Друга світова: Олександрія та олександрійці

З 2024 року Україна відзначає День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років саме 8 травня – як державне свято. Воно було офіційно запроваджене 29 травня 2023 року, замінивши 9 травня, яке раніше співпадало з радянським Днем Перемоги. 9 травня тепер відзначається День Європи. Це свято встановлено для зміцнення єдності європейських народів і вшанування спільних цінностей.

Олександрія була окупована 6 серпня 1941 року. Фронт швидко просувався на схід, і дуже скоро наше місто опинилося в глибокому тилу. Олександрія здалася нацистським військам без бою, з 7 серпня 1941 року було встановлено “новий порядок”: оголошено воєнний стан, створено міську управу, поліцію, біржу праці. Наше місто увійшло до складу Райхскомісаріату Україна. З початку окупації виходила газета «Український бюлетень Олександрії», яка в 1942 році змінила назву на «Олександрійський бюлетень», а у травні 1943 року – на «Олександрійські вісті». Відповідальним редактором газети був О. фон Зорг. У цих газетах друкували повідомлення з фронту, пропаганду нацизму, новини України та місцеві оголошення. Саме місцеві оголошення є найбільш цікавими, адже завдяки їм зафіксоване повсякденне життя окупованого нацистами міста. Кожна людина, почитавши зараз ці оголошення, може зробити власні висновки, без стереотипів та «офіційних версій.
Відомо, що в нашому краї діяли не лише 5 підпільних груп, а й організація ОУН – на Кіровоградщині в роки Другої світової війни було близько 2 тисяч членів цієї організації, Олександрія була одним із найміцніших осередків ОУН у регіоні, деякий час тут навіть знаходився Крайовий Провід.
Попри війну, життя в окупованій Олександрії тривало. Зберігся весільний рушник, вишитий у 1942 році.
Заклади охорони здоров’я для цивільного населення не були зруйновані при відступі радянської армії, і восени 1941 року повністю відновили роботу. В Олександрії діяли лікарня, аптека, в селах – фельдшерські пункти. Система охорони здоров’я перебувала під контролем окупаційної влади. Німецьке керівництво Райхскомісаріату Україна в питанні охорони здоров’я пішло на поступки у своїй політиці расової дискримінації через загрозу поширення інфекційних хвороб, які могли з тилу ослабити німецьку армію. Відповідно до “Розпорядження про охорону хворих” від 1 травня 1942 року, на кожні 3 тисячі жителів дозволялося утримувати одного лікаря, на 10 тисяч – одного стоматолога. На кожні 300 мешканців повинна діяти одна лікарня на 25 ліжок, 1 лікар – на 6 ліжок і 1 особа для догляду. Дозволялася приватна діяльність лікарів поза лікарнями і амбулаторіями. На будинку чи квартирі приватного лікаря мали бути таблички з прізвищем та лікарським профілем. Лікар міг отримати статус довіреного, тобто право лікувати не тільки місцевих жителів, а й окупантів.
Прийом у приватного лікаря чи перебування в лікарні були платними, проте населення могло отримати медичну допомогу безкоштовно – завдяки участі у так званих “шпиталевих касах” для працюючих, через фінансову допомогу на лікування інвалідам і пенсіонерам, від відділів соціального захисту для безробітних і малозабезпечених або за кошти Комітету Допомоги. Членами шпиталевих кас, у які відраховувалися відсотки від заробітної плати, були вчителі, працівники управ, робітники підприємств, млинів, цукроварень тощо, пізніше – і приватні ремісники.
Скористатися послугами лікарні чи фельдшерсько-аптечного пункту хворий міг лише виконуючи так звану “Настанову для хворого”: відчувши недомагання, він мав негайно повідомити керівника своєї установи, який за 1 крб давав тому довідку, з якою хворий звертався до лікарні. Якщо хвороба потребувала лікування, хворий повідомляв свого керівника. Якщо лікування перевищувало три дні, то на четвертий день хворий отримував допомогу зі шпиталевої каси.
Під особливим контролем були інфекційні хвороби. Для недопущення епідемій докладали зусилля як медичні працівники, так і органи влади. Головою Олександрійської районної управи видавалися постанови про приведення міста в належний санітарний стан, про прибирання допоміжних приміщень, про упорядкування колодязів, про тримання собак на ланцюгу. Гебітскомісар Олександрії наказав обов’язково обстежити населення ґебіту на захворювання малярією, на старост сільських управ і громадських дворів було покладено контроль за проявами тифу. Особливо уважно обстежувалися полонені та біженці. Запідозреного у хворобі негайно госпіталізували, а в його будинку проводили профілактичні заходи.
…Восени 1943 року до Дніпра підійшли радянські війська. У жовтні вони вступили на територію Олександрійського району, тут ішли важкі бої між радянською й німецькою арміями, шрами від яких залишаються досі. Німецькі війська залишили Олександрію 6 грудня 1943 року, і в місті було відновлено радянську владу. Це загальна канва тих подій, за якою стоїть багато трагічних і героїчних історій, а ілюструють події 85-річної давнини артефакти тієї війни, які експонуються в Олександрійському міському музейному центрі ім. А.Ф.Худякової. Привертає увагу кадр аерофотозйомки Олександрії, зроблений з німецького літака 12 грудня 1943 року – через шість днів після визволення. Знімок охоплює квадрат від вулиці Ярмаркової до залізничної колії, мікрорайон Заводський та східну околицю Олександрії. На ньому видно сліди від зенітних установок, німецькі поховання, залізничний вокзал. Фото Олександрії 1941-1943 років показують вигляд міста, також у музейному центрі експонуються документи, які видавали німецькі установи, та окупаційні карбованці.
За даними офіційних джерел, у боях за звільнення Олександрії загинуло 715 воїнів, не повернулися і зникли безвісти 9 933 військових. За час окупації нацистами було знищено майже всю єврейську громаду міста (більше 2,5 тисяч осіб), розстріляно 320 мирних жителів і більше 5,5 тисяч військовополонених. Під час Другої світової війни житлова забудова міста майже не постраждала, у ньому не велось боїв, відступаючі війська залишали його ще до підходу противника, місто не зазнало великих бомбардувань. Значно постраждала будівля театру, був зруйнований один із найгарніших у місті будинок купця Соболєва.
Згодом на території Олександрійщини було багато знахідок, які стосуються повсякденного життя радянських і німецьких солдат: посуд, їжа, частини обмундирування, нагороди і знаки, німецькі смертні жетони тощо. Ці речі показують війну як трагедію людства, відірвану від ідеології, як життя і смерть простих солдат, закинутих у горнило війни. Бої також залишили свій слід, який дійшов до наших днів у вигляді зброї, уламків літаків, залишків снарядів, гільз.
На жаль, маємо сумний досвід Другої світової війни, коли імена реальних героїв були стерті з народної пам’яті та офіційної історії, натомість їх підмінили вигадані «народні месники». Справжня історія партизанської боротьби Іллі Діброви далека від популярної версії, так само спотворений легендами підпільний рух в Олександрії. Але ветерани Другої світової назавжди залишаться героями у народній та історичній пам’яті. Згадаємо лише декількох з багатьох фронтовиків.
Ярослав Гороховатський – український вчений-хімік, член-кореспондент АН УРСР.
Ярослав Борисович Гороховатський народився 17 вересня 1925 року в Олександрії, навчався в загальноосвітній школі № 2, яку довелося залишити в 1941 році після закінчення 9 класів. У 1942-1943 роках воював на фронтах Другої світової війни, отримав важке поранення. За бойові заслуги був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями. У 1944 році повернувся в Олександрію і завершив середню освіту в загальноосвітній школі № 1. У 1945-1950 роках навчався на хімічному факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка.
Свою наукову діяльність Ярослав Гороховатський розпочав у 1950 році в Інституті фізичної хімії імені Л. Писаржевського АН УРСР, де пройшов шлях від інженера до заступника директора цього інституту. Наукові праці Ярослава Гороховатського надруковані в більше ніж 100 виданнях України та різних країн світу. Ярослав Гороховатський вивчав гетерогенний каталіз, закономірності кінетики, макрокінетики та механізму неповного окиснення вуглеводнів. Він розробив каталітичний спосіб отримання етилену, циклогексанолу і циклогексанону; прямий оригінальний метод виявлення радикально-ланцюгового механізму гетерогенно-гомогенних каталітичних процесів; відкрив принципово нове явище в галузі каталізу – фотокаталітичний ефект пам’яті. Ярослав Гороховатський дослідив неповне окиснення олефінів, що є одним із найперспективніших методів перероблення нафтових газів. Його дослідження мають важливе практичне значення, широко використовуються на підприємствах хімічної та нафтохімічної промисловості.
Разом з інтенсивною науковою діяльністю Ярослав Гороховатський брав участь у науково-організаційній та громадській роботі. У 1962-1974 роках він працював заступником директора Інституту фізичної хімії імені Л. Писаржевського АН УРСР, з 1966 року також був завідувачем відділу каталітичного окислення цього інституту.
Ярослав Гороховатський передчасно пішов з життя. Він помер у Києві 28 травня 1976 року, похований на Байковому кладовищі.
У 2016 році Розпорядженням міського голови Олександрії провулок Луначарського було перейменовано в провулок Ярослава Гороховатського.
Артем Малоок – педагог і активіст музейної справи.
Артем Андрійович Малооок народився 19 жовтня 1914 року в селі Комісарівці П’ятихатського району Дніпропетровської області. Роботу в сфері освіти розпочав у 1930 році вчителем Петриківської початкової школи, одночасно він навчався в Криворізькому державному педагогічному інституті. З 1939 по 1946 роки Андрій Малооок служив у радянській армії, воював на фронтах Другої світової війни, а після демобілізації він переїхав до Олександрії. З 1947 по 1960 роки він був директором Олександрійської середньої школи № 1, а потім по 1978 рік – директором Олександрійського педагогічного училища. Перебуваючи на пенсії, Артем Малооок працював у громадській приймальні міської газети «Ленінський прапор», у раді ветеранів війни і праці міста. Багато уваги Артем Малооок приділяв Олександрійському народному краєзнавчому музею, де він працював на громадських засадах, а у 1980-1981 роках він очолював цей музей. Артем Малоок помер у січні 1989 року.
Максим Пушкар – адвокат і книголюб.
Максим Омелянович Пушкар – олександрійський адвокат, книголюб, учасник бойових дій у роки Другої світової війни народився 18 січня 1914 року у м. Тростянець, Сумської області в селянській родині. Його батько загинув під Перемишлем у роки Першої світової війни.
З шістнадцяти років Максим розпочав свою трудову діяльність на каменоломнях у Лебединському районі. Потім працював шахтарем на шахті «Червоноармійська». У 1931 році закінчив Полтавський фінансово-економічний технікум і за направленням приїхав до Олександрії, де працював головним бухгалтером в райфінвідділі.
У 1938 році вступив на юридичний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, але війна перервала навчання на 5 років. Бойовий шлях пройшов від солдата до молодшого офіцера, отримав поранення. У 1946 році продовжив навчання у рідному університеті, у 1948 році отримав диплом юриста. Працював на різних посадах в області юриспруденції, двічі протягом шести років обирався головою Кіровоградської обласної колегії адвокатів. Протягом 25 років виконував обов’язки голови Товариства книголюбів Олександрії, був членом Кіровоградського обласного літературного товариства, лектором товариства «Знання». Неодноразово був ініціатором, організатором та активним учасником міських, обласних та Всеукраїнських свят книголюбів, зустрічей з українськими письменниками та поетами. На заслужений відпочинок вийшов з посади адвоката Олександрійської юридичної консультації.
Автор книг «В полум’ї війни» (1968), «Їх кликала совість» (1969) та неопублікованих творів «Хліб» і «Слідство триває». Нагороджений двома орденами та 13 медалями.
Лідія Томіліна – визволителька Олексан-дрійщни.
Довгожителька Лідія Марківна Томіліна тривалий час залишалася єдиною з живих визволителів Олександрії. На момент відходу у Вічність у 2021 році їй було 95.
Народилася Лідія Марківна 15 травня 1926 року в Олександрії у звичайній родині. Коли почалася Друга світова війна, вона, щойно закінчивши 8 класів, відпочивала у піонерському таборі. 22 червня 1941 року дітей із табору терміново відправили по домівках. З Оліївки до Користівки їх довезли потягом, а потім до Олександрії вони йшли пішки. Вдома мама Лідії вже збирала речі на евакуацію. Батько відправив дружину та доньку в місто Валуйки Білгородської області.
Після початку нацистської окупації 15-річна Лідія з подругою пішла у військово-польовий госпіталь і була направлена на курси санінструкторів при медичному санітарному батальйоні при цьому госпіталі. Після курсів і практики вона була зарахована санінструктором санітарної роти 788 стрілецького полку 214 стрілецької дивізії.
У серпні 1943 року Лідія Томіліна вже була учасником звільнення Білгорода, Харкова, а у вересні 1943 року дивізія звільняла Полтаву та Кременчук, форсувала Дніпро. На все життя Лідія Марківна запам’ятала випадок, коли в селі Куцеволівці у медсанчастину принесли пораненого солдата і поклали на солому. Коли Лідія його оглянула, побачила тяжке наскрізне поранення в груди. Життя бійця вдалося врятувати.
214 стрілецька дивізія відіграла важливу роль у визволенні Олександрії від нацистських окупантів, перекривши їм останній шлях відступу на Кіровоград. Крім того, дивізія визволяла населені пункти Олександрійського району – Дівоче Поле, Недогарки, Косівку, а також Кіровоград та ін. 1 травня 1945 року 214 дивізія дійшла до Праги, де бійці зустріли День Перемоги.
Після закінчення війни сім’я Томіліних – Лідії Марківни та Бориса Семеновича, теж визволителя міста й Почесного громадянина Олександрії, певний час проживала в Західній Україні. У 1956 році родина переїхала на постійне місце проживання в Олександрію. Понад 30 років Лідія Марківна працювала у дитячому садку № 16. Вела громадську діяльність – сотні проведених зустрічей у навчальних закладах, музеях, бібліотеках нашого міста з розповідями про Другу світову.
За участь у бойових діях, відвагу і хоробрість Лідія Томіліна нагороджена орденами Вітчизняної війни І ступеня, та «За мужність», медалями «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною», нагородою про «Заслуги перед містом Олександрією» та багатьма іншими державними знаками. Рішенням міської ради 27 травня 2012 року Лідії Томіліній було присвоєно звання “Почесний громадянин міста Олександрії”.
У міському музейному центрі зберігаються фронтові листівки та світлини воєнних і повоєнних років, на яких закарбовано для нащадків обличчя олександрійців – чоловіків і жінок, військових, медиків, розвідників, артилеристів, танкістів – усіх, хто боровся проти нацизму ціною власного здоров’я та життя.
Збережемо пам’ять про подвиг
Друга світова війна завжди житиме у людській пам’яті, як найстрашніший спогад. У той же час вона ще не один десяток років нагадуватиме прийдешнім поколінням про стійкість, мужність, незламність духу, дружбу та вірність. Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 03.08.2006 р. № 458 «Про продовження роботи над пошуково-видавничим проєктом «Книга Пам’яті України. Звитяжці» обласною редакційною колегією разом з обласним агентством «Книга Пам’яті України» розпочалася широкомасштабна робота з питань увічнення пам’яті громадян нашої держави, життя яких спопелило воєнне лихоліття.
Збір матеріалів проводився з метою випуску Книги Пам`яті про учасників Другої світової війни, війни з Японією, які залишилися живими, повернулися з фронту переможцями і брали активну участь у відбудові народного господарства України. Працівниками Олександрійського міського музейного центру з 2010 року теж проводиться науково-пошукова робота зі збору матеріалів до обласної «Книги Пам’яті України. Звитяжці». За цей час було зібрано велику кількість матеріалів про наших ветеранів-земляків.
А сьогодні, на жаль, війна знову стала нашими страшними реаліями. І днями в Олександрійському міському музейному центрі презентували науково-документальне видання «Слава у вічності». Це книга Пам’яті Захисників та Захисниць, полеглих за незалежність України в російсько-українській війні, присвячена Кіровоградській області. Том 1 включає 2014-2021 роки.
Книга зібрала 263 історії військовослужбовців Збройних Сил України – уродженців та жителів Кіровоградщини, які віддали життя з 2014 року до початку повномасштабної війни. Серед них і 19 історій олександрійців. Це біографічні довідки, спогади рідних та фотографії. Основну частину роботи у підготовці доручили обласному краєзнавчому музею. Координатором в Олександрійській громаді став міський музейний центр.

Олена Карпачова