Будьте живими!..

Мої, зараз уже покійні, дідусь з бабусею, коли розповідали щось про своє життя, завжди говорили: «Це було до війни», або: «це після». Їхнє життя назавжди поділила чорним шрамом війна і назавжди в ньому залишилася. Звісно, я не розуміла тоді цього… А ще бабуся часто промовляла: «Ви, діточки, щасливі, бо не будете знати війни»… Саме за це вони у свій час боролися і виживали. Але як же вона помилилася… Наше життя також чорною смугою поділить війна.

Ще й до сих пір, буває, приходить відчуття нереальності того, що відбувається. Можливо тому, що в нашому місті спокійно та іноді, коли йдеш вулицями, здається, що все, як було, і нічого не змінилося. Але я дуже добре запам’ятаю день, коли я чітко усвідомила, що все насправді і що по-старому вже ніколи не буде. Так, від цього стало дуже боляче… А що вже казати про тих, на кого ця мерзотна тварюка на їм’я «війна» дихнула своїм полум’ям та гаром прямо в обличчя…
Дні нашої нової реальності вже нараховують більше, ніж три тижні… Психологи мають рацію: за 21 день звикаєш майже до всього – і до вит-тя сирен, і до напівпорожніх полиць у магазині, і до…. в кожного своє. Якщо ще не помічаємо дат, то принаймні усвідомлюємо вже дні тижня. Можемо ненадовго випустити телефон із рук, залишивши в іншій кімнаті. Не можна звикнути тільки до думки, що десь зовсім поруч рвуться снаряди та бомби, гинуть діти… гинуть люди від куль та уламків, від голоду, холоду та хвороб. Руйнуються домівки, ворожими снарядами, ракетами та автоматними чергами розстрілюються життя та долі мирних людей.
Це важко збагнути, це страшно. Іноді не йде шматок їжі до рота, коли згадуєш… Мучить смуток, жаль та почуття провини… Знесилює невідомість завтрашнього дня, та рятує впевненість у перемозі.
Але ми – живі. Ми потроху звикаємо жити в новій реальності. В тій, де втрати та біль… В тій реальності, де кожної хвилини чекаєш на сирени, хоча вони мовчать уже третю добу. В тій, де за сараєм стоїть ящик з коктейлем Молотова, а в коридорі рюкзак з необхідними речами. В тій, де витираючи пил з полиці, ненавмисно змахуєш собі на ногу пістолет… Але в ній є не тільки це. В новій реальності жовтий та блакитний колір ще довго будуть самими улюбленими на планеті. В ній у нас народився новий гімн, ще прекрасніший, ніж був, та багато інших пісень. У цій реальності українці не втратили свій вибуховий, влучний, чудовий гумор, який рятує та підтримує. Зараз, кажуть, коли хлопці залицяються до дівчат, то пропонують їм переїхати до них у будинок з комфортним та міцним підвалом. У цій реальності в нас з’явилися нові герої та кумири: наприклад, Віталій Кім, харизматичний та безжурний, Олексій Арестович, який відтепер мій коханий мужчина (Бред Піт, Том Круз, Ді Капріо та всі інші пішли у відставку), головний психотерапевт країни, від голосу якого навіть собаки тихенько влаштовуються біля ніг та засинають… І всі-всі без вийнятку воїни ЗСУ. Ви ж тільки подивіться на фото та відео з нашими хлопцями – які ж вони всі красиві! Красиві, тому що в них одухотворені обличчя, очі горять від того, що вони розуміють, за що воюють, і це в них добре виходить! Все прокинулося в них, усе те гарне, сильне – справжнє чоловіче. Вони танцюють та співають між боями, вони посміхаються нам в камеру… Вони кожного дня надихають нас на боротьбу.
Тому ми не маємо права занепадати духом та впадати у відчай, зосереджуватися на власних емоціях. Не маємо права скочуватись у звинувачення кого б то не було у тому, що відбувається, крім тих, хто насправді в цьому винен. Не маємо права знов заводити чвари поміж собою з будь-якої причини. Згодна, нам важко по-своєму, хоч ми і в тилу: ніхто не попереджав про істерики та нервові напади близьких, та і власні також , про те саме – болісне – почуття провини, про коливання емоцій від ейфорії до відчаю, страху, злості, та апатії… Про сильне небажання прийняти страшну реальність, натомість – намагання відректися від неї, «прокинутися» в старому житті… Про втрату роботи та звичного життя: багато кому довелось покинути свої домівки та поселити там біженців, а самим жити у родичів, дехто й зовсім виїхав з міста. Адже й собака радісно підстрибує, коли ми іноді приходимо до своєї квартири. Але нам хоча б є куди повертатись…. Нам в кілька разів легше, чим багатьом. Тож починайте посміхатися! Ми повинні бути живими. І сильними, щоб жити та працювати, щоб продовжувати допомагати тим, кому гірше, ніж нам. Щоб підтримувати один одного. Нас ще багато чого чекає «після».
«Після» я дочитаю книгу, яку почала «до», та зараз вона не йде мені в голову. Подивлюся фільм, який все відкладала на потім. Хтось купить дитині хом’ячка, якого давно обіцяв… А може ми зробимо це прямо зараз. А ще, як сказав мій брат, коли йшов до армії: «Ми полетимо до Туреччини відпочивати. Привеземо туркам горілочки, ти будеш їх обіймати, а я міцно потисну руки, і ми разом заспіваємо пісню про байрактар!»… І все буде саме так!
Зовсім як раніше – вже не буде ніколи… Можливо, багато чого прийдеться починати з «нуля». І цю реальність потрібно прийняти, як би не хотілося цього робити. Й продовжувати жити. Те, що ми живі – це не провина.
Війна закінчиться, коли б це не сталося. Можливо, так само не очікувано, як і почалася, і перемога застане кожного з нас вдома або на роботі, сплячими чи за сніданком. Вона обов’язково закінчиться. Тому вже тепер ми повинні діставати з-під уламків минулого життя все, що вціліло, але тільки хороше та світле. І вже зараз починати будувати нове, «після»… Тож залишайтеся живими. Всі, без винятку. Щоб ті, хто загинув, загинув не марно. Заради них…

Ольга Антонова