15.12
2023

О 4-й годині ранку 2 травня 1986 року командир взводу старший прапорщик Володимир Власенко у складі провідної команди військової частини виїхав з Олександрії на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС. Йшли своїм ходом колоною військової техніки до Чернігова. Там прибулих розподіляли на роботи згідно з посадовими обов’язками. Володимира призначили начальником розвантажувально-вантажної команди. У підпорядкуванні – 30 солдатів із Прибалтики. Вантажі, які доправлялися літаками до Чернігова, перевантажували у гелікоптери та розвозили по майданчиках на реакторі. Це були парашути, свинець, радіокерований «лунохід», який розливав смолу на реакторі. Доставлялися вантажі на новеньких МІ-26, які швидко потрапляли на «цвинтар техніки» в Розсосі. Охорона цієї техніки також входила до обов’язків Володимира.

Найяскравіше враження, яке запам’яталося з перших днів у Чорнобилі на все життя: мертві міста і села, побачені з висоти, коли почали доправляти вантажі до зони і літати над Славутичем та Прип’яттю. Пролітаєш над населеним пунктом, а він порожній, безлюдний. Білизна сушиться, собаки бігають, кози пасуться, стоять автомобілі. А людей немає. Це мало жахливий вигляд.
Страшно не було: загроза невидима. Жодних привілеїв і статусу в ліквідаторів у 1986 році не було, навіть посвідчень. Вони з’явилися через рік-півтора. Але погіршення здоров’я вже тоді багато хто відчув. Загострилися усі хронічні хвороби. У 27-річного Володимира після Чорнобиля стався інфаркт. Сам він вважає, що його врятувала молодість і постійний посилений контроль з боку медиків та хіміків у зоні катастрофи. У Чорнобилі ліквідаторів забезпечували хорошим харчуванням. 1986 рік, скрізь тотальний дефіцит, а тут: печінкові паштети, сирокопчені ковбаси, мінеральна вода. Але у роті завжди був металевий присмак. Володимир Ілліч зізнається: і зараз, коли проїжджає повз родовища уранових руд у Кіровоградській області, відразу ж відчуває цей присмак.
До 22 травня Володимир «вибрав» свої 50 рентгенів, і його змінили, відправили служити назад до Олександрії. Наприкінці 1988 року направили до Німеччини – це було як заохочення після Чорнобиля. Після цього Власенко служив у Дніпрі та в Олександрії, у 2002 році звільнився на пенсію, маючи звання старшого лейтенанта. Потім його запросили працювати до управління МНС у Миколаїв. Там Власенко дослужився до заступника начальника управління. У свій час був заступником мера міста Миколаєва. Після виходу на пенсію повернувся до Олександрії, де виріс, де поховані батьки та живуть діти. Очолював КП «Благоустрій». Наразі Володимир Ілліч працює заступником директора КП «Чисте місто». «Потрібно завжди бути в русі, рух – це життя. Сидіти вдома на пенсії та дослухатися, де болить, – це не для мене, – говорить він. – На мітингах у «чорнобильські» дати хочеться бачити своїх товаришів по службі з батальйону. Адже нас було багато. Але я тоді, 86-го, тільки починав службу, а людям, які служили зі мною, було по 35-40 років. Минуло 37 років. Їм уже щонайменше 70. Зрозуміло, багатьох уже немає, а в інших здоров’я не те – підкошене Чорнобилем. Льотчики отримали великі дози радіації. Багато людей загинуло. Захисту ніякого не було. Гумові плащі зі свинцем ні від чого вберегти не могли. Це справді масштабна трагедія».
Володимира Власенка нагороджено медалями: «Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС», «За заслуги» та ювілейними. Після 1986-го у Чорнобилі жодного разу не був. Вважає, це не те місце, куди хочеться повернутися – хто там був, тому в цих краях не дуже затишно.
Серіал каналу НВО «Чорнобиль», який наробив багато шуму, Власенко, звісно, бачив. Щодо його правдивості говорить так: щоб упевнено про щось заявляти, треба було самим там бути і бачити на власні очі: «У цьому світі нічого не відбувається випадково. У всьому була і є якась закономірність. Нині багато версій, чому так сталося. Але ми багато чого не знаємо, що було на той час, половина підприємств у СРСР були військовими, секретними. Трагедія показала нам руйнівні масштаби атома, що вирвався з-під контролю, слабкі сторони захисту та способи подолання катастрофи.
Чорнобиль – це трагедія декількох поколінь. У кожного покоління були свої випробування. У наших батьків і дідів – Друга світова війна, нашому поколінню випали Афганістан і Чорнобиль, теперішньому – війна з росією… Все-таки мирне небо над головою – це те, що дійсно важливе».


Олена Карпачова

Залишити відповідь

Войти с помощью: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Олександрійський тиждень

Олександрійський тиждень