Ірина Кваша: «Свою місію я виконала»

Закриття VashART Gallery для багатьох олександрійців стало надзвичайно неприємною новиною, викликало бурю емоцій. Навіть після публікації у минулому номері газети статті «Художня галерея опустила завісу…» залишилося безліч запитань: Що? Як? Чому? Тож ми попросили відповісти на них самого автора, натхненника і беззмінного керівника найгучнішого мистецького проєкту Олександрії – Ірину Квашу.

«Закрити галерею – це рішення не одного дня і навіть не року. В січні минулого року я ледь її не закрила, але ситуація набула розголосу, і закриття відтягнулося на рік. Може й на краще, бо було де приймати біженців на початку війни.. .
Чому галерея закрилась? Утримувати заклад, щоб раз на місяць люди прийшли на безкоштовний захід, виходить дуже дорого, а збирати людей на платні заходи було дуже важко.
Я намагалася долучити до мистецьких проєктів нашу молодь, навіть розсилала по навчальних закладах листи з інформацією про нові виставки, потім особисто спілкувалася з учителями – результату нуль. Кількість класів, які відвідали виставки, можна порахувати на пальцях. Для прикладу, школа №2 знаходиться на сусідній вулиці, і жодної екскурсії не було. Як і з художньої школи – це взагалі абсурд…

Усі потреби галереї я компенсувала за рахунок діяльності свого ФОПа (проведення майстер-класів, надання приміщення для дитячих свят та ін.) і зверталася до меценатів. Дякую їм велике. І зараз, коли я закрила і сповістила про це меценатів, вони питали, чи можна щось зробити? Але їхня допомога лише відтягне закриття на рік або пів року, бо проблема не тільки у фінансах – вона глибше. Тим більше, що йде війна…

Ось приклад організації виставок картин. Везти картини з інших міст зараз дуже дорого. Кожне відкриття – це 3-6 тис. грн, які мені потрібно було десь брати. Картини – це не той товар, який купують регулярно. Дякую керівництву компанії «Катеринославські меблеві майстерні», що купляли картини наших художників та прикрашали ними свій адмінкорпус. Завдяки цій підтримці, галерея виживала всі ці роки, а у художників був стимул відкривати у нас свої виставки. Дякую й іншим покупцям (їх було небагато, і я пам’ятаю про кожного).
Було дуже важко, але й дуже цікаво. Ми реалізували багато творчих проєктів (70 заходів за 7 років діяльності), їздили на ярмарки та в інші міста на виставки, приймали в себе інші галереї, концерти, тренінги, майстер-класи, конкурси дитячого малюнка, вигравали гранти, їздили в Іспанію з виставкою. Створили музей ґудзика – єдиний в Україні (про нього розповіли провідні українські ЗМІ, багато писали наші журналісти і навіть, спілкуючись з українцями в Барселоні, ми чули про наш музей). А олександрійці ні! Це сміх крізь сльози. Старовинні ґудзики я купляла за власний кошт на аукціонах, скуповувала на ОЛХ торбинки з ґудзиками, нові – на херсонській фабриці, деякі приносили люди в галерею, я забрала їх із собою до Барселони. Може, з часом відкрию там музей.

Але не хочу нічого загадувати. В Барселоні я продовжую робити картини з ґудзиків, проводжу майстер-класи. Інші експонати – УТОСівську колекцію, речі радянського періоду, документи та фотоматеріали – я передала до нашого музею.
Стосовно допомоги від міської влади – всі, хто чує, що галерея закрилася, звинувачують в цьому її. Але з якого дива? Минулого року Сергій Кузьменко виділив кошти з власного фонду, щоб допомогти сплатити комунальні платежі за опалення (це 25 тис. грн на місяць). Цього року я не зверталася ні до мера, ні до підприємців. По- перше, війна, і у них є більш нагальні потреби. По-друге, це не може тривати вічно. Якщо проєкт не самоокупається, це говорить про те, що він не потрібен людям. Тож до чого тут мер, якщо люди не цікавляться мистецтвом? Точніше – дуже невеликий відсоток людей.

Коли мені писали: “Шкода, а я так і не встигла потрапити до вас”, – це ще більше впевнювало мене в правильності рішення. 7 років існувала галерея. Вона розташована в 15 хвилинах ходьби з будь-якого краю міста. 70 заходів було проведено, а після цього кажуть – я не встигла?.. Більше нічого добавити. Я втомилася воювати з вітряками.
Вважаю, що свою місію я виконала. Великий мистецький пласт зрушив з місця. Об’єднала художників, і зараз вони продовжують виставлятися в бібліотеці та музеї. Кожен з них казав, що галерея кардинально змінила їхнє життя. Нові знайомства, новий досвід, нові знання – це все безцінне. Моя громадська організація “Спілка митців Олександрійщини” перейшла до молодих активних хлопців-музикантів. Це брати Яценко – Михайло і Діма. Хто бував на відкритті виставок, пам’ятає крутих баяністів. У них є ідеї з використання приміщення і роботи організації, тому слідкуйте за новинами на сторінці галереї – я буду про них писати. Весь актив галереї дуже зрадів, що хлопці взяли роботу ГО на себе і приміщення перейшло під їхній контроль. Буду підтримувати і словом, і ділом.
Плани на майбутнє? Про це важко зараз казати. Я адаптуюсь в іншій країні, продовжую працювати в мистецькій сфері. Час покаже, як і що краще”…

Г.Сергєєв