Благословення на продовження Роду

50 років тому в Олександрії відкрився Палац урочистих подій – одна з найгарніших будівель, що стала брендом міста. У жовтні 1974 року в ньому одружилися перші наречені. Його величний зал висотою 9 метрів і довжиною 20 метрів, сходи у вигляді підкови, на вигині якої пари проходять повз вітраж з об’ємного скла, – все це вражає і сьогодні, не те, що півстоліття тому. І можна лише уявити, скільки закоханих пар пройшло сходами-підковою під марш Мендельсона назустріч своєму щастю.

Понад 50 років тому монументальне мистецтво ще не виходило на вулиці міст. Але керівництво Олександрії запросило для створення не просто загсу – звичайної контори реєстрації актів громадянського стану, а Палацу, колектив відомих в Україні художників: подружжя Івана та Марію Литовченків, Володимира Прядку, Віктора Задорожнього. Такого в країні ще не було.
Палац урочистих подій є візитівкою Олександрії, а скульптурно-мозаїчний рельєф з двома профілями, що злилися у променисте сонце в обрамленні символів чоловічої сили і дівочої краси – дубового листя та грона калини – унікальним і впізнаваним елементом.
Член Національної академії мистецтв України, народний художник України, лауреат Національної премії ім.Т.Г.Шевченка Володимир Прядка, тоді ще молодий художник монументально-декоративного мистецтва, разом із сім’єю знаменитих митців Івана та Марії Литовченків створив мозаїчний рельєф «Сонце кохання», гобелен «Гімн життю», вітраж «Сім’я і Батьківщина».
У фоє Палацу був розміщений гобелен «Пісня про Козака Вуса» Івана та Марії Литовченків. Його присвятили легенді про засновника Олександрії. Гобелен виконано в жанрі народної картини. Для більшої легендарності використано гумористичні написи: «Козак Вус», «Це Галя», «Воли круторогі», «Ми козаки», «Коник вороненький». У великому вікні при підйомі сходами на другий поверх установлений вітраж розміром 9 на 4,5 метри, виконаний І.Литовченком та В.Прядкою за унікальною технологією – з литого скла на бетонній основі. Називається він «Сім’я і Батьківщина». Образ Батьківщини – у вінку з колосків пшениці.

Для зали урочистих подій Іваном Литовчен-ком та Володимиром Прядкою було створено гобелен «Гімн життю» розміром 6 на 13 метрів. У середині композиції розташований символ життя – яйце, як будова Всесвіту. У центрі – мати з дитям у хороводі дівчат, майбутніх матерів. Навколо дороги життя і скрізь – сімейні пари. Внизу – мати і син-солдат, вище – щоденна праця шахтаря, а ще вище – захист жінки чоловіком від загрозливої хмари. Ліворуч – композиція «Клятва під деревом життя», що проростає з вірності загиблим предкам. Права частина – осінь життя, присвячена нашим прадідам і онукам, що символізує продовження роду. Таким чином урочисті церемонії відбувалися як благословення на продовження роду. Подібного гобелену в Україні та й СРСР не існувало. Наразі цей гобелен зберігається у Палаці культури «Світлопільський».
Заслужений діяч мистецтв України Іван Литовченко був членом Української академії архітектури, лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка 1998 року (посмертно). Його дружина Марія Литовченко (1927-2014 рр.) – також лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка, заслужений художник України. Подружжя є авторами понад 100 творів монументально-декоративного мистецтва: мозаїк, гобеленів, рельєфів, різьблення, кераміки тощо. Більшість із них виконані в екстер’єрах та інтер’єрах значних архітектурних споруд Украї-ни. Окрім панно на станції метро «Шулявська», мозаїки Литовченків у Києві є на річковому вокзалі та проспекті Перемоги. Останнє також створено у співавторстві з Володимиром Прядкою, як і «Сонце кохання» в Олександрії.
У своїх роботах художники порушували теми історії України, героїчного минулого і звичайного сучасного життя. Кожен твір сповнений ідей добра і гуманізму, справедливості й любові до України і свого народу. На думку мистецтвознавців, гобелени Литовченків посідають особливе місце в українському народному декоративному мистецтві і є невід’ємною частиною золотого фонду нашої культури. Сила Литовченків – це їхній талант, творча енергія, щире захоплення мистецтвом. І це зробило їх видатними українськими художниками другої половини ХХ століття.

У 2015 році тому Володимир Прядка написав звернення до олександрійців, яке назвав «Останній із могікан». У ньому митець просив нас зберегти унікальні панно і гобелени: «З метою збереження унікального об’єкту (Палацу урочистих подій. – Авт.), враховуючи його значення для української культури та Олександрії, прошу міську адміністрацію потурбуватися про реставрацію мозаїчного рельєфу «Сонце кохання» на фасаді Палацу і вітражу «Сім’я і Батьківщина».
Також Прядка пропонував поновити інтер’єр зала урочистих подій з поверненням до нього гобелену «Гімн життю» – у відповідності із задумом авторів. Розуміючи критичний стан економіки та відсутність коштів, художник пропонував створити благодійний фонд і долучити спонсорів – патріотів міста.
На щастя, усі об’єкти культурної спадщини, про які писав В.Прядка, збереглися до нашого часу. Вітраж і мозаїчний рельєф – краще, гобелени – гірше. Один із них – «Гімн життю» – зберігається у ПК «Світлопільський» і використовується як одяг сцени. Другий – «Пісня про Козака Вуса» – прикрашав стіни Палацу до початку 2010 років, донедавна зберігався у Палаці урочистих подій, але днями був переданий до Олександрійського міського музейного центру. Час його не пощадив, моль і пліснява зробили свою справу…
На жаль, через загрозу руйнації та великий розмір (2 на 7,5 метри) він не може бути включений до експозиції у залах, однак буде представлений на спеціальних виставках. «Пісня про козака Вуса» має не лише культурну цінність, цей гобелен дорогий серцям багатьох олександрійців, які поєднали свої долі у Палаці урочистих подій. А сам Палац з нагоди ювілею готує щось цікаве і на своїй сторінці у Facebook запустив флешмоб «Наш день», а також шукає пари, які одружувалися у Палаці в 1974 та 1984 роках. Можливо це ви, або ваші батьки, або ж ваші бабуся та дідусь. Відгукніться.

Олена Маріїнська