Бабусин спадок

На 20-річчя Валентина Петрівна подарувала онучці свою каблучку. Цей золотий перстень їй колись у молодості привіз із іншого міста чоловік. “Маркіз” з величезним рубіном. Тоді такі були в моді та коштували дорого. Вони були показником статусу, тому їх особливо полюбляли почесні працівники радянської торгівлі. Разом з величезним начосом на голові і золотими зубами, унизані «маркізами», «поцілунками» та печатками пальці справляли на простих робітників незабутній ефект.

Валентина Петрівна цю каблучку майже не носила – громіздка і важка, та й куди її надягати, не на роботу ж чи на «фазенду»? Відпочивати Валентина Петрівна ніколи не вміла та не любила, в гостях чи на урочистостях майже не бувала. А лежати вдома на дивані перед телевізором у величезному персні якось недоречно. Чоловік давно помер, і кільце, як пам’ять про нього, зберігалося у чашці від сервізу «Мадонна», що стояв на скляній полиці буфета поряд із колекцією кришталю.
Внучка за прикрасу, звичайно, подякувала – із ввічливості. Але це було не те, про що вона мріяла. І каблучка з бабусиного буфета перекочувала в коробку з маминими коштовностями. І пролежала там років зо п’ять. Поки онука не вирішила купити собі новий смартфон. Грошей на нього трохи бракувало, і вона згадала про перстень. Покрутила в руках, приміряла. Бовтається на пальці, весь час крениться набік через величезний камінь. Хто і коли його носитиме? Прикраси онука не любила, тим паче золоті, косплеєм не захоплювалася, некромантом на Хелловін не вбиралася, ворожінням не заробляла. А тому вирішила віднести перстень до ювелірної майстерні – цікаво, скільки за нього дадуть?
Ювелір одразу сказав – цінність має лише золото, а камінь – так, скельце. «Це ж рубін! За радянських часів начебто рубіни були справжні?» Ювелір посміхнувся і відкрив скриньку, де в целофановому пакетику зберігалися такі ж камінчики, витягнуті зі старих кілець і сережок: «Які там справжні?! Хто вам таке сказав?»
Щоб дізнатися, скільки важить золото, потрібно було вийняти камінь. Він не піддавався, сидів міцно. Ювеліру довелося постаратися. Під плоскогубцями кільце сплющилося, скукожилось, втратило колишню велич і набуло жалюгідного вигляду. Нарешті камінь випав, і ювелір віддав його дівчині – на згадку про бабусин подарунок. А за золото видав суму навіть більшу, ніж розраховувала онучка. Вона купила собі те, що хотіла. І залишилася дуже задоволеною. Жалості та жалю з приводу долі «маркіза» вона не відчувала. Все одно перстень так і лежав би забутим ще багато років, діставали б його раз на рік для того, щоб потримати в руках і, можливо, почистити, щоб не темнів. А так хоч якась користь від нього.
… Багато речей є цінністю лише для їхніх перших власників. Для них це здійснена мрія, спогади про подарунок коханого або нагадування про щось хороше. А для наступних поколінь ці речі вже нічого не означають, оскільки до них немає емоційної прив’язки. Можливо, обручка стала б сімейною коштовністю, якби це був не «маркіз», а хоча б «поцілунок».Зараз у багатьох вдома є безнадійно застарілі радянські ювелірні прикраси, що дісталися у спадок від бабусь і мам. А ще – кришталеві вази, сервізи та дивандеки з килимами. Свого часу все це «діставалося» з великими зусиллями, часто за великим блатом, і ним практично не користувалися, берегли до кращих часів, які так і залишилися десь у далекій перспективі… Користуватись цим уже ніхто не буде, викинути рука не піднімається, зберігати ніде. Просто валіза без ручки. Усьому свій час та свій термін служби…
І все-таки цікаво, що передаватимуть у спадок своїм онукам наші діти?

Ярослава Волошко