Одкровення Івана Кочерженка, або Таємниці минулого

«Я все чув, все бачив». Фрагменти з рукопису Івана Кочерженка (1022-1938)» – так називається книга, яку презентував 18 січня в Олександрійському міському музейному центрі її упорядник – краєзнавець, журналіст і директор культурно-освітнього центру «Толока» в селі Попельнастому Валерій Жванко.

110-сторінкове видання вийшло друком у Кропивницькому видавництві «Імекс-ЛТД» накладом усього 100 примірників за сприяння директора СТОВ ім. Шевченка Юрія Анатольєва. Хочеться сподіватися, що книга користуватиметься попитом і тираж буде збільшуватися. Адже «Я все чув, все бачив» – це унікальний документ. Цікавий і вражаючий. Документальний і правдивий. Його варто прочитати, аби мати уяву про історію не з підручників різних часів, а з розповіді очевидця і активного учасника подій 1922-1938 років на Олександрійщині, який творив зло, був покараний своїми ідолами і потім чекав від них милості. Маленька людина, гвинтик у величезному механізмі системи.

«Я все чув, все бачив» – це вибрані фрагменти з рукопису, живі спогади нашого земляка. Книгу написав житель села Щасливого Олександрійського району Іван Хрисанфович Кочерженко, 1898 року народження, освіта – церковно-приходська школа. Учасник Першої світової війни, двічі поранений, червоний активіст, голова села, один із організаторів і учасників розкуркулення і колективізації в нашому краї на території чотирьох невеликих сіл: Веселого Барвінку, Доброї Надії, Веселого Роздолу і Щасливого. У 3 його рукописах на 600 сторінках детально описані тогочасні події, а також багато цікавих фактів про життя селян, їхнє майно, побут, одяг, господарство тощо.
У 1938 році, коли Кочерженко був очільником колгоспу ім. Сталіна, його заарештували за антирадянську пропаганду. Трійка УНКВС засудила активіста до 10 років ув’язнення у виправно-виховних таборах. Так Іван потрапив під жорна системи, яку він силою впроваджував. Звільнений у 1948 році і реабілітований у 1959, Іван Кочерженко останні роки свого життя писав «Історію села Щасливого», використовуючи у ньому як архівні документи, так і власні спогади. Помер автор у 1978 році у віці 79 років.
У книзі збережений авторський стиль (освіта, як ви пам’ятаєте – церковно-приходська школа) і від цього зміст сприймається ще яскравіше, адже ми знаємо, які верстви населення чинили революції, голодомори, геноциди… Кочерженко описує етапи, що передували розкуркуленню, впровадження колективізації, бунти селян, процеси виселення сімей і передачі їхнього майна колгоспу, інколи – реакцію людей і подальші долі деяких учасників подій. Себе Кочерженко виправдовує – він до кінця своїх днів вірно служив системі, яка його засудила і покарала, і своїм рукописом ніби підкреслює свою відданість, намагаючись вибити собі преференції – чи то збільшену пенсію, чи то статус.
Рукопис Івана Кочер-женка тривалий час зберігався в особистому архіві краєзнавця, колишнього директора Щасливської школи Івана Погорілого. У 2021 році, на прохання голови Попельнастівської громади Олега Волянського, рукопис передано для дослідження і збереження до культурно-освітнього центру «Толока», а з початку повномасштабного вторгнення він знаходиться у надійному місці за межами Кіровоградської області.
На презентації книги в Олександрійському міському музейному центрі Валерій Жванко і запрошені ним співробітники Музейного центру, бібліотекарі, педагоги, історики, краєзнавці говорили не лише про книгу, а й про історичний спадок, пошук і усвідомлення нових сенсів, роботу з радянською спадщиною і необхідність створення медіа-архівів. «Наша зустріч – це підтримка нашої культури та інформаційної війни, – зазначив Валерій Жванко. – Широкомасштабне вторгнення докорінно змінило наше ставлення до історії і наш світогляд. Зараз створюється нова історія сучасної України. Я проти одностайності і за власну думку. Тож відповіді на запитання, які можуть виникнути у читача, знайдуться, коли кожен самостійно пройде лабіринтом Івана Кочерженка, прочитавши його рукопис».
Поділився своїми враженнями перший читач книги, лікар Сергій Галенко: «Відчуття від рукопису складні й цікаві. Спочатку це трепіт від усвідомлення, що тримаєш в руках історичний раритет. Потім, коли починаєш читати, виникають інші відчуття. Адже ми виросли у совковій дійсності, ветерани розповідали нам про будівництво колгоспів, і ми щиро вважали, що живемо в найкращій країні, яку будували найдобріші люди. Але згодом почали випливати факти, що викликали ненависть до тих, від кого ми з малих років, з дитячого садочка чули брехню про «доброго дєдушку Леніна», «найкращий лад» і «будівників комунізму». І я почав соромитися, що я в це щиро вірив. Багато людей вірять в це і досі. А СРСР хоче повернутися і зробити нас «единой семьёй советских людей». Іван Кочерженко до кінця своїх днів вірив, що будував світле майбутнє і хотів мати вигоду з того, що робив добру справу, вважаючи себе героєм…. Але особисто у мене в родині п’ятеро родичів померли від голоду в 1932-1933 роках, і, думаю, у кожній сім’ї є жертви голодоморів. Це не повинно повторитися».
Рукопис містить велику кількість статистичної інформації. Це унікальні списки сільських активістів, а також односельців, що підлягали розкуркуленню, описи конфіскованого і розподіленого майна, земельних ділянок, фінансові та податкові подробиці господарювання, кількість посівних площ, врожайність різних культур, норми видачі хліба та інших продуктів на трудодень.
Рукопис Івана Кочерженка – це ще й знач-ний обсяг етнографічного матеріалу. Є розділи з описом одягу, взуття, харчування, окремих страв, способів опалення і освітлення хати; стану садів, торгівлі, грамотності населення, а також медичної і ветеринарної допомоги. Зустрічається розлогий опис хресного ходу, «проводів», «вечорниць», весіль, весільного столу та елементів одягу молодих. Є в рукопису і фольклорні перлинки: уривки народних пісень, приказки, примовки і навіть заговір для лікування домашніх тварин. Книжка рекомендована для істориків, етнографів, краєзнавців і всіх тих, хто цікавиться історією рідного краю в її олюдненій версії.
Для дослідників і допитливих читачів, яких зацікавить повний текст рукопису, в кінці книжки є QR-код, за яким можна прочитати оцифровану копію зшитку №1. Книга «Я все чув, все бачив» доступна в бібліотеках Олександрії – ОЦБС отримала в дарунок від Валерія Жванка 5 примірників, ще 4 подаровано Олександрійському міському музейному центру.
Від себе зазначу: книга читається швидко, в незвичну мову автора (суржик майже без розділових знаків, зате, як зауважив Валерій Жванко, текст, як маком, засіяний цілими жменями крапок) вчитуєшся швидко, і вона, ця мова, є свідченням інтелектуального і освітнього рівня людей, яким випало на долю випробування владою. Як пройшов це випробування Іван Кочерженко – кожен читач зробить власні висновки. Суміш хоррору і шок-контенту, суворих фактів та гарних легенд про вірність і прихильність долі до двох люблячих сердець, етнографії та статистики залишає по собі сильні враження. Це та книга, після якої ще декілька днів є потреба перечитати і переосмислити прочитане. Бо, як вірно сказав упорядник рукопису, спогади організаторів Голодомору зустрічаються не так часто, як спогади постраждалих від нього.

Олена Карпачова