Маріуполь. Пекло очима очевидця

Вся Україна та весь світ із завмиранням стежили за ситуацією в Маріуполі та на “Азовсталі”. Щодня у ЗМІ публікувалися звіти про переговори, зведення боїв, фото- та відеоматеріали жахів війни.

Проте мало хто знає, що першими на прямий контакт із рашистами було допущено представників УПЦ. Попередньо була проведена велика підготовча робота – це питання вирішувалося на рівні вищого керівництва країни та особисто Президента. Тож 25 квітня, одразу після Великодня, 40 священиків вирушили із Запоріжжя до Маріуполя. Їхньою метою було сприяння переговорному процесу з вивезення людей, поранених бійців та доставка гуманітарного вантажу і медикаментів. Серед цих волонтерів був і наш олександрієць – військовий священик Олександр Шнякін.
– Чесно кажучи, було трохи не по собі, – розповідає отець Олександр. – Я не уявляв, як усе буде, як зустрінемося з окупантом “лоб у лоб”. До речі, з початку війни це був перший у її історії “рейд” такого масштабу в тил ворога.
У складі колони були медики, нацгвардія, поліція, рятувальники, військові. Від Запоріжжя до Маріуполя ми їхали понад 12 годин – суцільні блокпости, на яких стояли чеченці та буряти. На кожному зупиняли для перевірки, обшуків. Було багато обстрілів, під час яких рух заборонявся.
До Маріуполя приїхали вже вночі. Нас поселили в гарний пансіонат, добре нагодували. Весь час із нами вели “задушевні” бесіди, розповідали, як у них добре, як нас люблять. Наприклад, один розповідав, що у нього мама у Вінниці, другий хвалився, що знає українську мову. Все це робилося з “голлівудськими” посмішками. І ми розуміли, що це постановка, гра на “публіку”, картинка для ЗМІ. Відчувалося, що ті, хто з нами спілкувався, навчені фахівці з психології “промивання мозку”…
Потім нам сказали: “Ви побачите справжнє пекло”! Щодня нас возили навколо “Азовсталі”, але завжди був якийсь привід для недопуску на територію. То прохід надто вузький, то яма посеред дороги. Це були явні “відмазки”. Забігаючи наперед, скажу, що на територію нас так і не допустили. Всі ці дні ми справді спостерігали пекло на землі: випалені до попелу будинки й машини, сморід і гар, від якого важко дихати, і довкола могили, могили. Все місто – як суцільний цвинтар…
На другий день (всього ми пробули там п’ять днів) нас перевели у фільтраційний табір – тут вже було пекло для живих.
Це нескінченні ряди наметів, у яких стояли буржуйки та розкладачки. Скільки тут проживало людей, сказати складно, але їхня кількість величезна. Усі вони проходили так звану фільтрацію. Перевіряли довго і ретельно і виходів було два – або, якщо ти виявлявся “неблагонадійним”, тебе відправляли (за розпові-дями проживаючих) в інший, більш жорсткий табір, схожий більше на в’язницю, або, якщо ти відповідав критеріям відбору, то робилося все, щоб у тебе не було іншого вибору, як погодитися на відправку до Росії. І багато людей, доведених до відчаю, погоджувалися.
Як це було? Уявіть величезне скупчення людей, яким ніде нормально помитися (були лише вуличні крани з технічною водою, на якій, до речі, доводилося і їжу готувати). Навколо бруд і сморід. Безцільне дозвілля днями, тижнями і усвідомлення, що в тебе немає дому, що тобі ніде подітися, адже місто практично зруйноване. У наметах, поруч із нормальними людьми, живуть якісь бомжі, зеки, які постійно п’ють, хуліганять, влаштовують бешкети. А в цей час тобі кажуть: “Вибирай Росію, у нас добре”! Ти відмовляєшся. Добре, кажуть, посидь ще тиждень, подумай.
З табору можна вийти, але йти нікуди. У магазинах, як в СРСР – два види ковбаси та два види води: з газом і без. Продуктів майже немає.
І ще постійні обстріли. Ми практично не спали від постійного гуркоту.
Ми намагалися проводити служби у таборі, але нам заборонили. Почали служити прямо у наших автобусах, і це заборонили – вивезли машини за територію табору.
Нам навіть не дали роздати всю гуманітарну допомогу. Довелося прямо на ходу (зупинятися забороняли) кричати з автобуса людям: “Беріть гуманітарку” та викидати її у вікна.
Не знаю всіх подробиць операції, але, гадаю, головну місію – дізнатися про обстановку та підготувати коридор для виведення людей – ми виконали. Коли ми виїжджали із міста, назустріч нам пішли конвої гуманітарної місії ООН. Це був їхній перший захід у місто стежкою, яку нам вдалося протоптати…
Мені доводилося і раніше неодноразово бувати в гарячих точках АТО/ООС і багато чого бачити, але тепер щоразу, коли я обіймаю своїх дітей, у мене на очі навертаються сльози…

Г. Сергєєв