День шахтаря сьогодні йде в історію?

Продовження бесіди з Олександром Бєловим (початок у №№ 35, 36, 38, 40)
– Ви сказали про прибутковість. А відомий рівень прибутку, який давала галузь? Скільки коштів було?
– Точних, так сказати, «бухгалтерських» даних у мене немає, але можна сказати про рівень цифр. Раніше я зазначив, що прибуток при видобутку рядового бурого вугілля розрізами у другій половині 50-х років складав близько 15-16 радянських карбованців при собівартості близько 14-16 крб за тонну в цінах до 1961 року. Також прибуток був при виробництві брикету та становив приблизно 10 крб на тонні, в деяких випадках і більше.

А от видобуток шахтами був глибоко збитковим. При вартості рядового вугілля для переробних підприємств у 30 крб за тонну, собівартість вугілля з шахти складала 60-70 крб. Тобто, на видану з-під землі одну тонну вугілля треба було додати зовні ще стільки грошей, скільки надходило від реалізації на фабрики та ТЕЦ. Однак, шахтний видобуток у той час був замалий – в районі півмільйона тонн на рік, або приблизно 10 відсотків від загального. А видобуток розрізами знаходився на рівні 5,5-6 млн тонн на рік. Таким чином, збитки у розмірі близько 13-15 млн крб на рік від шахт покривалися за рахунок прибутку, у сумі орієнтовно у 90 млн крб/рік, який отримували від розрізів. Загальний, чи як кажуть зараз, «чистий» грошовий потік, до 1961 року, чи то до року грошової реформи, по Олександрійських вугільних підприємствах становив щонайменше 75 млн карбованців на рік при рівні валової продукції по всіх підприємствах у сумі більше 0,9 млрд.крб За 7 років (з 1955 по 1961 р.) прибуток для держави становив близько 0,5 млрд крб, і це тільки по видобувних підприємствах.
Щоб зрозуміти, скільки це коштів, то варто зазначити, що будівництво Семенівсько-Головківського розрізу коштувало десь 300 млн радянських карбованців, а загалом, у той час, на капітальне будівництво буровугільного комплексу було витрачено близько 2-х мільярдів.
– Виходить, що галузь була самоокупною?
– Виходить, що так. Але треба розуміти, що у той час не рахували, як зараз, аби тільки отримати максимальний прибуток. То була планова соціалістична економіка зі своєю специфікою, тож у витратні частини проєктів будівництва промислових об’єктів часто закладали і будівництво інфраструктури, і об’єкти соцкультпобуту, і цілі житлові забудови/райони. Наприклад, у 50-ті роки в Олександрії збудували житла для робітників близько 200 тисяч квадратних метрів – по 20 тис. на рік. Якщо рахувати по нормах радянського періоду, з розрахунку 14,5 квадратів на одну людину, то житлом забезпечили щонайменше 14000 олександрійців, це майже 25% від загальної кількості населення міста разом із селищами у 59000 осіб (перепис населення у 1959 році).
Треба зазначити, що і після грошової реформи 1961 року, при зміні не тільки номіналу грошей, але й цінових параметрів, видобуток та переробка вугілля залишалися прибутковим видом діяльності. «Почувши смак» надходження великих коштів по регіону, маючи всебічну підтримку з боку центральної влади, маючи значні запаси у надрах по регіону при дефіциті палива у сільській місцевості, продовжувалось будівництво нових вуглевидобувних підприємств. Головним чином, вводилися в експлуатацію розрізи.
Так, для заміщення відпрацьованого вугілля та остаточно закритого у 1967 році Байдаківського вуглерозрізу вводяться в експлуатацію Балахівський та Михайлівський. Будуються нові розрізи на других родовищах, а саме: Бандурівський, а пізніше Морозівський і Протопопівський. Сумарно вводяться потужності видобутку вугілля відкритим способом на рівні більше 6 млн тонн на рік. На жаль, розвивали також і шахтне будівництво. Будуються Олександрійська, Верболозівська, Світлопольска, Морозівська шахти.
– Чому «на жаль»?
–Я щойно зазначав, що видобуток шахтним способом був глибоко збитковим. Дохід від збуту рядового вугілля на переробку покривав тільки 50% від собівартості видобутку. Звісно, можна сказати, що механізація на тих шахтах була замалою, що продуктивність шахт була низькою, що були важкі гірничо-геологічні умови на шахтах, та знайти інші поважні чи не дуже причини. Так воно було і на початку XX-го століття, і у 50-х та 60-х роках, коли в основному на шахтах була «ручна праця». Однак, суттєвого впливу на загальний баланс по видобутку шахти не мали, оскільки займали не більше 10% від валу, а внутрішні збитки по комбінату покривалися за рахунок прибутку від розрізів. Але час не стояв на місці. У 60-70 pp. XX ст. відбувався інтенсивний індустріальний розвиток по всіх напрямках, і Радянський Союз, і Україна зокрема, стали лідером у розробці, конструюванні та проєктуванні комбайнів та механізованих кріплень для шахт. Розроблене вітчизняними конструкторами обладнання очисних механізованих комплексів до кінця 80-х років відповідало найкращим світовим зразкам гірничої техніки. Скоріш за все, поява новітньої гірничої техніки і була однією з причин, що спонукала до будівництва більш потужних шахт в Олександрійському гірничому регіоні. Однак будівництво нових шахт навіть зі 100% механізацією праці не вирішило проблем з економікою гірничих підприємств.
– Тобто для Олександрії краще було б бути містом шахтарів, але без шахт?
– Приблизно так. Скільки бачив різних документів, але ніде не знайшов аргументованого техніко-економічного обґрунтування доцільності розробки родовища бурого вугілля підземним способом. Проте завжди вказувалося, що незважаючи на відносно невелику глибину залягання пластів/шарів вугілля (від 20-30 до 80 метрів), прибуток по шахті зайве очікувати, а саме підприємство буде планово-збитковим.
– Невже це так критично? Про державну підтримку шахтарів ми навіть і зараз чуємо з новин!
– А це означає, що для функціонування підприємства, для стабільної діяльності роботи шахти, і байдуже, настільки воно ефективно працює, байдуже, чи витримуються проєктні показники – необхідне фінансування ззовні. Це приблизно як фінансова піраміда. З кожним новим обігом грошей є обов’язкова потреба у пошуку зовнішніх донорів. Інакше, через деякий час усі обігові кошти будуть «вимиті» з підприємства і юридична особа автоматично зупиняє свою діяльність.
Для чого так робили? Відповідь на це питання, вважаю, треба шукати в існуючій на той час системі і згадати поняття «політика партії і радянського уряду». Справа в тому, що незважаючи на перехід до нового технологічного укладу (а в СРСР теж відбувалися такі історичні зрушення, які у паливно-промисловому комплексі отримали назву «газова пауза»), продовжували рапортувати про екстенсивний розвиток «народного господарства». Спробую пояснити. Замість всебічного обрахування (а саме: який буде у найближчій перспективі прогнозний баланс первинного палива, яка кількість населення буде потенційним споживачем брикетної продукції, скільки це буде коштувати для кінцевого споживача і для власника, а власником була Держава, який стан запасів корисних копалин, який технічний стан та моральний знос виробничих фондів), «еліта» радянської влади малювала якісь «захмарні» цифри та рапортувала про досягнення.
І треба було «будь-якою ціною» ці досягнення показувати. А що означало для чиновника, рангом від селищного голови до керівництва міністерства, не вирішити порушені питання та не досягти «затверджених планів» і не показати «зріст»? А те, що ця людина випадає із системи. Із тієї системи, головною метою якої став не принцип «економіка повинна бути економною», а інше – «догнать и перегнать». Тобто у перегонах по порівнянню цифр в абсолютних і відносних значеннях загубили саме поняття «економічного зросту». Наприклад, люди старшого віку ще пам’ятають, як в СРСР усе порівнювали з 1913 роком. Так, вивчаючи старі нариси про Олександрію, скрізь бачу, що «за 10 років було видобуто вугілля стільки, скільки у Франції зараз за 1 рік». Чи «за 10 років було вироблено електричної енергії стільки, скільки вся Російська Імперія давала за весь 1913 рік». Погодьтеся – це якісь недолугі порівняння. Але, як кажуть, «впєчатляло»: які ми могутні та спроможні. Таким чином, влада та її представники «замилювали очі», показуючи ріст, і байдуже, що той ріст заснований на необґрунтованих даних, а базу для порівняння навмисно обрано некоректно.
Але так тоді працював державний механізм, і іншого не могло бути. Система сама себе з’їдала із середини. Тільки уявіть, що по партійній лінії/вертикалі, замість рапортування: “Освоєно (цифри близькі до фактичних), більше двісті млн карбованців та введено в експлуатацію гірничих підприємств на потужність 3,7 млн тонн на рік, створено майже 5000 робочих місць, для забезпечення житлом котрих передбачено будівництво майже нового житлового мікрорайону, для чого заплановано виділення з бюджету, у порівнянні до сучасних грошей, близько 3,5 млрд грн”, – чиновник рапортує, що цього не треба робити, тому що це призведе до необґрунтованих безповоротних втрат народних коштів! Що б було з цим чиновником? Та його, у кращому випадку, звільнили б з посади з «вовчим квитком», а у гіршому – звинуватили б в антирадянській діяльності та саботажі… Тому і будували, на мій погляд, зайві потужності, котрі не були належним чином обґрунтовані.
– Чому ви так впевнені, що будівництво шахт було недоцільним? Та чи була якась альтернатива розвитку?
– Це виходить з економічного аналізу. Тільки голі цифри без емоцій та зайвих гасел можуть дати відповідь. Вище я сказав про пласти/шари бурого вугілля у наших надрах. Так от, їх по наших родовищах – три! І лише два, інколи одне є, так би мовити, конденційним, тобто придатним для видобутку. Більш того, потужність цих шарів вугілля не стабільна по площі і коливається від одного метра до 10, а інколи 20 і навіть вище. Між пластами вугілля містяться інші «м’які» породи, такі як вуглисті глини чи піски та які значно ускладнюють ведення гірничих робіт під землею.
Для видобування на розрізах таких шарів вугілля великих технічних проблем не існувало, і технологічні втрати при видобутку становили 10%. А ось для економіки шахтної розробки тут уже є великі питання: 1) Як узяти весь нестабільний за потужністю шар вугілля, коли гірничий комплекс може брати потужність тільки близько 3-х метрів? 2) Як відпрацювати не один, а два шари вугілля? І ці питання, незважаючи на розвиток шахтної механізації, не були вирішені.
Що це значило? А те, що при звітуванні, якщо було 2 робочих пласти, показували, що продуктивним є один. Замість підрахунку запасів на всю потужність при максимальній зольності до 40%, намагались показувати, так би мовити, середню потужність. Замість того, щоб вказувати реальне співвідношення глибини залягання по блоках до потужності всіх вугільних шарів, – максимально акцентували на максимальній глибині залягання і, як правило, самого нижнього пласту вугілля. Виходить, що було при підрахунку запасів, як-то кажуть у старому анекдоті про бухгалтера … «а скільки вам треба?». Наприклад, по дільниці шахти «Верболозівська» спочатку було показано запаси вугілля в об’ємі 62,4 млн тонн на глибині залягання максимум 73 метри. При цьому, в інших звітах вказувались і кількість пробурених свердловин, і їх метраж. Таким чином, прості арифметичні дії показують, що в середньому до почви пласту вугілля глибина була 67 метрів, що менше, ніж на поблизу розташованому Морозівському розрізі і є нормальним значенням для нашого регіону. Все це вказує, що на цій ділянці логічно було будувати розріз та вийняти з надр всі 60 млн тонн. Але зробили по-іншому. Відкрили шахту і видобули всього близько 20 млн тонн – одну третину від можливого! І як це назвати з точки зору надрокористування?
З точки зору економіки гірничого підприємства у буровугільному комплексі ситуація має ще гірший вигляд.

Далі буде…