Наталія Фоміна: «Я вірю, що ми переможемо!»

Наталія Фоміна – багатогранна особистість, у якій гармонійно поєднані творчість і раціональність. Економіст за освітою, вона пише вірші та прозу, багато читає, захоплюється театром і кіно. Незабаром, наприкінці березня, вийде друком її перша книга – збірка «Дорогою до мрії». З цієї нагоди ми поспілкувалися з автором про творчість, натхнення, життєвий досвід і здійснення мрій.

– Пані Наталіє, Ви, мабуть, з дитинства любили читати?
– Не те слово. Не пам’ятаю, хто мене навчив читати, але до того, як піти в перший клас, у місцевій бібліотеці я перечитала усі дитячі книжки, а згодом перейшла на дорослу літературу. Мама працювала на швейній фабриці у дві зміни, з другої поверталася о першій ночі. А я жила в одній кімнаті з бабусею, ввечері чекала, поки вона засне, а потім брала ліхтарик і читала під ковдрою. Колись так зачиталася, що не помітила, як мама прийшла з роботи. Звичайно, вона мене сварила: «Очі зіпсуєш!». Та жага до книг була сильнішою. Втім, не лише книги надихали не спати ночами. Після 23.00 в ефір виходила цікава радіопередача «Старшокласник», яка мені подобалася. У селі рано лягають спати, бо вставати треба вдосвіта. Усі засинали, а я тихенько прокрадалася на кухню, трошки додавала гучності на радіо і слухала розповіді про шкільне життя, вірші, цікаві історії.
Читала багато. Дуже любила французьку літературу, особливо Олександра Дюма. Тоді його книги були в дефіциті. Бібліотекарка до мене добре ставилася і навіть довіряла ключі від бібліотеки, дозволяючи брати вподобані книги. Пам’ятаю, коли вийшов 16-томник Дюма, місцевим жителям давали читати книги під заставу паспорта. Книги були великого формату, у червоній обкладинці. Я перечитала їх усі.
В одній з кімнат бібліотеки було книгосховище. Проспер Меріме, Оноре де Бальзак, Шарлотта Бронте – сторінки у книгах були склеєні, їх ніхто не читав. Я була першою читачкою.
– Певно, у школі брали активну участь у творчих заходах?
– Я народилася і до 17 років жила на Сумщині у селі Житньому, за п’ять кілометрів від міста Ромни. У школі, яка була через будинок від нашого, брала участь в усьому, що тільки можна було: і в хорі, і в ансамблі, і в загоні слідопитів, була екскурсоводом у музеї. Тато жартома говорив: «Куплю тобі подушку, і будеш жити у школі».
– Знаю, що Олександрія – теж для Вас не чужа. В одному з Ваших оповідань є цікава історія знайомства з майбутнім актором, і відбувалося все саме у нашому місті.
– В Олександрії жив мамин старший брат – військовослужбовець. Щоліта ми з бабусею приїжджали до нього в гості. В дитинстві у мене було захоплення – колекціонування фотографій артистів. Велика колекція досі зберігається у мами на Сумщині. Дуже переживаю за маму, бо там щодня дрони, обстріли, прильоти, півтора місяці село було в окупації. Переїжджати до мене вона не хоче, а прямого сполучення наразі немає, тож часто відвідувати матусю не виходить. У свої 83 вона тримається, навіть обробляє город.
Так от, одного літа, коли я була підлітком років 14-15, ми знову приїхали до дядька, який жив на площі Покровській. Біля кіоску, де продавалися фото кінозірок, я познайомилася з хлопцем, моїм ровесником. Пару разів бачилися випадково – то у черзі за квасом, то просто на вулиці. Він розповів, що хоче стати актором. Я тоді на нього дивилася і думала: «Хіба з твоїми даними бути актором? Худий, довгов’язий, незграбний, блідий».
Минуло багато років, і в черговому числі журналу «Новини кіноекрана» я побачила фото свого знайомого з юності. Він справді став актором, дуже талановитим. Пізніше в одному з інтерв’ю я прочитала його спогади про Олександрію, де він народився. Його тато був режисером, викладачем Олександрійського училища культури. Цей актор може зіграти кого завгодно, втілити будь-який образ. І про це моє оповідання «Мрії здійснюються».
До речі, під час навчання в інституті у Києві ми з подружками не пропускали жодної театральної прем’єри, навіть якщо вистави були іноземною мовою.
– Натура у Вас творча, але професію обрали ґрунтовну – економіста.
– І жодного разу про це не пошкодувала. Мені справді добре давалися і гуманітарні, і точні науки. У нашому селі була восьмирічна школа, тож закінчувала я навчання у сусідньому селі, яке знаходилося через річку. А потім вступила до Київського інституту народного господарства (сьогодні – Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана). Отримавши диплом економіста, у 1983 році за направленням приїхала в Олександрію. Як молода спеціалістка, три роки відпрацювала на Олександрійському електромеханічному заводі, після цього мене запросили на роботу до Семенівського заводу гірського воску. На цьому підприємстві пройшли 15 років мого життя. На початку 2000-х його ліквідували. Прийшла ставати на облік в міськрайонний Центр зайнятості, і тодішня директорка Людмила Матакова того ж дня запропонувала мені роботу. Невдовзі я перейшла у новостворений Фонд соціального страхування від нещасних випадків, а з 2008 по 2023 рік очолювала відділ по роботі з роботодавцями Олександрійського міськрайонного центру зайнятості населення.
– Пані Наталіє, а коли Ви почали писати?
– З самого дитинства. Декілька моїх творів були надруковані в газеті «Вісті Роменщини». Писала про все, що торкалося душі, – про музичну школу, де навчалася, про своїх однокласників, про загін слідопитів. Спочатку це здебільшого була проза, а вірші – тільки у шкільних стінгазетах.
В інституті і потім, після переїзду до Олександрії, вже перейшла на вірші. Тоді твори були російською. Я закінчила українську школу, але у виші викладали переважно російською, бо там навчалося багато іноземців. Моїми одногрупниками були кубинці. На першому курсі мені було важко, особливо на математиці та хімії, де є спеціальні терміни. Тому я відмовлялася виступати на семінарах, говорила, що не готова. А коли прийшов час складати іспити, доцент дав складну задачу до білета. І коли я розв’язала цю задачу, навіть теорію не запитував, поставив хорошу оцінку. І я залишилася зі стипендією.
З початком повномасштабного вторгнення усі свої вірші я переклала українською.
– Вміння писати твори стало у пригоді на роботі?
– Звісно. На заводі гірського воску я активно займалася громадською діяльністю, брала участь у художній самодіяльності. А в Центрі зайнятості проводила семінари, висвітлювала роботу в ЗМІ та на ресурсах Державної служби зайнятості. Також часто виступала на міському радіомовленні, де треба було офіційну інформацію подати цікаво й зрозуміло для широкого кола слухачів.
– Про що подобається писати?
– Я народилася навесні, але мені ближче до душі осінь, про неї у мене найбільше віршів. Іноді приходять думки про життя, його сенс, цінності. Оповідання написані на реальних подіях. «Невдала прогулянка» – реальний випадок, який стався з моїми шкільними подругами. «Савчина лучка» – про галявину серед лісу в рідному селі, де росло дуже багато ромашок. На ній проходили шкільні свята. Зараз, на жаль, Савчина лучка заросла деревами, і квітів там майже немає. «Віха» – народознавчий нарис про маловідомі традиції декількох регіонів. І лише «Ковток холодної води» – це вигадана історія.
– Для вас творчість – це спосіб відволіктися від сьогодення?
– Я не можу сказати, що надумаю, зберуся, сідаю і пишу. Буває, після сумних подій зовсім не пишеться. І про це у мене є вірш, коли після трагедії в «Охматдиті» два місяці не могла нічого писати. А буває, саме йде, і можна за день написати декілька віршів. Звісно, я працюю з текстами, щось дописую, переробляю. Вдома на тумбочці у мене завжди лежить листочок і олівець, бо буває, муза приходить несподівано. На оповідання потрібно налаштуватися.
– Хто ваші улюблені поети?
– З українських подобаються Наталя Забіла, Олександр Підсуха, з іноземних – у свій час любила Сергія Єсеніна, Анну Ахматову, Юлію Друніну. Останнім часом думаю: якби Володимир Висоцький та Сергій Єсенін були живі, якими б були їхні твори про те, що відбувається зараз?
– Як прийшло рішення видати власну книгу?
– Я ніколи не думала, що колись комусь покажу свої твори. З моїх близьких знайомих та колег ніхто не знав, що я пишу вірші. Та якось у Facebook побачила оголошення засновниці видавничої майстерні «Pantheon. Література та мистецтво» Аліни Шевченко про те, що приймаються матеріали для збірки «Світання слова». Я відправила свої вірші, їх надрукували, і це мене дуже окрилило. Після цього мої твори виходили у декількох числах журналів «Олександрійський маяк» та Luminous, в альманаху «Стожари», у восьми збірках видавництва «Лілія». Періодично я публікую свої вірші на власній сторінці у Facebook.
Над книгою я не замислювалася, але нещодавно надихнув приклад Віктора Брикульського, який видав власну збірку. І я подумала: чому б і мені не видати свої твори? Хочеться своєю творчістю підтримати людей у наш складний час. Я оптимістка і завжди налаштована на те, що все буде добре. Вірю, що ми переможемо, і Україна житиме і процвітатиме.

Олена Карпачова