“Как молоды мы были…”

Незадовго до святкування останньої річниці Дня Перемоги над фашизмом “ОТ” розповідав про подружжя Милунів, яких свого часу поєднала війна. Обоє колишні фронтовики, учасники та інваліди Великої Вітчизняної війни. Взагалі нічого особливого чи незвичайного у цьому факті наче й немає, якщо не брати до уваги фактор часу: як-не-як, а від переможного травня 45-го минуло 70 літ… І так склалося, що у тій розповіді більше уваги було приділено главі родини – полковнику у відставці Івану Васильовичу Милуну, який у травні цього року відзначив свій столітній ювілей. А про його дружину ми тоді згадали лише мимохідь, оскільки планували пізніше дещо детальніше розповісти про її фронтовий шлях. Та зовсім недавно стало відомо, що Олександра Олексіївна Милун (Сидорова) на 97-му році вже пішла з життя…

Напередодні війни 19-річна Шура Сидорова, уродженка Горьківської області, працювала на допризовному пункті фельдшером. І звісно ж, на самому початку лихоліття відразу була призвана на фронт. Маленьку на зріст і худеньку дів-чину, яка проcто тонула у шинелі (і через це вимушена була туго підперізуватися ременем, що насправді ще більше підкреслювало її мініатюрність), призначили дивізійним фельдшером. Як сама вона жартома розповідала в останній нашій бесіді, командир дивізії, побачивши її вперше, комусь скаржився по телефону: “Ви кого мені прислали? Підемо у наступ, куди я її подіну – у кишеню собі посаджу, чи що?!” Але юна фельдшерка не чекала поблажок від командування – як і багато її колег, вона виявилася “двожильною”. Лише зрідка, коли доводилося самотужки надавати допомогу черговому пораненому бійцю, скаржилася більше сама собі, ніж комусь: “Ну навіщо ж ти такий великий виріс?”. І доля її берегла: смерть багато разів проходила поруч, та Шура за всю війну навіть ні разу не була поранена.

Але до наступів було тоді ще далеко: наша армія відступала. А в 43-му молодший лейтенант медслужби Сидорова брала участь у тяжких боях за визволення Харкова, Червоного Кута, Білої Церкви. Потім її 180-ту дивізію перекинули у Прибалтику. Там, у Латвії, і застала бійців звістка про перемогу Радянської армії.

“Спершу не вірилося, що таке щастя – Перемога – справді стало реальністю. Ну, думаю, тепер – прямо додому. Але натомість мене викликало командування дивізії і запитало: “Адже тебе тут ніщо не тримає?” “Ні” – кажу. “Тоді збирайся у далеку дорогу”. Нічого не пояснивши, нашу частину посадили у товарні вагони і кудись везли цілий місяць і 5 днів! Виявилося, що для нас війна не закінчилася – на Далекому Сході розв’язали бойові дії японці. Саме туди нас і доставили”, – розповідала Олександра Олексіївна.

Ось там і звела її доля з офіцером розвідки Іваном Милуном. Тяжко поранений, він потребував негайного переливання крові – від цього залежало його життя. Група крові і резус-фактор пораненого точно збіглися з відповідними даними старшої операційної медсестри Олександри Сидорової. Оскільки складна операція проходила у дуже важких польових умовах, Шура не вагалася і відразу ж поділилася кров’ю з незнайомим бійцем. А той, ледь одужавши і дізнавшись, кому він завдячує життям, настільки був розчулений цим, що не придумав нічого іншого, як запропонувати медсестрі руку і серце. Шура… відмовила. “Такі рішення похапцем не приймаються”, – сказала, як відрізала. Та Іван не заспокоївся: ледь закінчилися бої з японцями, він розшукав свою рятівницю і таки вмовив вийти за нього заміж. Після війни Олександра Милун працювала у різних сферах народного господарства, у тому числі й у медицині. У шістдесятих роках Милуни переїхали з Росії на батьківщину Івана – до Олександрії, де і жили разом до останніх днів. І от тепер столітній Іван Васильович залишився один…

Старший лейтенант медслужби Олександра Милун була нагороджена орденом “Червона Зірка”, медалями “За бойові заслуги”, “За перемогу над Німеччиною”, “За перемогу над Японією”. Вічна їй пам’ять!

О.Наріжний