Наш маленький волонтерський загін

У нашому місті є багато волонтерських організацій, які щодня працюють на благо наших громадян, на наближення перемоги. Про деяких з них ми вже писали, але сьогодні розкажемо про волонтерську групу, що об’єдналася навколо церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці, яку в народі називають БАМівською. Тут волонтерським рухом керує настоятель церкви, військовий священик протоієрей Олександр Шнякін.

Особистість, добре відома в нашому місті своїми добрими справами, він з самого початку АТО, з благословення архієпископа Олек-сандрійського і Світловодського Боголєпа і при підтримці єпархії, допомагав нашій армії і жителям прифронтових територій. А коли 24 лютого почалася війна, він буквально в перші її години вийшов благословити наших військових у КПП військової частини. Також, з перших днів військової агресії з благословення архієпископа він почав збір допомоги для військових і постраждалих від обстрілів.
– Ми живемо в Куколівці, тому звернулися до її громади з закликом про допомогу, – розповідає отець Олександр. – Відгукнулися і жителі, і прихожани церкви, і місцеві фермери. Зібрали продукти, готували у нас і по домівках місцевих домогосподарок. Ця робота продовжується і сьогодні, але тут нам стало вже тісно, тому ми розширили масштаби нашої діяльності. Я звернувся до Ольги Кудлай, директора ясел-садочка №2 , що на вул. Садовій навпроти нашої церкви, з проханням організувати приготування їжі на кухні цього закладу, і вона залюбки погодилася. Так у нас організувався, як ми його називаємо, невеликий волонтерський загін, який збирає допомогу продуктами і речами, готує їжу і розвозе по місцях проживання переселенців.
Зараз це злагоджений механізм, який працює, як годинник. Щодня готуємо від 100 до 200 порцій, також випікаємо пиріжки, різноманітні смаколики і навіть торти.
До нашої роботи підключилися не тільки жителі нашого мікрорайону, прихожани і робітники дитсадка, але й самі переселенці. Вони приходять, просять прийняти їх у команду, говорять, що не можуть сидіти без діла, просять: завантажте нас хоч якоюсь роботою.
Як і раніше, допомагає наша єпархія, місцева влада, фермери, жителі Куколівки і БАМу. Несуть, везуть і навіть надсилають всі, чим можуть поділитися. І коли, наприклад, бабуся несе дві цибулини і говорить, що це все, чим вона може поділитися, – це дуже зворушливо.
Оптимістичні, трагічні історії й долі переплелися сьогодні в нашому світі. Особливо це розумієш, знаходячись поруч з отцем Олександром: за невеликий проміжок часу нашого з ним спілкування до нього з різних питань звернулися декілька людей, кожен з яких гідний окремої розповіді.
Ось тільки дві історії. Перша трагічна. Наталя Демидова, жителька Маріуполя, 16 діб провела з сімєю в підвалі, поки її чоловік зміг вивезти їх з-під обстрілів.
– Він привіз мене, доньку і нашого півторарічного онука в Олександрію, – розповідає Наталя, – а сам повернувся до Маріуполя вивозити інших людей. Із собою у нас практично нічого не було – ні одягу, ні їжі. Тут нас, як кажуть, пригріли – одягнули, взули, нагодували. Нас прихистила жінка, з якою ми стали найріднішими. Розуміючи, що не можемо бути постійним тягарем для неї, хотіли переїхати в гуртожиток, але вона нас не відпускає.
Також хочу сказати велике спасибі отцу Олександру і церкві за допомогу і особливо за моральну підтримку – зараз вона нам необхідна, як ніколи.
Мій чоловік, як я вже говорила, повернувся до Маріуполя, там же знаходиться і наш зять – він військовий. Що з ними в даний момент – ми не знаємо. Вони виходять на зв’язок по вайберу раз на 3-4 дні. Остання новина – померла моя мама. Лежить поруч з багатьма загиблими під стіною міської лікарні. Через постійні обстріли поховати немає кому.
Друга історія оптимістична. Андрій Святолуцький і Олександр Шубін, вихованці дитячого будинку, проживали вДергачах під Харковом. Коли почалися обстріли, вивезли сім’ї в нашу Куколівку, де отець Олександр знайшов для них занедбаний будинок. Молоді хлопці по життю займаються будівництвом, тому швидко привели будинок і садибу в порядок. Зараз допомагають таким, як і вони самі – разом з отцем Олександром шукають будинки, облаштовують їх і селять переселенців. Роблять вони все це абсолютно безкорисливо.
Розповідь про них буде окремою темою в наступному номері газети, адже те, чим вони займаються, гідне не тільки поваги, а й будь-якої підтримки.

В. Петренко