Листи з фронту
Вісточки, на які так чекали. Їм 80 років. Пожовклі від часу паперові трикутники із чорним штампом цензури. Розгортаєш і бачиш – списано кожен сантиметр вільної площі. Як багато хотілося написати хороших слів рідним людям, як багато втиснути почуттів у маленький клаптик паперу. Адже можна було й не встигнути сказати головне: а раптом цей лист стане останнім?..
Про автора
Олександрієць Федір Броваренко загинув на Курсько-Орловській дузі у липні 1943-го. Його сім’я зберегла листи, які він писав із фронту. Про війну в них – дуже обережно, за традиціями радянського часу. Зате багато про любов до дружини та дітей. Тривога за них. Турбота. Мрії про мирне життя. Почуття не завжди світлі: іноді образа та ревнощі. Дуже багато сказано у цих листах. І багато залишилося недомовленим. Іноді це недомовлене читається між рядками. Але все-таки в них найбільше – про кохання.
Листи написані в 1942-1943 роках: коли олівцем, коли чорнилом, іноді на зошитових аркушах у клітинку, іноді на сторінках із якихось господарських книг. На деяких, які вицвіли за вісім десятиліть, уже нічого не розібрати.
Федір Броваренко писав дуже лірично та художньо, часто у віршах – дружині, мамі, братам, сестрам, свояку. Можна подумати, що він був творчою людиною. Але в трудовій книжці, що збереглася, написана його професія: агроном. Народився Броваренко 1903 року, а загинув 1943-го, у віці 40 років.
Його дружина, якій адресована більшість листів, Лідія Овсіївна Пілецька, 1912 року народження, закінчила Олександрійський педтехнікум і до війни працювала вчителькою Червонокам’янської школи. Вони одружилися в Олександрії 5 лютого 1936 року. Лідія та Федір мали двох дітей: дочку Валентину та сина Віктора.
Після війни Лідія вдруге вийшла заміж. Її син від другого шлюбу – Юрій – і зберіг листи з фронту першого маминого чоловіка. Юрій Петрович Братко – інженер-технолог УТОСу, все життя працював на АЕМЗ, також уже віді-йшов у Вічність.
Трикутнички життя
Привіт, Лідусю! З 8 жовтня, коли тобі надіслав лайливий лист, вирішив не писати тобі, наслідувати твій приклад, бо ти і всі інші перестали писати мені, чим остаточно вивели мене з моральної рівноваги. Ех, Лідо, Лідо! Якби ти знала, як радісно читаються твої листи на фронті! Тут п’єш кожну твою букву, кожне слово, як п’є людина, яку замучила спрага, і вона припала до джерела. І як добре буває, якщо джерело це свіже і чисте. З кожною краплею вливаються могутні сили життя. Тоді відігрівається серце та шинель, що примерзла до землі, здається теплою. А якщо немає довго листа, або він не ласкавий, написаний з холодком, який прозирає між рядками і потрапляє мені на серце, тоді за пазуху заповзає зла образа і точить серце, як черв’як яблуко… І які тільки думки тоді не спадуть мені на думку! Згадуються перші дні нашої зустрічі, твої ніжні ласки, щасливий час, коли я став батьком, і ти ушляхетнила мене цим. Лідо, я живу думками тільки про тебе і милих рідних дітей, хочу віддати життя для вас, а ви в це лихоліття забуваєте про мене, навіть не хочете написати листа…
Привіт, Лідо! Я вже повідомляв тобі, що з Михайлівки я виїхав на фронт, причому за півтора місяці не отримав від тебе жодного листа, а в день від’їзду отримав одразу три – від тебе, мами та моєї дорогої дочки. Найдорожчим був лист моєї Люсаночки (дочки. – Авт.). Я багато разів його читав, показував його всім бойовим товаришам, вдивлявся в кожну букву і уявляв, з яким сяючим обличчям з твоєю чи маминою допомогою вона виводила літери. Для мене це були не літери і слова, це були символи, що закликали свого тата, батька своєї сім’ї повернутися додому живим, здоровим і неушкодженим, повернутися до сім’ї, яка так довго чекає на мене. Не менш дорогим та радісним був лист від мами. Адже хто як не вона простими материнськими словами зміцнює мій моральний стан, закликає бути здоровим, життєрадісним і повернутися додому лише з перемогою над ворогами.
Люба моя мамо, привіт! Цілую тебе незліченну кількість разів і бажаю здоров’я і жити багато років. Нехай твоя мрія побачити своїх дітей Зіну, Ваню, Васю, Надю, Грицю, Льоню та Аліка здійсниться! І це скоро станеться. Ти будеш у своєму рідному краї, у рідному гнізді з усіма улюбленими дітьми. Повідомляю тобі, що після контузії майже оговтався, чую вже добре, і біль у грудях пройшов. Так що скоро поїду назад на фронт і буду «дякувати» німцям за нанесене мені «задоволення». Ліді я надіслав 600 рублів, але не знаю, отримала вона їх чи ні. Обіцяв і тобі вислати, але то на фронт виїхав, то хворий був і тепер не знаю напевно, де ви зараз. Коли отримаю хоча б один лист, надішлю частину грошей. Може, скоро отримаю ще.
Живу я у великому селі, на квартирі, господарі дуже гарні – бабуся та дідусь. Я допомагаю їм у господарстві, вони допомагають мені. Працюю за тією ж спеціальністю – у хімслужбі. Під час своїх поневірянь я сильно схуд, зараз почав одужувати. Отримав за 2 місяці зарплату, купую трохи молока, чимось допомагає бабуся, тож, гадаю, скоро відновлю здоров’я. Лідо, дуже тебе прошу, ти напиши, можливо, тобі важко, немає чим годувати дітей, я собі відмовлю, висилатиму тобі регулярно 250-300 гривень на місяць. А то я знаю – ти в мене така, що хоч і потребуєш, але не наважишся про це сказати.
Лідуся, я так шкодую, що ти не можеш сфотографувати рідних діток і надіслати мені фотографію, ну уяви собі: я не можу згадати зараз своїх дітей. Мені ще доведеться бути у розлуці з вами до наступної зими.
Якщо можеш, дістань ти чи Гриша вашу районну газету і прийшли її мені, хочу завести зв’язок із редакцією та з вами через неї.
Не можу передати, скільки в мене зараз радості, що я хоча б ваш слід знайшов, що ви залишилися живі, зуміли виїхати і не потрапити в руки проклятого гітлеризму. Я живий і здоровий, працюю телеграфістом. Живу одними думками, щоб якнайшвидше звільнити від ворога нашу Батьківщину, своє рідне місто. Пиши, моя Мусенько, як живуть і ростуть наші крихітки-дітки. Люсана, мабуть, забула, що має тата. Лідуся, бережи здоров’я. Пишіть, як живете, працюєте, пишіть про все. Цілую, Ваш тато Федя.
Лідусь, минає вже другий місяць, як я не отримував від вас листів. Лідо, як це важко, я тобі передати не можу. Я вже так скучив за вами, що терпінню прийшла межа. Витусь, напевно, вже стає на ніжки, очевидно, схожий на тата, ну а характер має бути мамин, тому що він росте без тата, а головне – сам тато цього бажає, щоб характером він був мамин синок. Люсаночка, напевно, теж підросла, і як вона тата нікому не поступається, так і тато нікому не поступається своєю милою та улюбленою дочкою, нехай і вона знає, що вона тільки татова. Матеріальні умови мої важкі, я мушу багато грошей витрачати на себе. А це мене мучить, адже я збирався надати вам допомогу. Тепер надішлю менше, ніж я думав, але в мене, Лідусь, іншого виходу не було. Служба у мене непогана – працюю при штабі бригади на комутаторі та телефоні. Скоро виїжджатимемо на фронт.
Хочу тобі похвалитися відповіддю твоєї приятельки Любові М. Я їй написав таку фразу: «Обов’язково напишіть, хто там мою дружину ображав і хто її пестив». Вона мені з усією щирістю відповідає: «Ліда дуже хороша у Вас дружина, і я ніколи не помічала, щоб у них було щось із начальником, але правда, жінки бувають різні». Лідо, якщо я залишуся живим, без мого повідомлення та згоди нікуди не переїжджайте, навіть до Олександрії.
Люба моя Лідуся, я всю образу виливав на тебе у своїх листах. Особливо, коли мене контузило і я лежав наполовину божевільний, не міг говорити, нічого не чув, були страшні болі в грудях та голові. Єдиною втіхою було, коли сестра чи командир напишуть на папері пару втішних слів – цим я тільки й жив. Ти не уявляєш, яка була б радість для мене, якби я в це лихоліття отримав від тебе хоч малий лист. І ось коли я на 7-й день видужав, почав писати тобі. Я не пам’ятаю, що тоді писав, знаю, що почуття та нерви були стривожені, я готовий був плакати і птахом прилетіти до тебе і сказати: «Не забувай мене у ці важкі дні, полегши мої страждання, напиши мені хоч один втішний лист». У голові були всякі думки, може, й недостойні тебе, що ти вже про мене забула, що я інвалід і тобі не потрібний. І лише тоді оговтався і відчув у собі сили, коли переконав сам себе, це нісенітниця, що ти моя, Лідусь, і вище за всі мої нездорові міркування, що ти всі випробування нашої розлуки витримаєш, як гідна дружина свого чоловіка.
Лідусь! Якби перед виїздом на фронт мені ще хоч раз удалося побачити вас, але… звичайно, не вдасться, а всі мої бажання залишаються при мені.
Що було б зі мною, якби ти зараз потрапила до моїх обіймів? Я грав би тобою як лялькою, найдорожчою у світі. Згадую, як цілував твої ніжні губи, як довго вдивлявся в твоє миле личко, у твої карі очі, і ти ставала для мене ріднішою. Як довго ти збуджувала в мені почуття гарячої любові, і в ті хвилини я душею присягнув все життя своє віддати тільки тобі і любити тільки тебе, поки битиметься серце в моїх грудях. Це моя клятва, і я її не забуду».
Привіт, мамо! Через 15 днів буде пів року, як я вас усіх не бачив і не отримую від вас листів. Сам, звичайно, пишу, але також не знаю, чи отримуєте ви мої листи чи ні. Як бачиш сама, моє становище погане. Дуже прикро не знати, як поживає моя рідна та дорога сім’я, не впевнений у тому, що ви отримуєте мої листи, може, доведеться загинути і ти, мамо, як і Ліда та дітки, не знатимете про це. Сьогодні вирішив написати тобі цей останній лист, гадаю, у колгоспі Молотова вас уже немає, і я втратив зв’язок із вами. Думок дуже багато, яка з них правильна – не знаю, дізнаюся після війни, якщо залишусь живим…
Федір ображався, що дружина не пише. У той же час, у деяких листах сам писав, що поки що не може вказати свою адресу, бо виїжджає на фронт, але обіцяє писати сам, доки живе. Збереглася довідка з відділу персональних втрат управління мобілізації та укомплектування армії, датована січнем 1942 року, де повідомляється, що встановити місцезнаходження Ф.Г.Броваренка неможливо, але серед убитих, які померли від ран і зникли безвісти, він не значиться. Тобто сім’я його теж розшукувала…
Останнього листа Федір Броваренко надіслав 3 липня. Через 6 днів, 9 липня 1943 року, він загинув. Його сім’ї про це повідомив гвардії лейтенант Микола Кулик 22 серпня 1943: «Федя загинув, коли німці наступали з Орла на Курськ. Поховали його неподалік села Турейки Курської області, за 25 км від Фатежа». А ось і сама похоронка: «Ваш чоловік Федір Броваренко, будучи на військовій службі у військовій частині польова пошта 73 388 9 липня 1943 року в боях проти німецько-фашистських загарбників був убитий, про що ще 10 липня 1943 року командуванням цієї частини було надіслано на ваше ім’я повідомлення через Приволзький райвійськкомат, на підставі якого ви можете порушувати клопотання про призначення пенсії членам сім’ї військовослужбовців.
На сайті «Пам’ять народу» є інформація про Федора Григоровича Броваренка: 1903 року народжен-ня, рядовий, покликаний Олександ-рійським РВК, служив у 16 запасній стрілецькій дивізії 209 окремого батальйону зв’язку похований у Братській могилі у селі Микільському Орловської області у Росії.
Пам’ять жива
Лідія Пілецька з дітьми повернулася до Олександрії 1944-го. Вони були в евакуації в Саратовській області, де Лідія працювала на молочнотоварній фермі. Після війни вона вдруге одружилася з фронтовиком-розвідником, учасником Сталінградської битви Петром Братком, у них народився син Юрій, який і зберіг листи з фронту, написані першим чоловіком мами. Лідія Євсіївна працювала в міськраді економістом. Син Федора Броваренка Віктор закінчив Київський політехнічний інститут. Зовні він дуже схожий на батька. Дочка Валентина, яку тато у листах називав Люсаною, жила та працювала в Олександрії….
Олена Карпачова
Залишити відповідь