Кілька слів про педагога

Здається, тільки вчора українські школярі та їхні батьки активно закуповували шкільне приладдя, готуючись до 1 вересня, та вітали вчителів з Днем знань. Але промайнув місяць – і за кілька днів учителі отримають свої заслужені вітання з нагоди Дня вчителя. Професія вчителя вважається однією з найдавніших і супроводжує людство майже з самого його виникнення. Перші школи на планеті з’явилися ще в IV тисячолітті до нашої ери. А на території сучасної України, коли ця земля належала до Київської Русі, професія вчителя була вельми поважною і важливою. Найбільшого розквіту у стародавні часи вона досягла за часів правління князя Ярослава Мудрого.
Офіційно святкування Дня вчителя в Україні почалося у 1980 році. Зазвичай це свято відзначають у неділю, а в п’ятницю, яка передує цьому дню, у школах і університетах проводяться особливі заходи. Цікаво, що слово «педагог» прийшло до нас зі Стародавньої Греції. Проте тоді воно вживалося… для позначення рабів, які були відповідальні за догляд за дітьми. Вони супроводжували дітей до школи і забирали їх назад. У буквальному перекладі це слово означає «той, хто веде дитину». Але сучасні педагоги вже давно перетворили цю професію на надважливу роль провідників дітей у світ нових знань і навичок.

А ми сьогодні поговоримо з представницею освітянської професії, «провідницького» досвіду якої вистачить не на одну когорту педагогів, – це Валентина Станіславівна Борушек. Втім, не тільки професійного, а й життєвого: раннє дитинство пройшло під час ІІ Світової війни, молодість – у повоєнні і розбудовні часи, студентство – у часи так званої «відлиги» 60-х. Але скромність, виваженість думки і врівноважена вдача, небагатослівя про себе, толерантність до думок інших, незважаючи на вік і статус – це лише деякі з основних рис характеру нашої співрозмовниці і давньої знайомої. А ще – завжди стриманий оптимізм та своєрідне почуття гумору. Втім, зараз ви у цьому самі переконаєтеся, наскільки це буде можливо…

Кор.: – Отже, традиційні запитання: як ви обрали цю професію? Які спогади з цим пов’язані? – Взагалі це вийшло майже випадково. Хотіла здати документи на факультет журналістики університету ім. Шевченка в Києві, знаєте, в школі подобалося писати твори на різні теми, і мені казали, що в мене це ніби виходить. Але сталося так, що потрапила на відділення мови і літератури. І не шкодую: я дуже вдячна університету, що дав мені не просто гарні знання, а вміння застосувати їх за різних професійних обставин. А запам’яталося – комусь це може видатись дивним – знаменний рік польоту Гагаріна (1961 рік. – Прим. авт.). Я тоді саме писала дипломну роботу, перший гуртожиток в столичному Університетському містечку, реакція людей на вулиці, яку важко з чимось порівняти: одні танцюють, інші плачуть від радості через цю подію… Або ось з призначенням на роботу після випуску: побачила список, а там майже суцільно – одні села різних областей України! Але я боялася навіть не цього: аби лише там, де я працюватиму, було світло (електрика) – я бачила це найголовнішим… Перша робота: випала мені школа-інтернат у шахтарському селищі Донецької області. Два роки роботи – і це було таке «бойове хрещення» в найкращому сенсі слова! Старші класи, хороші учні і ми, 9 чи 10 молодих спеціалістів, які всього на якихось 7-8 років старші за своїх учнів… А потім був Кривий Ріг, куди мене перевели за місцем роботи мого чоловіка. І теж школа-інтернат, бо в звичайних школах місць не було. Три роки роботи, а потім довелося змінити місце проживання на Олександрію: екологія гірничого міста не підійшла дітям – загазованість, запиленість повітря, почалися проблеми зі здоров’ям. Знову пошуки роботи, спочатку взяли на пів року у 15-ту школу замінити відсутнього вчителя. А потім потрапила у школу №17, російська мова і література. Це був 1969-й рік. Спочатку було важко. Але прийняли радо, як свою, як давню знайому, за що я колективу дуже вдячна. І от як однолюб, я як зв’язала свою долю, так і до самого свого «випуску» – навіть не рахувала, скільки там років пробігло, але точно більше сорока… Я вдячна і цій школі, і тому поколінню, яке вчило мене (школа тоді була невелика, колектив також. І життя в ньому було гарним…)

Кор.: – Класне керівництво, випуски учнів?

– Всього чотири випуски. Зазвичай це людей дивує: за весь час – так мало?! А це тому, що я завжди брала дітей після початкових класів і аж до випуску. Лише один рік мені дали «відпочити» без класного керівництва… Кор.: – Класний керівник – нелегка «ноша», яка майже не оплачувалася… – Розумієте, в чому справа: ми якось не думали тоді про гроші. Звичайно, жити, заробляти для своєї родини всім треба було якось. Але такого, щоб вимагати, добиватися для себе чогось… А робота ж була тоді зовсім не така, як зараз: і різні додаткові заняття після уроків, і допомога індивідуально, аби лише учень бажав, і прагнення, щоб успішність учнів була якнайкращою – все ж це зовсім не за гроші. Зараз дітям дуже багато чого дано: в нинішніх умовах вони, напевне, можуть цілком обходитися без різних шкільних заходів. Тоді було все інакше: перед нами ставилося завдання, щоб учень не просто прийшов на урок, відсидів його і пішов додому – позакласна робота була надзвичайно важливою, щоб дітям було цікаво в школі, щоб їм вона запам’яталася. От вчителі і не щадили себе, не рахуючись ні з особистим часом, ні з силами, ні з грошима. І так – усі роки. Кор.: – Це ж ви розповіли лише про «чисто» педагогічну роботу. Але ж у вас ще й неабиякий досвід музейної справи? – Це розпочалося вже ближче до кінця роботи в 17-й школі. Всім відома олександрійка Антоніна Криуленко, Почесна громадянка міста, фактично це вона збагатила матеріалами і впорядкувала шкільний музей, який вже існував і до неї. І як мені здається, деякі розділи завдяки їй містять такі матеріали, яких немає і в нашому міському музеї. А після Антоніни Тимофіївни цю справу доручили мені, і вона мені дуже подобалася. По-перше, збір матеріалів, а потім – передача дітям, всі ці численні екскурсії, виховні години… Велика кількість експонатів – пригадую, як до нас приїхали студенти Кіровоградського (на той час) педінституту, які перед цим відвідали м.Знам’янку. Так вони потім вражено ділилися: «У вас шкільний музей багатший, ніж Знамянський міський!». Нам було приємно… Памятаю, як до свята Перемоги через музей пройшли всі класи нашої, на той час вже однієї з найбільших у місті, школи – від першокласників до випускних класів. Як це іноді буває, старшокласники спочатку дещо скептично до цього поставилися, мовляв, ну-ну, подивимось, чим таким особливим ви нас будете дивувати… Зараз вже не пригадаю точно, що я їм розповідала, можливо, про юних героїв-підпільників, але виходили вони із зали після екскурсії вже з іншими настроями: у декого з дівчаток на очах були сльози. Мабуть, ніяка інша робота в школі не була мені такою захопливою, як ця… Взагалі я вважаю, що позакласні заходи не можна проводити абияк: тут треба прикладати максимум зусиль, і ці зусилля повинні бути колективними, загальними. Тоді вони запамятовуються назавжди. Так було, наприклад, коли ми влаштовували спільні з учителями і учнями старших класів літературні вечори…

Кор.: – Ви вже неодноразово з теплотою згадали ваш освітянський колектив.
– Так. Пригадувати приємно дуже багатьох, особливо тих, з ким найдовше довелося працювати або з ким все починалося. Наприклад, моя колега, вчителька української літератури Надія Йосипівна Вялих, я весь час «тягнулася» за нею, багато чому навчилася.
Запам’яталися грандіозні (без перебільшення) шкільні вечори за участю і старшокласників, і вчителів: “Русские посиделки”, які перегукувалися з “Українськими вечорницями”, “Позвольте, я в любви вам объяснюсь”…, “Храм сміху” (до Дня гумору), літературні й новорічні вечори.
Жили красиво і цікаво. Змінювалося керівництво, але колектив був завжди колективом. Зустрічаємося зараз з колишніми колегами, то найкращі розмови – це спогади про те, як нам цікаво працювалося.
Найдовше – 13 років очолювала школу Світлана Павлівна Лебідь, ентузіастка, як кажуть, “горіла” і нас “запалювала”.
Або Наталія Борисівна Ларіна – чудовий директор була, з тих трудоголіків, що самі працюють, не покладаючи рук, і з нас того ж вимагають.
То був “золотий вік” школи.
Кор.: – І тут ще один важливий штрих.

Серед «необов’язкових обовязків» у нашої співрозмовниці є ось такий: «Колись я замислилась: жити в дружному колективі – це чудово. Але у кожного у свій час настає переломний момент виходу на те, що називають «заслуженим відпочинком», – каже Валентина Станіславівна. Вона добровільно взяла на себе обов’язки голови шкільної ради ветеранів. Зараз «облікове коло» ради – чоловік 70 ветеранів освіти. І її голова завжди вважала за необхідне памятати про кожного, допомагати, чим можеш, вітати зі святами чи ювілеями. Ця традиція, започаткована нею в школі, досі тримається.
Кор.: – Якими ви бачите переваги чи недоліки нинішнього освітнього процесу? Зрозуміло, що це питання дуже широке, тому запитаю трохи приземленіше: чи не занадто перевантажена шкільна програма? Багато хто з правозахисників і навіть науковців бють тривогу: дітям, які навчаються щодня як мінімум, по 6 уроків, а якщо додати сюди різні факультативи, консультації, додаткові заняття тощо, то фактично виходить і 7-8 уроків. А потім ще самостійна (домашня) робота, позакласне читання літератури, що теж є розумовою роботою, і в сумі це виходить більше, ніж 8-годинний робочий день дорослої людини, що вже є просто грубим порушенням законодавства про працю дітей і підлітків… – Так, програми шкільні дуже насичені, і цей процес справді дедалі поглиблюється. Але знаєте, я вважаю, що і в наш час учні не надто гуляли. Адже якщо не брати до уваги сумні реалії нинішнього воєнного стану, то теперішні діти не знають, що таке навчання у дві зміни, чи навчальний тиждень з одним вихідним (субота – звичайний робочий день був для всіх). Що тут сказати? Звичайно, абсолютно все знати і геніями бути всім не обовязково (та й неможливо), але певний освітній рівень повинна мати кожна сучасна людина. От тільки ніхто з науковців точно не знає, яким він повинен бути – цей мінімальний чи середній освітній рівень (додає, посміхаючись. – Прим. авт.) Взагалі мені здається, що вчителі у цьому розумінні – дуже страждаючий народ: час біжить вперед, все навкруги в житті людини дуже стрімко розвивається і оновлюється, а ми намагаємося чи вимушені всі ці новації втиснути у шкільні програми, в 45-хвилинний урок. Та ще й обов’язково вимагати від дітей засвоєння усього цього… Які можуть бути виходи? Мені здається, що одним з правильних шляхів може бути вже існуюча спеціалізація класів, шкіл. Але те, про що ви кажете – це така глибока проблема, над якою б’ються «кращі уми» вже давно… І взагалі реформи ніколи не робляться за один раз чи за один місяць або навіть рік».
Отож Валентина Станіславівна не вважає свій досвід якимось винятковим. Як і менторський, повчальний чи зверхній погляд на існуючі речі в такому непростому світі, як освіта, їй не властиві. Карєризм і марнославство, намагання якось виділитися з-поміж інших, прагнення до різних службових регалій – це також зовсім не про неї. Але все ж суспільство і вище керівництво, мабуть, просто не могли не помітити таке самовіддане почуття обовязку і працю не за страх, а за совість. Тому відзнакою «Відмінник народної освіти» – вчительку нагородили ще на початку 70-х років. Була вона відзначена ще й тим, що її фото тривалий час містилося на Дошці Пошани міста Олександрії (був колись такий спосіб морального заохочення).
«Мабуть, щось в мені таки побачили,– жартує вона. – Але я ніколи не спочивала на лаврах: завжди прагнула до новаторства, – пояснює, ніби виправдовуючись. А працювати з дітьми завжди цікаво, головне – їх любити і добитися, щоб вони теж тебе любили. Тільки не шляхом дешевих, популістських способів. Зустрічає тебе на вулиці випадково хтось із колишніх учнів, радо вітається, а ти його чи її і не впізнаєш, адже час дуже змінює людей. Та й багато їх пройшло у мене перед очима за всі ці роки. І я кажу прямо: «Представтеся, будь ласка!». Але іноді й це не дуже допомагає. Тоді я запитую рік випуску або ім`я класного керівника, після чого зазвичай все стає на свої місця. І це дуже приємно, коли учні впізнають, вітаються, пам’ятають», – зізнається наша співрозмовниця.
А до цього різнобічного «портрета» можна додати ще й таку рису: Валентина Станіславівна вже багато років по завершенні педагогічної і музейної діяльності, по-дружньому допомагає одному друкованому часопису з корегуванням текстів. І як і скрізь, у цьому колективі відразу ж і безпомилково оцінили її найкращі людські та професійні якості. А власне, що тут дивного – адже колишніх педагогів не буває…
І на завершення: навіть якщо ви вже давно закінчили школу, не забудьте привітати свого колишнього класного керівника, а також й інших ваших «провідників», які усі разом та кожен окремо вели вас у світ наук і висловити їм гарні слова вдячності. Але при цьому пам’ятайте: важливо, щоб ці слова лунали від щирого серця!

О.Іванченко