Іван Баранов: наша культура багата різноманітністю і професіоналізмом

21 травня відзначається Всесвітній день культурного різноманіття в ім’я діалогу та розвитку. У зв’язку з цим організація ЮНЕСКО запропонувала всім державам-членам, міжурядовим органам, організаціям системи Організації Об’єднаних Націй і відповідним неурядовим організаціям, серед іншого, інформувати громадськість про цінность і важливость розмаїття культур і, зокрема, сприяти за допомогою освіти та засобів масової інформації усвідомленню позитивної ролі культурної різноманітності.

Статут ЮНЕСКО за цими доволі складними формулюваннями визначає обов’язок сприяти «збереженню своєрідності культури» її держав-членів. У даний час цій культурі загрожують різні фактори: в одному випадку надмірний захист національної самобутності створює загрозу для культури різних меншин; в іншому – релігія чинить тиск на культуру. Нарешті, майже повсюдно під впливом галопуючої глобалізації зникають мови, втрачаються традиції, вразливі культури опиняються на узбіччі, а то і повністю зникають. Небезпека різкого скорочення широти культурного розмаїття дуже серйозна. Весь спектр веселки над нашою планетою не можна звести до одного із складаючих її кольорів і не піддати при цьому загрозі культурну спадщину майбутніх поколінь і виживання людства.
Усвідомлення цього факту визначило прийняття у 2001 р. «Загальної декларації ЮНЕСКО про культурне різноманіття», яка супроводжується двадцятьма основними напрямками Плану дій і в якій пропонується нове розуміння взаємозв’язку між різноманітністю, діалогом і розвитком.
Але ми не будемо зараз заглиблюватися у ці світові напрямки, а поговоримо про «культурне різноманіття» на місцевому рівні. Як на нашу думку, найбільш вдалим прикладом такого розмаїття може бути Олександрійський фаховий коледж культури і мистецтв, директора якого не має великої потреби представляти широкому загалу. Отже, нашим сьогоднішнім співрозмовником є незмінний протягом багатьох років керівник закладу Іван Баранов, разом з яким спробуємо окреслити роль культури в умовах складного сьогодення. Йому слово.

– Знаєте, крім означеної дати, ви зараз нагадали мені ще одну важливу подію цього року: на професійну стежку сфери культури я став рівно 50 років назад, у 1974 році вступивши до тодішнього Олександрійського культурно-просвітнього училища. Дуже багато подій відбулося відтоді, були помилки і прорахунки, але й були такі речі, якими можна пишатися особисто – є що згадати і розповісти. Наприклад, працюючи на посаді начальника управління культури міської ради у відомий всім часовий період, коли скрізь масово закривалися різні підприємства, організації й установи, нам разом з тодішніми очільниками міста вдалося зберегти структуру і кадровий склад сфери культури міста. І сьогодні серед таких міст України, як Олександрія, в нас найрозвинутіша мережа закладів культури. І вже тоді, в 90-х, у туристичних путівниках так і писалося про наше місто: «Олександрія – промисловий і культурний центр Кіровоградщини». І якщо зараз статус великого промислового центру місто, на жаль, втратило, то культурним центром воно залишилося попри все. Ось цим я і мої колеги можемо пишатися.
А взагалі я хотів би звернути увагу, що культура – це не тільки галузь, скажімо, аматорського чи професійного мистецтва, бібліотечного, туристичного чи музейного обслуговування населення, – це взагалі головна ознака нашого життя. Це творення цінностей не тільки духовних, а й матеріальних; перетворення людини як самої себе, так і її оточення; це – відповідний рівень взаємовідносин у суспільстві, спосіб життя. Адже існують такі поняття, як політична культура, культура взаємостосунків, сільськогосподарська, фізична, культура виробництва, обслуговування нарешті. З культурою також нерозривно пов’язані наука, освіта – тобто це слово присутнє скрізь і в усьому і воно є показником того, як ми живемо, будуємо своє майбутнє, прогресуємо чи навпаки – деградуємо. Бо часи, на жаль, бувають різні: наприклад, у складні періоди становлення держави (а зараз маємо ще й воєнний стан) культура нібито відступає на другий план… І тут не зайве згадати слова Прем’єр-міністра Великої Британії У.Черчіля, сказані ним під час Другої світової війни: «Якщо економити на культурі, то за що ми тоді воюємо?» От і в нас зараз це особливо актуально: мистецтво і культура мають слугувати для того, щоб знімати стреси з людей, які весь час живуть в напрузі повітряних тривог, слухаючи новини з фронту та переживаючи за рідних і близьких, які там зі зброєю на бойових рубежах. Це також надзвичайно важливо і для самих військових, котрі взагалі постійно перебувають на межі фізичних і душевних сил…
І я спостерігаю не тільки за роботою організаторів, методистів, артистів, масовиків та інших творчих працівників, а й за тим, як реагують люди на мистецтво. Так от мені цілком очевидно, що під час концертів, коли на сцені чудові артисти (а наша земля і особливо – олександрійська, багата талантами), люди в залі забувають про все: вони аплодують, радіють, дякують з щирими сльозами, що набігають на очі… Таким чином вони хоча б на якусь годину відволікаються від тяжкої реальності, і це рятує їхню людську психіку, робить їх добрішими одне до одного, рятує від потрясінь. Я вважаю це дуже важливим і хочу, щоб керівники, чиновники і депутати різних владних рівнів розуміли і сприяли тому, щоб культура була присутньою в житті суспільства за будь-яких умов. Адже відомо, що всі матеріальні блага – це тимчасове, а культура вічна. Скільки на землі змінилося цивілізацій: навіть наймогутніші та найбагатші виникали і розпадалися, але їхня культура залишалася і доходила до нас через століття і віки. І саме по її пластах і нашаруваннях ми вивчаємо ці зниклі цивілізації. Бо культура – це свідок і розквіту, і занепаду суспільства…
Нам в Олександрії дуже пощастило, що тут дуже кваліфіковані й освічені педагоги. Бо саме завдяки їм їхні вихованці здобувають перемоги і в культурі, і в освіті на конкурсах, олімпіадах високих рівнів. Мені, як керівнику коледжу, завжди цікаво спостерігати за рівнем підготовки студентів, які вступають до нас за здобуттям знань. Хоча більшість – це мешканці місцевих регіонів, але є немало і з інших міст, навіть великих. Так от різниця завжди помітна: наскільки олександрійці краще підготовлені, грамотніші, навіть у деякій мірі – вихованіші. Хоча звісно, діти є діти: вони всі різні, так було, так є і це добре.
– Ви не лише керівник освітнього закладу, а й депутат міської ради вже третього скликання, а крім того – ще й голова депутатської комісії з питань культури, освіти, науки, молоді і спорту…
– Як політик, пройшов свого часу через різні перипетії. І зараз, незважаючи на такий складний час, можу сказати про ту саму культуру політики: в міській раді, попри деякі розбіжності поглядів на початку каденції, досягнуто певного єднання, консенсусу між різними політичними силами. Міський голова зумів у цьому сенсі об’єднати і направити спільні зусилля в раді на благо міста.
А от вам ще недавній яскравий приклад єднання: олександрійці відстояли назву свого міста. Це також прояв культури, бо в назві міста закладений його історичний і культурний код! І тепер завдяки небайдужим, свідомим жителям міста і міському голові, який приклав чимало зусиль, аби назва «Олександрія» не зникла, цей код збережено, і він надалі буде відображенням культурних надбань.
– Разом з тим культури забагато не буває (теж розповсюджений вислів) і відповідно – робота в ній ніколи не закінчується…
– Так, оскільки культура повинна бути присутньою у всіх сферах життя, мені особисто хотілося б, щоб вона була присутня скрізь. Наприклад, і на стадіоні, де ситуація подекуди насправді ще далека від досконалості. Можна б якось зрозуміти, що це місце, де вихлюпуються емоції через різні способи, в тому числі через так звані «кричалки», а вони, на жаль, не завжди є етично прийнятними (м’яко кажучи). Тому слід би пам’ятати, що на стадіон приходять не лише запеклі фанати-уболівальники, а й жінки і діти. А на кого передусім має вплив наша традиційна, національна культура, як засіб виховання – звісно ж, на дітей. І там лунають, на жаль, на весь стадіон нецензурні викрики, на які ті ж матері та діти ще й відповідають оплесками… Ось вам і прояв безкультур’я.
Це сумно, але воно – не лише на місцевому «стадіонному» рівні. Чомусь прояви невігластва і лихослів’я дедалі більше стають мало не нормою мови різних сайтів, блогів, сторінок соцмереж, вони присутні навіть на телеекранах українських каналів… Як результат – ідеш вулицею і чуєш від молодих перехожих і навіть дітей таке, що бридко стає… Так що ми всі, наше суспільство ще дуже недопрацьовуємо у цьому сенсі.
– Пригадується, як на самому початку війни в нашому місті, прямо на центральному проспекті з’явилися, невідомо за чиєю «ідеєю», сітілайти і рекламні стенди з широковідомим уже гаслом, що містить лайку: «русскій воєнный корабль, іді… !». Це відразу ж не всім сподобалося, але значна частина олександрійців сприйняла такі написи з захватом: подібні наліпки стали з’являтися де завгодно. Начебто зрозуміло: війна загострює людські емоції і робить жорсткішим світосприйняття. Але ж слоган читають всі, в тому числі й діти. Більше того: його стали вільно вживати навіть люди, які за своєю посадою чи положенням у суспільстві не повинні цього робити! І тут слід віддати належне міській владі, яка поставилася до таких «вільностей» досить принципово: в один момент вся ця «патріотична» нецензурщина зникла з рекламних носіїв, і там з’явилися не менш виразні, але цілком прийнятні заклики: «Перемогли фашистів – переможемо і рашистів!» та їм подібні. І містяни це оцінили належним чином: виявляється, непримиримість та ненависть до ворога можна успішно висловлювати і без нецензурної лексики – українська мова для цього достатньо багата …
– Абсолютно точно! А уявіть, як мені, хто стільки років витратив на культуру, було дивитися на такі написи? Виходить, вся робота протягом багатьох десятиліть була марною? Тому необхідно не лише нам, професійним працівникам, а й батькам, освітянам, представникам ЗМІ зосередити свої зусилля і повернути наші традиційні культурні цінності. Адже всі (а діти – передусім) завжди брали і беруть приклад із засобів масової інформації, з авторитетних носіїв мови і знань. А тут навіть з центральних ТВ-каналів запрошені так звані блогери, аналітики та інші дозволяють собі у висловлюваннях те, що навряд чи дозволили б сказати своїм дітям. Ось і завдання журналістам, яких я дуже поважаю і вважаю своїми колегами – освіченими і висококультурними особистостями.
А можливостей в Олександрії для розвитку культури, як я вже сказав, достатньо. У нас два великих і чудових осередки – Палац культури «Світлопільський» і Театр. Тут велика заслуга і подяка міському голові Сергію Кузьменку, який зміг, спочатку навіть ще не будучи мером міста, сконцентрувати кошти різних рівнів і відновити цю історичну і культурну будівлю. А тепер в наш театр приїздять з усієї України – навіть щоб просто подивись на цю гордість архітектури і мистецтва. І Палац культури в достатньо гарному стані. Звісно, ще є що поліпшувати в обох закладах – можливо, оновити звукопідсилювальну апаратуру та іншу техніку, але то вже потім: переможемо у війні, і все у нас буде. Головне – людям це потрібно, і люди в них ходять. І знову ж таки, це культурне виховання дітей: це Музична, Художня школи, Будинок дитячої і юнацької творчості – там також присутнє естетичне виховання на високому рівні. Я вважаю, що для нашого міста ця мережа достатня для повноцінного розвитку дітей та молоді.
Не можна не згадати окремо про нашу Міську централізовану бібліотечну систему, яка є найкращою в області. Це вона була першовідкривачем інформатизації у бібліотечному напрямку, коли свого часу прикладалися максимальні зусилля для отримання спеціальних грантів. Майже всі працівниці системи – це наші випускниці, і вони так і тримають «марку» на дуже високому рівні. Інформатизація там не припиняється – вона весь час у розвитку. Система настільки розширилась – яких тільки напрямків вона не набула: від різноманітних гуртків до власного лялькового театру та багато чого іншого, що можна дуже довго перелічувати. Ну правда: я просто пишаюся нашими дівчатами-бібліотекарками, які колись навчалися в нашому закладі!
Безумовно, тут треба сказати слово про працівників і музейної справи, і взагалі усіх закладів культури міста. Це дуже професійні фахівці, віддані своїй справі. Наголошу: дуже мало хто з них залишив наше місто у зв’язку з війною, практично всі залишилися на своїх місцях. Ну справді: якщо керівник гуртка чи якогось творчого дитячого колективу залишить його – де взяти іншого? Гурток просто припинить роботу. Тому тут мають місце не лише професіоналізм, а й відповідальність за своїх вихованців. І культура включається в усі аспекти сьогодення: від навчальних і розважальних заходів, які так потрібні дітям у складний і напружений час, до проведення різних виховних, патріотичних, благодійних заходів, на яких збираються кошти для підтримки оборони країни. І в добрі часи, і в буремні культура – завжди в епіцентрі життя.

Наш кор.