Коледжу культури – 90!
Олександрійський коледж культури святкує своє 90-річчя. Майже століття цей заклад є осередком культурного життя міста і всього нашого регіону. Багато його випускників стали відомими митцями далеко за межами України.
Від комуністичної освіти до інтелектуальної освіти
З приводу цієї знаменної дати відбудуться різноманітні урочисті заходи, ми ж зі свого боку привітаємо всіх причетних до цього свята розповіддю про минуле, сьогодення та майбутнє коледжу.
Творча лабораторія “завідателів” клубів”
Як свідчать краєзнавчі документи, історія закладу сягає далекого 1931 року, коли в селищі Ґданцівка вперше відчинив свої двері Криворізький технікум комуністичної освіти. Вже наступного року він був переведений до Олександрії. Тоді заклад мав два відділи: організаційно-масовий, що готував “завідателів клубів, червоних кутків, організаторів культ-політроботи на великих підприємствах, працівників масової роботи в сільському господарстві”, та бібліотечний – “працівників низової масової бібліотечної мережі” (з Уставу про технікум комуністичної освіти від 27.06.1937 р.). Відомостей про те, хто очолював заклад на початку його діяльності, не збереглось. Але зі спогадів випускників тих років, із копій їхніх атестатів вдалося дрібними крупинками зібрати дані та встановити прізвища перших трьох директорів: М.Ф.Пекарський, А.Півняк та Стаценко.
У роки фашистської окупації технікум не працював. Та як тільки місто було звільнене від загарбників, він відновив свою діяльність. 1 червня 1944 року 188 осіб різного віку сіли за студентські столи. Навчали їх п’ятеро викладачів.
У 1946 році навчальний заклад одержав назву “Технікум культурно-освітньої роботи”. З 1948 року була розпочата підготовка фахівців на заочній формі навчання.
Свою постійну адресу на вулиці Діброви, 47 технікум знайшов у 1952 році. Тут руками викладачів і учнів зводився клуб, будувалася сцена, обладнувалися перші навчальні кабінети.
У 60-х роках заклад з новою назвою «Олек-сандрійське культурно-освітнє училище» починає готувати працівників для закладів культури Кіровоградщини. З того часу на клубному відділі введені спеціалізації з підготовки керівників самодіяльних оркестрів народних і духових інструментів, хорового та театрального колективів, самодіяльних танцювальних колективів.
У 90-х роках Олександрійське культурно-освітнє училище перейменоване в Олександрійське училище культури, а потім – у Комунальний вищий навчальний заклад “Олександрійське училище культури”.
У сучасній історії «кульок», як його називають містяни, – це коледж культури, вищий навчальний заклад, що здійснює підготовку фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «Молодший спеціаліст» за спеціальностями «Інформаційна, бібліотечна та архівна справа», «Менеджмент соціокультурної діяльності», «Хореографія» та «Образотворчо-декоративне мистецтво. Реставрація».
З 2011 року його очолює Іван Баранов, до речі, випускник закладу 1979 року.
Де виховується національна еліта
Сьогодні навчально-виховний процес забезпечують 60 викладачів, серед яких 30 мають вищу кваліфікаційну категорію. Званням «Заслужений працівник культури» відзначено трьох педагогічних працівників – В.С. Карпова, І.М. Баранова та Г.П. Абажея.
Їхні студенти – постійні учасники та переможці міжнародних, всеукраїнських та обласних конкурсів, фестивалів, виставок. Перелік їхніх досягнень займе не одну сторінку. Нагадаємо для прикладу найкреативніший витвір, що потрапив до Національного реєстру рекордів України. Влітку 2015 року студенти та викладачі спеціальності «Декоративно-прикладне мистецтво» в рамках проекту «Намалюй Україну» у Новій Празі Олександрійського району створили найдовший в Україні петриківський розпис довжиною 218 м та загальною площею 273,5 м2. Відтоді це найдовша і найкрасивіша «калинова» огорожа в Україні.
Золотим фондом училища є його випускники. Велика їх частина досягла значних успіхів на мистецькій ниві. Серед них: Петро Шабатин – письменник, байкар, автор ліричних поезій, Неоніла Крюкова – народна артистка України, лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, Михайло Поплавський – професор, ректор Київського національного університету культури і мистецтв, заслужений діяч мистецтв, Роман Гончаренко – український та російський кінорежисер, фіналіст фестивалів Potential-2014, Potential-2015 та інших, Віктор Володимирович Гунькін – народний артист України.
Протягом останніх років, незважаючи на складні соціально-економічні обставини, тяжкий стан сфери культури в державі, а сьогодні це ще й пандемія, коледж продовжує справу поширення та популяризації культури в суспільстві. Зокрема, у 2018 році студенти коледжу в складі хору «Піснелюби» отримали Гран-прі на ХХVІІ Всеукраїнському фестивалі-конкурсі «Калиновий спів».
У 2019 році Диплом ІІІ ступеня отримав Ілля Лапутько за участь у VІІ Міжнародному інструментальному конкурсі ім. Є. Станковича, а Яна Котлярова стала переможцем Міжнародного фестивалю-конкурсу дитячо-юнацької творчості «Перлина Fest» (викладач В.А.Кулик, концертмейстер Т.І.Нагорна)…
Напередодні ювілею ми взяли інтерв’ю у директора коледжу Івана Баранова.
– Вночі з вікон закладу лунає музика. Знайомий розповідає, що часто зупиняється і заслуховується. Каже, що рояль вночі – це так романтично!
– По-перше, це процесс творчого натхнення. Воно частенько приходить саме вночі. Пам’ятаю себе молодим, теж таким був.
По-друге, це процес самопідготовки. У гуртожитку після 22-ї години повинна бути тиша, тож аудиторії закладу саме підходять для такої роботи. Але у денні часи розклад розписаний погодинно, і всі класи зайняті.
– Проблему нестачі місць для занять допоможе вирішити передача на баланс коледжу районного Будинку культури. І взагалі, як ви плануєте його використовувати?
– Звичайно, допоможе. Сподіваюсь, що зникне необхідність займати чергу для нічних занять. Це дасть змогу розвантажити головний корпус і перенести частину занять до нових приміщень. Сюди ми плануємо перевести відділення режисерської спеціалізації, тут є чудовий зал для занять хореографією.
Але головне – ми плануємо використовувати колишній Будинок культури за його основним призначеннями і зробити тут студентський клуб. До речі, не тільки для наших студентів, а й для всієї творчої молоді міста.
У нашому закладі постійно відбуваються репетиції, покази студентських робіт, але все це проходить для обмеженої аудиторії. Натомість у Будинку культури чудовий зал, розрахований на велику кількість глядачів. Тож кожен зможе прийти і спостерігати творчі доробки. Думаю, що це будуть відкриті покази при відкритих дверях у прямому розумінні слова. Додам, що глядач та його реакція на дійство вкрай важливі для виступаючого на сцені.
– А що чекає на довгобуд – прибудову до коледжу на розі вулиць Діброви та Братської?
– Довгобудом ця будівля стала через постійний брак коштів. Усім добре відомо, що наша культура багато років фінансується за залишковим принципом.
Проте ми не втрачаємо надії завершити будівництво. У нас уже розроблена кошторисно-проектна документація. Зараз плануємо подати заявку до Державного фонду регіонального розвитку, бо з цього фонду фінансується батаго аналогічних соціальних проектів.
– І що планується розмістити у прибудові?
– Там має бути оркестровий, спортивно-хореографічний зали, телерадіостудія, вчительська, офісні кабінети, підсобні приміщення.
– Які у вас плани на майбутнє?
– Розвиток нових професій. Це підготовка фахівців для радіо і телебачення – звуко-, відео-операторів. Також замислюємося над туристичним напрямком, гадаю, у цьому є перспектива. А ще хочемо отримати ліцензію на підготовку фахівців клубних професій.
Є плани відкрити відділення підвищення кваліфікації спеціалістів нашого напрямку. Зараз вони мають кожні п’ять років їздити до столиці, причому своїм коштом. Для багатьох це накладно.
Ще однією найважливішою метою ставлю отримання ліцензії на підготовку спеціалістів з вищою освітою – бакалаврів.
– Можете дати оцінку розвитку культури в Україні і в нашому місті зокрема?
– Якщо порівнювати з іншими країнами, що змінили курс в останні десятиліття – це країни східної Європи та колишні члени СНД, – то в нас ще залишилося більш поважне ставлення до народної творчості. Там, де суспільство стало більш, скажемо так, капіталізоване, там працює тільки те, що приносить прибуток.
Що стосується ставлення до культури у нашій країні, то воно залежить від загальної соціально-економічної ситуації. А яка вона зараз – розповідати не треба. Тож ми паралельно з навчанням наших спеціалістів готуємо їх до складного життя у цих умовах. Готуємо психологічно.
Проте на цьому тлі приємно сказати, що у нашому місті ставлення до культури поважне. Коли в інших регіонах під приводом усіляких реформ іде скорочення цих закладів, у нас за них борються та відстоюють.
Стосовно нашого закладу, то сьогодні він один із центрів національної культури і духовності Кіровоградщини. Ми пишаємося своїми випускниками, багато з яких стали майстрами мистецтва, яскравими особистостями, чиї творчі досягнення відомі далеко за межами області та країни.
Треба, щоб усі пам’ятали, що культура робить людину особистістю, незримою силою вона формує національну спільність, робить нас неповторними, не схожими на інших. Сьогодні в Україні культура має бути одним із вирішальних чинників національного відродження, зміцнення державності й об’єднання суспільства навколо спільних цінностей та ідеалів, тож виховання національної еліти за високими культурними і духовними стандартами ми вважаємо пріоритетною стратегією…
Замість епілогу спогади випускників
Григорій Абажей, заслужений праців–ник культури України, директор Олександ–рійського міського палацу культури: «Я вчився у «кульку» з 1971 по 1976 роки з перервою на службу в армії. Це були найкращі роки! Ми були молоді, повні енергії, багато танцювали, виступали на всіляких конкурсах і фестивалях, в тому числі зарубіжних. По закінченні пішов працювати в ДК АЕМЗ, так до сих пір тут і працюю. Довгий час – з 80-х років минулого століття до 2014 року – викладав у цьому закладі.
За ці роки було стільки всього цікавого, що виділити якийсь особливий випадок навіть важко. Хоча ось згадав, як я шукав одного студента. Він якось пропустив заняття, і я запитав – де був? Каже – у лікаря.
– У лікаря? О пів на восьму ранку? Придумай щось таке, щоб я повірив.
Студент думав, думав, а потім і каже: “Вибач, батяня, провтикав”!..
Бажаю нашому улюбленому колективу довгих творчих років – багато разів по 90!
Іван Жосан, випускник 1978 року, пенсіонер, живе в Кропивницькому, 25 років пропрацював в обласному центрі народної творчості: “Я вчився в” кульку “двічі: до армії і після. Це були найкращі роки і самі незабутні враження. Тут пройшла моя юність, тут я зустрів своє перше кохання, тут познайомився з друзями, з якими дружимо до цього дня. Училище дало мені чудову базу знань, тому в подальшому в інституті мені було легко.
Пам’ятаю, жили ми в гуртожитку фабрики діаграмних паперів. У кімнаті нас було троє – всі після армії. Заняття закінчувалися пізно, але потрібно було займатися самопідготовкою – хореографією. Ми частенько, чого гріха таїти, випивали за вечерею по 50 грам горілки і давай відбивати чечітку. Ось такі у нас були нічні заняття!
Бажаю колективу коледжу процвітання і творчих успіхів!
Клаудія Колосовська, випускниця 2016 року, живе в Києві, працює вокалісткою, викладає вокал в НПУ ім. Драгоманова: «Навчалася я на відділенні естрадно-духової творчості. Ці роки можу назвати кращими в моєму житті – час найяскравіших емоцій, горіння, творчості, молодіжного духу, авантюризму.
У групі я була єдиною дівчиною, і спочатку дуже непросто складалися відносини з хлопцями, але пізніше все змінилося. Коли мене обрали старостою, я завжди ставала на їхній бік, відстоювала перед викладачами, навіть прикривала прогульників або відстаючих у навчанні. На останніх курсах ситуація змінилася – я стала гірше вчитися, пропускати заняття. І ось тут наші хлопці “відплатили мені тією ж монетою” – тепер вони прикривали і захищали мене.
Можу сказати, що пізніше навіть у вузі не було такої якісної освіти і чутливого ставлення педагогів до студентів. У “кульку” нас вчили не тільки спеціальних дисциплін, а й життю. Вчили думати, діяти, приймати рішення, працювати в команді. Був індивідуальний підхід до кожного студента. Це була одна сім’я.
Що побажати? Бажаю студентам, щоб вони насолоджувалися цим часом. Щоб вони вбирали, “вичавлювали” з викладачів усі їхні знання. З власного досвіду знаю, як це може стати в пригоді у житті. А нашим вчителям низький уклін»!
С. Іванов
Залишити відповідь