І одна у полі воїн

А що про мене писати? Я проста людина. Звичайна. Те, що я роблю, може кожен, у цьому немає нічого героїчного. І працюю я не для піару чи якогось проєкту. Напишіть краще про переселенців – у кожного з них своя вражаюча історія», – говорить Олександра.

Так, звісно, ми всі можемо робити те ж, що і вона. Теоретично. Практично – ні. Принаймні тривалий час. Для більшості благодійність і допомога ближньому – якщо не разова акція добра, то нетривала. Бо добро потребує зусиль – фізичних і душевних, а ще – часу і багато яких ресурсів.
Олександра Іванова все це знаходить. І щедро ділиться добром з оточуючими. З початку повномасштабної війни вона збирає
і роздає допомогу переселенцям. Щодня у багатьох групах у соцмережах користувачі читають її дописи, ілюстровані світлинами речей, які вона безоплатно роздає нужденним. Це одяг і взуття, постільна білизна, засоби гігієни, побутова техніка, посуд, меблі… Всього не перелічити. Потік нужденних не скінчається цілодобово, але Олександри вистачає на всіх. Окрім матеріальної допомоги, вона підтримує людей морально, а цього вони потребують не менше. Ось один з її останніх дописів:
«Шановні ВПО! Ми дуже співчуваємо вашій і нашій біді. Втратити дім – то найтяжче випробування в житті. На вашому місці не хочеться бажати бути нікому. Але я бачу вас багатьох, ви – настільки сильні і незламні духом, у вас так міцно закладений фундамент стійкості і непорушності, і я бачу, що у кожного з вас ваш дім – у вашій душі, а тому його нікому не вдасться зруйнувати чи знищити! Волонтери нашого регіону, повірте, з усіх сил хочуть вам допомогти, зарадити, втішити, дати. На жаль, не все вдається, як хочеться, але ми не здаємося і щосили шукаємо, боремося. Мені в житті, я вважаю, випала велика честь бути поруч з вами, бо кожен із вас насправді – великий воїн, що переможе негаразди гідно, гордо і терпляче. Спробуйте зрозуміти, як ми вас розуміємо: нам теж непереливки, бо дати все, чого ви потребуєте, складно, адже це величезні масштаби потреб і речей, обладнання та техніки, меблів та житлових помешкань. Ви витримаєте все, стерпите і зовсім скоро, от побачите, будете жити щасливо зі своїми сім’ями в себе вдома. Ви – Україна, яка переможе!»
У Олександри Іванової є основна робота – вона головний бухгалтер, і хобі – ведуча свят. Благодійністю займається давно, ще до початку війни допомагала дітям – хворим і сиротам. А коли з кінця лютого до нашого міста, рятуючись від війни, почали приїздити жителі інших регіонів України, волонтерство стало для Олександри головним видом діяльності, у якій повною мірою проявилися її організаторські здібності і велике добре серце.
Усе необхідне для облаштування побуту Олександра збирає по знайомих і незнайомих людях в Олександрії і прилеглих селах та селищах. Хтось привозить речі до неї сам, інші просять забрати, і Олександра їздить по них з чоловіком на автівці або сама на мопеді. Все це Олександра звозить до себе у двір та сарай, приводить до ладу – миє, пере, чистить – і роздає нужденним. Вона співпрацює з різними релігійними конфесіями і храмами, які також надають гуманітарну і продуктову допомогу.
Навіть з житлом допомагає. Волонтерські центри дають її номер телефону тим, хто шукає прихисток. Це і квартири в місті, і хати в селах, подекуди у занедбаному стані, у прямому розумінні «шевченківські хати». Перш ніж заселити туди людей, Олександра, як може, приводить їх до ладу.
Зараз переселенці продовжують прибувати до Олександрії. Їх привозять евакуаційні потяги, і всіх треба розселити, забезпечити необхідним, нагодувати, лікувати. Хто хотів і міг здати житло за кошти, вже це зробив. Залишилися хати в селах, але тамтешні умови не всім підходять – зручності у дворі, необхідно подбати про дрова на зиму, обробляти городи тощо.
«Це люди, у яких немає дому, немає нічого, тому потребують вони буквально усього. Особливо медикаментів та продуктів, — розповідає Олександра. – На жаль, іноземні благодійні фонди відмінили видачу продуктових наборів в Олександрії, оскільки на нашій території немає бойових дій».
Олександрі дуже потрібні помічники, особливо з власним транспортом. «Люди добрі, допомагайте, – звертається вона до всіх нас. – Ми всі зараз волонтери. Переселенці згорьовані, бідні, вони потребують абсолютно всього. Кожного, хто до мене приходить, я обіймаю. І вони плачуть, бо багато хто втратив усе, навіть родичів. Ми маємо допомогти чим можемо, бо чужого горя не буває. Якби кожен по своїх знайомих щось збирав і надавав, це була б суттєва допомога. Один у полі теж воїн – я вже перевірила».
Пересилати речі з-за кордону і навіть з інших міст України дорого. А запитів щодня приходить дуже багато. І хоча Олександра не веде обліку, скільком людям вона вже допомогла, можна сказати, що таких тисячі. Вона щиросердно співчуває людям: «Яка то буде Україна, якщо залишимося одні ми тут? Нам потрібно, щоби всі українці вижили. Я говорю їм: «Все буде добре, ви повернетеся додому». А дехто відповідає: «У мене вже немає дому». І ти не знаєш, шо сказати, бо слів бракує. Тарас Шевченко писав: «Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, як їх почує… Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди!..»
Я всім пишу в усіх групах: ви сильні, тримайтеся. Дух людський непереможний. Дім у вашому тілі, у вашому серці, звідти його ні-хто не забере. Повірте в це, і все відновиться, відбудується. Бо якщо тобі здається, що ти втратив все, то пам’ятай: дерева втрачають листя кожного року, але продовжують чекати весну».
Запитую в Олександри: «Як у вас вистачає на все сил – душевних і фізичних?» «Бог допомагає, адже Бог за Україну. І завдяки йому ми вистоїмо», – відповідає вона.

О.Маріїнська