І знову про мову промова

Ніколи не думала, що в нашому місті так гостро стоїть проблема мови, поки не прочитала в улюбленому всіма «Олександрійському тижні» статтю: «Хто про мову, а кто про язык». Відповідно, в Facebook зайшла, почитала пост і коментарі до нього. Там такі баталії розгорілися, що так і хочеться сказати словами кота Леопольда: «Ребята, давайте жить дружно!» Але тема дуже серйозна, жарти тут ні до чого. Тут уже справа до бійок в «АТБ» доходить.

 Я знаю обидві мови, але частіше використовую російську, тому що навколо мене все ж звучить в основному російська мова. З мамою і братом ми і вдома частенько переходимо на українську, і брат мене «дресирує», коли я не перемикаюсь вчасно і мене злегка заносить: не мені «нравыться», а «подобається», не «врєдні», а «некорисні». І не тому, що він українофоб, ні – він поважає мову, якою розмовляє його батько, а тому що вважає, що вже краще російською, ніж кострубатою українською. У нас же багато хто не знає ні тієї, ні іншої, крім матірної.
Мій тато – корінний сибіряк. І ось хоч убий, навіть через майже сорок років живучи в Україні, все ще з великими труднощами говорить українською. Хоча «шокає» і «гакає» чудово, як корінний українець! Він окупант чи ідіот? Він переїхав в Україну за своїм бажанням, бо йому дуже сподобалася ця країна. Він давно вже громадянин України, який трудився для неї 37 років. Чим комусь заважає те, що він не розмовляє українською? У всьому світі є різні діаспори, які мають право на свою мову і традиції.
У світі понад двадцять країн мають дві-три, а то і більше, державні мови. І що цікаво – в цих країнах ніхто нікому пику в магазинах не б’є, і всі один одного розуміють. Я не стану їх перераховувати, хто захоче – загляньте в Вікіпедію. Хоча це потрібно було б зробити до того, як починати в Facebook полеміку і ображати опонентів. Назву лише Білорусь, де білоруська та російська мають статус державних. Чому саме її? Тому що вона теж була в складі СРСР, де «насаджували» російську. Там, так само, як і в Україні, склалося так історично, що населення говорить двома мовами. У Литві касири і продавці звертаються до покупців трьома мовами – литовською, англійською та… російською. Там російська не має державного статусу, але за нею закріплені певні права. Тому що в цій країні теж залишилося багато нащадків колишніх радянських громадян.
І тільки у нас в Україні вважають за краще «чуби рвати» один одному «за мову». Ми мріємо жити в країні європейського рівня, але ніяк не бажаємо вчитися вирішувати питання цивілізовано.
Звісно, в Україні державною повинна бути українська, як в Грузії грузинська, а в Польщі – польська. Але будь-яка мова або нація в будь-якій країні не повинна панувати за рахунок приниження та знищення іншої. Тоді давайте заразом зруйнуємо і будинки, в яких ми живемо, мости, якими ходимо і їздимо, електростанції, від яких отримуємо енергію, тому що вони будувалися людьми, що говорили мовою «агресора і окупанта». «Не перегибайте», як-то кажуть. Щоб українська не стала також мовою агресора.
Я люблю українську мову. Люблю українські пісні й анекдоти. Але російська – мова мого батька і предків з його боку. Як мені бути? Відмовитися від свого коріння і депортувати батька в Росію? Розстріляти? Мені здається неправильно ставити одну мову вище іншої так само, як одну націю піднімати над іншими. Тому що в історії є приклади, до чого це призводить. І, якщо пам’ятаєте, ні до чого хорошого. Та не треба далеко ходити – у нас прямо під боком один такий приклад – Донбас.
Я підтримую українську мову, але не підтримую, коли людині забороняють бути такою, як вона є. Коли принижують та примушують жити якось по-іншому, так, як хтось чомусь вирішив. Тому що з цього починаються гетто, резервації, концентраційні табори й т.ін. І хто знає, хто може в них опинитися – твоя мати чи чоловік, чи, навіть, ти сама.
Я вільно читаю і пишу українською, на такому ж рівні, як і російською. І це завдяки тому, що при «кровавом совецьком строе», в якому «насильно насаджували» російську мову, в школах вивчали обидві. І у мене була можливість відмовитися від вивчення української, але мої батьки вважали, що діти повинні знати мову країни, в якій будуть жити.
Українські діти, безумовно, повинні знати свою мову. Але не через батіг і штрафи. А через любов і повагу до своєї країни. І аж ніяк не через те слово, яке було написане на футболці дівчини з відомого фото. Але ж вона буде вчити своїх дітей «бл…, нашій мові».
Я люблю російську мову. Люблю вірші Пушкіна і Єсеніна. Але українська – мова моєї матері. І що тепер – Єсеніна і Пушкіна на смітник? Був час, я жила в Росії, і яке щастя було почути знайому українську мову! Ось це рідне «шо» і «га»! І ніхто мені не робив зауважень, хоча, навіть коли я говорила російською, всі впізнавали в мені українку. Коли наші співгромадяни їдуть до Польщі на заробітки, чи кожен з них знає польську? Але ж їх там приймають і якимось чином розуміють. Зате, коли я відпочивала в Трускавці, сусідки по санаторію, які приїхали з інших країн, всюди водили мене як перекладача. Тому що в магазинах і кафе просто не помічали тих, хто говорив не українською. Не ганьбіть свою мову і свою націю такою поведінкою.
На яку б мову не перекладали ми одне і те ж слово, сенс буде тим самим. Хамство залишиться хамством, що на російській, що на українській, що на китайській. Жорстокість залишиться жорстокістю, незалежно від того, носієм якої мови вона коїться. Неважливо, якою мовою говорить людина. Якщо вона говорить дурниці, ії не хочеться слухати. І іноді краще зовсім промовчати, ніж на будь-якій мові бовкнути нісенітницю.
Тут можна ще багато чого писати, говорити та сперечатись до кінця віку. Про повагу до інших, про право вибору кожної людини, право бути інакшою. Та чи потрібно? Чи потрібно розумним, цивілізованим людям це пояснювати?
Мені іноді здається, що ми взагалі дуже багато говоримо. Навіть вуха часом хочеться затулити і очі заплющити, коли заглядаю в інтернет. Адже в історії з голками від Олександра Лозового, на мій погляд, немає іншої проблеми, крім неввічливості продавця і скривдженого поганим обслуговуванням покупця. Можливо, саме про це він хотів сказати у своїй публікації. А людям тільки дай привід поскубти один одного. Ці всі словесні «баталії» нагадують мені гопників з-за рогу, які питають: «Є цигарка?», і, замість «А якщо знайду?» – «А чому не українською?»
Чи не краще зайнятися чимось корисним? Почитати книгу українського або російського, або навіть французького автора. Запитати дружину, як у неї справи або розповісти дитині казку народів півночі.
Питання мови – це важливо. Але не менш важливо для початку порозумітися між собою людям, які живуть в одній країні, поруч, пліч-о-пліч, мають спільні проблеми та труднощі. Давайте для початку освоїмо хоча б одну мову – Людську.

Ольга Антонова