Отаман Чорного лісу: як Пилип Хмара вибив більшовиків з Олександрії

105 років тому, третього вересня 1920 року, спільно зі Степовою дивізією Костя Блакитного, на чолі тисячі гайдамаків отаман Чорного лісу Пилип Хмара вибив з Олександрії регулярні частини Червоної армії.

«Ім’я цього повстанського отамана обростало міфами ще за його життя. Він наводив страх на ворогів, був для них невловимим і всюдисущим», – розповів краєзнавець з Чигирина Олександр Солодар, який зібрав унікальну інформацію про найгарячіший місяць боротьби цвітнянських гайдамаків з більшовицькою навалою.
Треба сказати, навесні 1920 року 29-річний колишній унтер-офіцер та повний кавалер чотирьох Георгіївських хрестів Пилип Хмара уже був «відомим отаманом», загін якого діяв на Полтавщині. 20 липня 1920 р. він був учасником «Військовоі Ради Повстанців – Самостійників» у своєму рідному селі Цвітному, а згодом очолив повстанський загін. Пилип Хмара бере активну участь у Цибулівському повстанні, очолює кінний підрозділ Цибулівського полку під командуванням Якова Горбенка. Пізніше останній відійде від справ і передасть командування Пилипу Хмарі, який перейменує полк у Чорноліський (в окремих документах – курінь)…
«На початку вересня 1920 року в околицях Цвітного з’явилися підрозділи Степової дивізії отамана Блакитного. Спереду їхала кіннота з жовто-блакитним прапором. Від холодноярців назустріч їм виїхали отамани Хмара та Залізняк. У районі сіл Михайлівки і Єлисаветградки «відбулося злиття з дивізією Степового, при якій було дві тридюймові гармати. У результаті перемовин відбулося об’єднання повстанських підрозділів. За більшовицькими документами, «бывший офицер по фамилии Хмара (…) объединил имеющиеся организации в одну плановую дивизию в составе 4 полков». Так було утворено першу Олександрійську повітову дивізію, – говорить Олександр Солодар. – Третього вересня 1920 року наказом №1 командира дивізії Пилипа Хмари затверджено план наступу на повітовий центр Херсонської губернії – місто Олександрію. Участь в операції мали взяти перший та третій полки дивізії, Київський загін, Олександрійська сотня і підривна дивізійна команда (усього до 2 тисяч бійців). Наступ на місто мали здійснювати три групи – Південна (отаман Іван Клепач), Північна (отаман Лютий – Єлисей Черевик) і Західна (отаман Гнибіда). У резерві штабу залишався 3-й піхотний полк. Командир дивізії наказував «Командирові південної групи Клепачеві після того, як буде здобуто Олександрію з півдня, захопити тюрму, змінити варту й захопити найважливіші пункти міста. Командирові північної групи та Гнибіді старатися захопити станцію Олександрію і, наставивши на станції сильну варту, рушити до центру міста».
Уже у звіті «Про боротьбу з бандитизмом» від 11 вересня 1920 року Кременчуцький начальник тилу повідомляв про наступ повстанців на Олександрію. Повстанці розбили більшовицький «сводный отряд» Юдицького, захопили 4 гармати. 18 вересня в оперативному більшовицькому звіті читаємо: «Ватага в 2000 чоловік зі становим на чолі наскочила на Олександрію. Після двогодинного бою на вулицях міста бандити з великими втратами одступили з Олександрії. Пограбовано речовий склад, випущено з тюрем бандитів». Після відступу повстанців червоним дістався згаданий вище наказ дивізії за підписом Пилипа Хмари та жовто-блакитний прапор».
13-15 вересня 1920 року з метою поповнення запасів зброї повстанці захопили і утримували Знам’янку. Цікаво, що місцеве населення, на відміну від більшовиків, не вважало повстанців бандитами. Олександр Солодар наводить витяги з документів: «До самого приходу на станцію Знам’янку в кожному селі й хуторі населення зустрічало повстанців доволі радісно. Крім підтримки продукцією й фуражем, населення поповнювало загін все новими силами. Так що на день цього приходу загін налічував у своїх лавах до двох тисяч чоловік, хоча третина з них не мала зброї… Попри те, ця значна сила приковувала погляди заможного населення, а водночас і підіймала дух обох сторін, даючи оманливу надію на перемогу «гайдамаків» (як їх називали) над ненависними комуністами».
Але арсенали у Знам’янці виявилися порожніми. «Переконавшись, що (у Знам’янці – О.С.) ворога вдвічі більше, полковник Горбенко дав наказ залишити Знам’янку і відійти балкою в Чорний ліс». Місто зайняли підрозділи 46-ї більшовицької бригади.
Після операції в Знам’янці розпочалися багатоденні з перемінним успіхом бої за Цибулеве. 17 вересня червоні захопили населений пункт. Обоз відступаючих повстанців вражав: пдводи і біженці розтяглися кілометрів на двадцять. Разом з повстанцями втікали й селяни, які боялися помсти червоних. І недаремно боялися. Бо у захопленому більшовиками Красносіллі (Княжому) карателями було вбито 122 особи, в основному жінок і підлітків.
За словами більшовицького агента, після спільного рейду місцеві повстанці стали нарікати на степовиків, називати їх боягузами. «Почулися вимоги знову відділитися для самостійних дій… Хмара після одного невдалого походу знову почав діяти самостійно. Виділивши свої сили і залишивши дивізію, вдень перейшов через село Нерубаївку, залізницю, в район сіл Соснівки, Верещаків і вступив у село Цвітне».
Більшовики 16 вересня 1920 року констатували: «Банда ще й тепер стоїть у районі Цвітна -Красноселля-Знаменка (20-25 верстов од Знаменки) та збоку Дмитрівки (20 верстов од Олександрії) село Ясиноватка (14 верстов од Олександрії). Наші частини билися з бандою. Про те, як тривав бій далі, відомостей не було».
Далі, до кінця вересня 1920 року, Чороноліський полк вів бої з червоними на Чигиринщині. Ось лише кілька витримок з більшовицьких звітів:
«22/ІХ. Банда Хмари в складі 300 багнетів, 300 шабель, 1 гармати, з нез’ясованою кількістю кулеметів наступає на Медведівку (20 верстов од Чигирина)».
«24/ІХ. Банда Хмари ще й тепер стоїть у Бужині (12 верстов од Чигирина) та в районі на північний захід од Чигирина».
«26/ІХ. Банда Хмари в 3000 чоловіка стоїть в районі Мордва – Бужин (10 верстов од Чигирина), наші частини здобули Тарасівку, Адамівку, Медведівку та ще декілька сіл (10, 20 верстов од Чигирина), бандитів женуть».
24 вересня 1920 р. у Медведівці відбулося об’єднання Степової дивізії і холодноярців. Головним отаманом Холодного Яру обрано командира степовиків Костя Блакитного. Об’єднані сили розпочали наступ на Черкаси, але Пилип Хмара залишався «в резерві для охорони холодноярського району». Після ряду боїв з червоними він знову повернувся в район лісу Чута.
Олександр Солодар продовжує: «З метою безпеки з боку залізниці повстанці систематично нищили її інфраструктуру. На початку вересня 1920 року більшовики відмічали, що «на линии Знаменка-Бобринская положение серьёзное. На перегоне Цыбулево-Фундуклеевка разобраны пути, разрушены мосты». Активно нищити залізничну інфраструктуру допомагало місцеве населення: «28 августа шел эшелон с солью и нефтью из Одессы и эшелон с мотоциклами, автомобилями и сталью со стороны Кремечуга. На ст. Лекаревка они были захвачены бандитами, причем, заняв ст. Лекаревка, бандиты сами приняли поезда. Для разграбления соли прибыло около 500 крестьянских подвод из окрестностей. Обоз растянулся на полторы версты. Из этого видно, что там население принимает участие в бандитизме». Наприкінці вересня 1920 року повстанці Хмари на залізниці в районі Соснівки розбили «примітивний» панцерник червоних і потяг Знам’янського ЧК».
Ці раніше невідомі факти допомагають скласти уявлення про смутні часи у нашому краї понад 100 років тому і про те, на чиїм боці було населення. Все не так, як розповідали радянські підручники історії.
Пилип Хмара – військовий діяч часів УНР, відомий як отаман Чорного лісу, командир 2 Холодноярського кінного полку. Народився у 1891 році у селі Цвітному Чигиринського повіту Київської губернії, а помер у 1921 або 1922 році – тобто у віці близько 30 років.
Ріс сиротою, утримуючи менших братів та сестер. Мав трьох сестер: Марію (у дорослому віці мала прізвище Пасічник), Федору (Тодорю, відсиділа 10 років у Магадані) і Килину, та двох братів, одного з них звали Федотом. Всі наймитували.
За часів Першої світової війни – кіннотник, повний кавалер чотирьох Георгіївських хрестів, унтер-офіцер російської армії.
У 1918 році він створив на батьківщині загін самооборони під назвою «1-й Чорноліський повстанський курінь», що швидко переріс у полк. На березень 1920 року полк налічував 300 кінних козаків і стільки ж піших. Влітку 1920 року, у розпал Знам’янського повстання, загін виріс до 2000 козаків і старшин. На осінь 1920 року чорноліський полк Хмари налічував уже до трьох тисяч козаків і старшин. Полк мав печатку з гербом УНР і свою «валюту».
У січні 1921 р. в с. Цвітному на з’їзді отаманів Чигиринщини Пилип Хмара був призначений командиром 2-го Холодноярського кінного полку. У серпні 1921 року під тиском більшовиків залишив с. Цвітне та вирушив зі своїм загоном у ліси, діяв щонайменше до осені 1921 року.
Згідно з одними даними, загинув у битві з підрозділами ЧК. За іншими даними, його вбили брати Дядюри (Дядюрєнки) за столом, бо боялися отамана.
На думку підхорунжого Чорноліського полку Михайла Дорошенка, яку він описав у книзі «Стежками Холодноярськими», Хмара законспірувався й перейшов до цивільного життя, змінив зовнішність та прізвище і переїхав до Криму, де й був похований.
На думку двоюрідних племінників отамана Тимофія та Юрка Хмари, Пилип був похований у Цвітному на власному подвір’ї або на подвір’ї сестри Марії Тимофіївни Пасічник.
На честь отамана Пилипа Хмари було названо вулицю в Кропивницькому. У Звенигородці провулок Макаренка перейменували на провулок Пилипа Хмари. 2006 року в селі Цвітному земляки Хмари на місці, де знаходилася хата отамана, встановили гранітний пам’ятний знак із табличкою: «На цій землі родився і проживав отаман Чорноліського полку Пилип Панасович Хмара (1891-1921). Слава отаманові та його славним козакам, які боронили Україну. Вічна пам’ять».

Ярослава Волошко