Людина слова i дiла

Машиніст сцени Палацу культури «Світлопільський» Микола Зуєнко – з тих, про кого говорять: людина старого загартування, надійний і відповідальний співробітник, хороший друг. Свою роботу любить і дуже їй відданий – готовий залишатися допізна, не рахуючись із часом і незважаючи на те, що далеко живе і має власне господарство. Потрібно – значить, потрібно, а поставлені завдання треба виконувати. Відчувається військова дисципліна та виправка. Адже Микола Іванович – військовий пенсіонер, ветеран Збройних сил і ветеран праці. Учасник бойових дій в Афганістані та ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС 1986 року ІІ категорії. Нагороджений медаллю «За відзнаку у військовій службі» ІІ ступеня.

Коли сталася Чорнобильська катастрофа, 36-річний прапорщик бортмеханік Микола Зуєнко служив у Грузії. Другого травня особовий склад частини зібрався на спортивне свято. Та замість очікуваної гри у футбол на військових чекало термінове завдання: екіпажам двох МІ-6 та двох МІ-8 за годину бути на аеродромі. Встигли заскочити додому і зібрати речі, а вже на летовищі чоловікам повідомили: вирушають на ліквідацію аварії на Чорнобильській АЕС. Увечері наступного дня були у Чернігові, де базувалася військова частина. Там пробули до кінця травня. Під час вильотів у Чорнобильську зону скидали на зруйнований енергоблок дріб, пісок, свинець і дороговартісну японську рідину, яка розтікалася, утворюючи захисну плівку від радіаційного випромінювання.
Літали над зруйнованою станцією, реактором та рудим лісом, могильниками техніки. Одяг і техніку після вильотів дезинфікували. Радіаційного впливу на собі не відчували, але щодня під час обіду ліквідаторам давали капсули для перорального застосування. Про наслідки перебування в Чорнобильській зоні ніхто не знав – усі просто виконували свою роботу. Між собою обговорювали «невидимого ворога», про якого майже нічого не було відомо. Кількість вильотів і годин записували у книжку. Там же було зазначено, що отримана доза випромінювання – 11 рентген. Насправді доза була більшою.
Після повернення у Грузію усіх ліквідаторів направили на двотижневе обстеження до шпиталю. Погіршення стану здоров’я Микола Іванович не відчував. Після демобілізації у 1989 році навіть не знав, що треба щорічно проходити медкомісію. Дізнався, коли повісткою викликали до військкомату в 1990 році.

В Олександрії Микола Зуєнко працював у сільськогосподарському кооперативі, був грейдеристом у дорожній службі, і от уже майже 18 років працює у Палаці культури «Світлопільський». Він не лише машиніст сцени, а й актор народного аматорського театру Ю.Дзбановського. Раніше був членом міських громадських організацій, але згодом вийшов з їх складу. Залишився лише членом ради ветеранів військової частини 2269. А ще Микола Іванович – представник династії військовослужбовців. Його дід був військовим, а сьогодні служать син і онук.
Микола Іванович завжди оптимістичний, бадьорий, працьовитий, у доброму гуморі. З ним можна, як-то кажуть, у вогонь і у воду – точно не пропадеш. Добрий господар, на власній присадибній ділянці вирощує гарні врожаї овочів та фруктів. Предметом його особливої гордості є декілька сортів винограду.
Час плине швидко, змінюються епохи, але подвиг ліквідаторів аварії на ЧАЕС українці пам’ятатимуть завжди і будуть за нього вдячні. Багатьох з них уже немає з нами, а більшість з тих, хто брав безпосередню участь у ліквідації наслідків найстрашнішої техногенної катастрофи ХХ століття, сьогодні вже люди в літах, які відчувають на собі наслідки перебування у радіоактивній зоні. Вони потребують підтримки від держави. Про Чорнобильську катастрофу, здається, вже відомо все, написані тисячі статей, сотні книг, знято десятки документальних та художніх фільмів. Але кожна розповідь безпосередніх учасників тих подій – цінна і відкриває як історичні факти, так і грані життя людей, яким випало на долю дізнатися, що таке атом, що вирвався з-під контролю.

Олена Карпачова