Одним жетоном менше: як зустрічали захисника

Захисник України, житель Олексан-дрійщини, повернувся на рідну землю з рашистського полону. Олександрійські активістки і активісти влаштували йому теплу, урочисту зустріч з особливим ритуалом – зняттям «жетона полоненого». Цей ритуал, як і було задумано організаторами зустрічі, виконав сам герой, таким чином власноруч «викресливши» себе із сумного списку бійців сил оборони, які перебувають у ворожому полоні. Повернення на Батьківщину: спочатку на велику – в Україну, а також вже і на малу – на Олександрійщину.

…Як відомо, серед мешканців Олександрії та нашого району, які стали на захист України від російської агресії, є, на превеликий жаль, бійці, які в ході бойових дій потрапили в полон або числяться зниклими безвісти.
На підтримку руху з повернення в Україну полонених та пошуку зниклих безвісти воїнів в Олександрії сформувалася громадська спільнота, яка склалася із членів родин цих захисників та активістів. Ці люди, у чиї родини прийшли такі тяжкі звістки, систематично проводять різні акції, спрямовані на нагадування і привернення уваги співгромадян до доль військовополонених та тих захисників, чиї статуси тривалий час залишаються невизначеними.
Одним із таких заходів стало облаштування символічної лавки, присвяченої безвісти зниклим захисникам і тим, хто перебуває в полоні. Її розмістили на площі біля Палацу культури «Світлопільський», неподалік пішохідної зони проспекту Соборного. Ініціатива та, втілення задуму належить родинам військових та зокрема організаторці Діані Толок. Вийшов невеличкий простір, що уособлює щоденне очікування повернення рідних та віру, надію, які ніколи не згасають.
На лавці прикріплені металеві таблички з вигравійованими написами «Тут міг сидіти той, кого вважають безвісти зниклим», «Тут міг сидіти той, хто перебуває в російському полоні». На ажурній металевій арці над лавкою рідні бійців розмістили жетони з іменами бійців та символічні стрічки. Кожен жетон тримається на замку. В цьому і полягає символізм: однакові жетони, однакові солдатські долі дуже різних людей, яких поєднало лихоліття війни. І всі ці долі, на жаль, зараз десь далеко від дому, під «замками» полону лютого ворога… Але надія ніколи не вмирає: за задумом організаторів, кожен жетон зніматимуть після повернення воїнів додому. А також ця лавка стала тихим нагадуванням суспільству про тих, кого чекають: про незламну віру в їхнє повернення і про біль очікування рідних.
Доля жителя селища Нова Прага Володимира Резніченка – одна з таких. Військовослужбовець під час однієї з бойових операцій потрапив у полон до ворога, але, на щастя, був звільнений у порядку обміну військовополоненими, проведеному у квітні цього року силами Головного управління розвідки Міністерства оборони та спецслужб України. Після звільнення, як зазвичай, він проходив реабілітацію і ось вже 29 травня нарешті повернувся на Олександрійшину. Прямуючи додому, в Нову Прагу, пан Володимир разом зі своєю дружиною заїхав в Олександрію. Дружина Світлана – також постійна учасниця акцій спільноти «Безвісти зниклі, полонені Олександрії». І вона теж свого часу долучила до символічної арки жетон свого чоловіка. Але 20 невимовно довгих і тяжких місяців чекання та надії (саме стільки перебував у полоні Володимир Резніченко), на щастя, вже позаду і 24 квітня – день звільнення з полону – став для нього другим днем народження. А ось тепер настав довгоочікуваний час знімати «жетон полоненого» з арки.
Члени спільноти та інші активні олександрійці, ставши півколом на площі перед Палацом культури «Світлопільським» з прапорами України, влаштували захиснику яскраве і зворушливе вшанування: оплески, повітряні кульки патріотичних кольорів, музичний супровід з гучномовця. Секретар Олександрійської міської ради Вікторія Косяк, яка представляла на зустрічі місцеву владу, привітала «іменинника дня» і вручила йому чудовий, традиційний для особливих урочистостей, коровай.
І головний момент події теж був урочистим і зворушливим: пан Володимир власноруч відкрив замок з жетоном і зняв його з арки, таким символічним чином поставивши крапку на цій тяжкій і драматичній сторінці свого життя. Оплески присутніх, Державний Гімн України з гучномовця, жовтий і блакитний декоративний дим із шашок, теплі вітальні обійми від присутніх, цілі оберемки квітів захиснику та його дружині…
А сам «іменинник», хоча і зберігав зовнішній спокій, але все ж був схвильований: схоже, він не очікував такої уваги і пошани до себе, які проявила до нього спільнота. І, коментуючи для представників місцевих ЗМІ подію, був небагатослівним. Подякувавши за таку зустріч, він сказав, що дуже сподівався на звільнення, як й інші українські полонені. Та коли російські тюремщики одного дня раптом сказали, що він потрапив під обмін, не дуже повірив їм: з одного боку, занадто вже довго довелося чекати такого повідомлення, а з іншого – хіба ж можна словам віроломного загарбника взагалі мати якусь віру?
«І лише коли ступив на рідну землю, нарешті повірив, що це не якась мана, а справді воля. Сказати нічого не міг – комок у горлі і все…» – поділився Володимир Резніченко.
Його дружина Світлана теж поділилася радістю:
«Чекали, молилися кожного дня за нашого рідного чоловіка, батька, сина! Знаєте, передчуття і віра, що звільнення обов’язково станеться, були у мене після кожного успішного обміну полонених, які відбувалися протягом цього часу. Але ось саме 24-го квітня якось ні віщі сни мені не снилися, ні якихось особливих передчуттів не було, просто надія, як завжди. А тому коли вже пролунав довгоочікуваний телефонний дзвінок, я почула голос чоловіка і він сказав, що вже повернувся в Україну, аж тоді всі мої емоції просто вибухнули… А так звісно, ми завжди трималися, молилися за кожного нашого бійця в кожному обміні і ось це нарешті сталося і в нашій родині».
А ось що сказала з приводу події Вікторія Косяк:
«Це надважлива подія сьогодні і вона дуже радісна для нас, для всієї Олександрійщини, адже вперше з цієї арки було знято жетон тієї людини, яка перенесла багато страждань, але повернулася з полону. Зараз він прямуватиме в сусідню Новопразьку громаду, мешканцем якої він є. А для нас це величезний привід подякувати за його стійкість, за його мужність, за те, що сьогодні ми маємо можливість в Олександрії жити і працювати».
Ініціаторка зустрічі та акцій на підтримку полонених і зниклих безвісти, дружина безвісти зниклого захисника Діана Толок:
«Ми хочемо, щоб такі події були якомога частішими. І це потрібно всім – бачити, наскільки ми їх чекаємо. Ми дуже раді Їх зустрічати, а особливо, коли знімаємо жетони і передаємо їх в руки захиснику, це символічно і дуже додає надії нам, родинам безвісти зниклих полонених та підтримує нас».
Після зустрічі у подальшу дорогу додому в Нову Прагу звільнений захисник Володимир Резніченко вирушив у супроводі автоколони з українськими прапорами.
Про такий щасливий день мріє кожна родина, що чекає або шукає свого захисника. А нам залишається побажати здійснення їхніх мрій, і нехай всі до єдиного жетони на арці перед «Світлополкою» якомога скоріше познімають їхні власники особисто, живі і неушкоджені…

Олександр Наріжний