Чужих дітей не буває: життєва правда Віри Вовк

25 лютого, у День української жінки, в Олександрійському театрі нагородили 40 олександрійок за вагомий внесок у різні сфери життя – оборону, медицину, освіту, культуру, соціальний захист та волонтерську діяльність. Нагороди від громади вручив заступник міського голови Юрій Шклярук.

Відзнаки «Сила української жінки» та подяки міського голови за щоденну працю, професіоналізм та внесок у стійкість громади отримали військові та волонтерки, медикині, педагогині, працівниці культури, соціального захисту та громадські діячки.
Серед нагороджених – Віра Вовк, волонтерка, активна учасниця волонтерських спільнот Олександрії з підтримки ЗСУ. Дивлячись на відкрите, приємне, сповнене любові до людей обличчя цієї жінки, ніколи не подумаєш, що вона має сталевий стержень всередині та надзвичайні організаторські здібності. А пережити Вірі Олександрівні довелося чимало.
Вона допомагає українським військовим з 2014 року. А у 2022 втратила улюбленого онука – 25-річного Дениса Карпенка, який загинув внаслідок ракетного удару по Олександрійському аеродрому. Гроші з пенсії, які збирала Денису на весілля, Віра Олександрівна віддала у Координаційний центр волонтерів Олександрії.

Вони були витрачені на потреби військових. Крім того, на них був пошитий Прапор України, який підписали захисники Бахмута, а потім Президент України Володимир Зеленський передав його Конгресу США. У Прапора цікава історія. Його разом з іншою допомогою до Херсона для земляків з 57-ї бригади відвезли волонтери Василь Танчинець та Ірина Кабанова. Один з військових поклав Прапор до себе в бронежилет – так разом з бійцем стяг потрапив під Бахмут, куди перевели частину. Далі Прапор потрапив до комбрига, а потім, разом із підписами воїнів, – до Президента України і, зрештою, до Конгресу США.
«Патріотизм – це в нас у генах, – впевнена Віра Вовк. – Мій дідусь разом зі старшим братом Романом ще у 1914 році пішли воювати. Дід повернувся живим, а ось брата тримали у полоні до 50-х років. Потім були революція, громадянська війна, голод. Загалом дідусь пройшов п’ять війн. Він був лісником, і ми вижили завдяки жолудям. У 1926 році бабуся за два дні згоріла від запалення легень, дідусь дуже молодим залишився вдівцем з чотирма дітьми на руках.
Моя мама теж пройшла випробування війною. Зрадники у нашій країні були завжди. Сусідка здала маму за те, що вона пекла партизанам хліб. Її забрали у гестапо і після катувань відправили на примусові роботи у Німеччину. Там теж були потурання.
Я була ще зовсім маленькою, коли чула розмови дідуся з його друзями. Вони говорили і плакали. Пройшли війну, вижили і повернулися скаліченими, але були нікому не потрібними у радянській країні…»

Віра Олександрівна розповідає, що дідусь навчив її, як поводитися та виживати у лісі, тож вона ще дівчинкою вміла орієнтуватися на місцевості, і до неї без страху підходили звірята: «Я знала у лісі все: де які кущики, де сосни, де ялини, а де ліщина росте. У мене була улюблена галявина. Одного разу на ній грала та й заснула, просинаюсь – а до мене зайченятко притулилось і спить, а я лежу й ворухнутись боюся…
Одного разу стоїмо з бабусею на узліссі, чуємо – собака гавкає, мабуть, думаємо, зайця жене…Точно, біжить заєць та раптом – скік мені на руки! Я його тримаю, а в нього сердечко тук-тук-тук, шалено калатається!
Бабуся сплеснула руками: «А це що за диво?!», а заєць відштовхнувся задніми лапами та й втік до лісу..»
Неохоче покидала Віра дідову хатинку в лісі. Треба було йти до школи в перший клас. В місті вона приживалася важко, не подобалося їй у ньому.
У 15 років Віра почала працювати. Потім було навчання у вечірній школі та Олександрійському культосвітньому училищі. Все життя Віра Вовк присвятила сфері культури – працювала художнім керівником та вихователькою.
Про своє горе їй говорити дуже важко, але вона вміє тримати себе у руках, адже має багаторічний досвід культпрацівника, і розуміє: це потрібно для того, аби нащадки знали правду про те, що гинуть кращі, а українці не втомлювалися допомагати ЗСУ.
У Віри Олександрівни двоє дітей – син Руслан і донька Наталія. Денис – син Наталії. Його тато – військовий, і хлопчик змалечку хотів бути, як він, і фотографувався у батьковій формі. «Він був чудовою дитиною, – розповідає Віра Олександрівна. – я брала його з собою на роботу, залучала до художньої самодіяльності. Денис і співав, і танцював, і гуморески розповідав. А коли пішов у перший клас Олександрійського колегіуму, ми з його першою вчителькою Світланою Миколаївною Самченко організовували для дітей свята».
Після школи Денис закінчив Криворізький коледж Національного авіаційного університету, за фахом був зв’язківцем. Служив на аеродромі у Калинівці, отримав звання старшого лейтенанта. У 2021 році Дениса перевели до Олександрії на аеродром.
9 квітня 2022 року Денис Карпенко одружився. Бабуся пригадує, якими щасливими були того дня він і його дружина Катерина. У них сяяли очі коханням та ніжністю. Тоді Віра Олександрівна востаннє бачила Дениса живим… Його сімейне щастя тривало шість днів.
15 квітня 2022 року у Дениса був вихідний. Але ввечері його викликали до аеродрому, бо мав терміново отримати якусь техніку. «Таке відчуття, що військових хтось здав, – говорить Віра Олександрівна. – Як тільки вивантажили обладнання, після десятої вечора у приміщення поцілило дві ракети, що утворили дві величезні вирви та завали»…
Тієї страшної ночі вона не спала. Чула вий ракет і хлопки, дуже переживала за онука. Але вирішила нікого не турбувати і вже вранці зателефонувала дружині Дениса Катерині. Від неї почула страшну звістку. Всередині все обірвалося.
Усіх шістьох загиблих на Олександрійському аеродромі в закритих трунах поховали поруч. Посмертно Володимир Зеленський підписав указ про нагородження Дениса Карпенка орденом «За мужність» III ступеня.
Горе дуже підкосило Віру Олександрівну, яка бореться з важкою хворобою. У перші дні після загибелі Дениса вона не бачила нічого навколо себе. Аж поки… раптом не відчула присутність онука. Навіть голос його почула: «Чому ти сидиш? Ти повинна робити те, що і раніше – печи, вари, там хлопці, їм немає коли готувати їжу. Допомагай їм». «У мене в голові постійно крутилося питання: що робити з коштами, які я збирала на весілля? Віддати доньці? Чи Каті (дружині Дениса)?, – пригадує Віра Олександрівна. – І тут я все зрозуміла. Взяла кошти і пішла пішки у волонтерський центр. Викликала Ірину Кабанову і віддала їй гроші: «Дениска загинув, а ці кошти нехай допоможуть нашим дітям, нашим онукам». Там воюють наші діти. Чужих дітей не буває – ці слова завжди говорив мій дідусь. І ще говорив: «Ніколи не ображай дітей, завжди нагодуй. Бабусі він казав: не питай, чи хоче людина їсти – насип і сади за стіл, запроси, щоб поїла. І мама у мене така була: напече – і розносить сусідам. Іде вулицею дитина – мама її пригостить. Усі знали її доброту».
Пригадуючи, як стала волонтеркою ще в 2014 році, Віра Вовк розповідає: «Оскільки я працювала вихователем та художнім керівником, то знала багатьох олександрійців з дитинства, вони виросли на моїх очах. Коли дізналася, що багато із них пішли захисниками та загинули, у мене серце розривалося. Був у мене вихованець-сирота. Я завжди йому казала, що він сильний та прекрасний у душі, порядний, просила вірити у свої сили. І знаєте, хлопець піднявся на ноги, став офіцером. У 2014 році він пішов на війну та загинув. Мені здається, що цей момент сильно змінив мене»…
Щомісяця половину своєї невеликої пенсії Віра Вовк віддає на ЗСУ. Вона свято вірить, що Денис бачить її з небес і пишається. Вона продала з дому всі цінні речі, а за отримані кошти купувала амуніцію. Передавала взуття, в’язані шкарпетки, їжу, консервацію, пиріжки з капустою та картоплею, вареники. У кожен ящичок кладе записки зі світлими побажаннями, теплими словами бійцям – щоб знали, що їх люблять і чекають вдома.
«Зупинятися я не буду, поки живу – буду допомагати, – говорить Віра Вовк. – Я дуже пишаюся нашим народом, нашими медиками, волонтерами – це героїчні люди, які з відкритими серцями допомагають нашим військовим. І у мене від цього розкривається душа і ростуть крила. Хлопці проходять через таке пекло… Я іноді зустрічаюся з військовими, які приїздять в Олександрію, лікуються, і те, що вони бачать там – не можна передати словами. Стільки найкращих хлопців уже загинуло! Наші військові воюють у дуже важких умовах. Вони усі – наші рідні. Як не допомагати? Я собі дала слово, що половину пенсії віддаю на допомогу ЗСУ. Я не заморилася. І не заморюся. І хочу сказати усім: люди, не заморюйтеся! У нас війна, і військовим треба допомагати!»
Денис прожив коротке, але гідне життя. І сьогодні його справа продовжується – у руках бабусі, яка не дозволила болю перетворитися на тишу. Допомога військовим стала для неї і пам’яттю, і молитвою, і способом залишатися поруч із онуком. Бо любов – це теж зброя. І вона має велику силу.
Історія Віри Вовк – це нагадування всім нам: стійкість громади складається з особистих рішень. З маленьких щомісячних внесків. З теплих слів у записках до бійців. З небайдужості. Саме так народжується велика сила.

Олена Карпачова