Чим живе Олександрійське

Сім років тому селище Димитрове було перейменовано в Олександрійське, проте його і досі називають старою назвою. Місцеві кажуть, що так звикли, а назва “Олександрійське” вносить плутанину через спорідненість з однойменною названою міста.

Проте у житті селища змінилася не тільки назва, а й його статус. Раніше це була відокремлена одиниця зі своїми органом влади, бюджетом, комунальним господарством, а зараз – структурна одиниця Олександрійської громади з незвичною і малозрозумілою назвою старостинський округ. Чим живе селище та що змінилося після зміни статусу? Про це ми попросили розповісти селищного старосту Тетяну Бандурко, яка 26 років присвятила адміністративній роботі в цьому населеному пункті.
(Для довідки. Тетяна Володимирівна Бандурко закінчила Кіровоградський педагогічний інститут у 1983 році за спеціальністю «Вчитель математики». До 1987 р. працювала вчителем, заступником директора в Олександрійській середній школі № 18. З 1987 по 1995 рр. – секретар виконкому, заступник голови виконкому Димитровської селищної ради, 1995 – 1998 рр. – вчитель Олександрійської середньої школи № 14, з 1998 р.по 2006 р. – секретар Димитровської селищної ради. 2006-2015 рр. – Димитровський селищний голова. З січня 2021 року – староста селища Олександрійське Олександрійської міської ради. Нагороджена Почесною Грамотою облдержадміністрації, подякою Президента України).
– Ми ніколи не вважали себе периферією і завжди відчували себе у складі міста, – розповідає Тетяна Володимирівна. – Тож коли у 2019 році проходила територіальна реформа і постало питання вибору – з ким об`єднуватися, мешканці селища проголосували за приєднання до Олександрії, а не до Нової Праги. Далі, наприкінці 2021 року сесією міської ради було прийняте рішення про утворення старостинських округів, що увійшли до складу територіальної громади з адміністративним центром в м. Олександрії.

Тобто весь цей час ішов процес реформування, треба було вирішувати безліч технічних питань, тож усі останні роки селище перебувало у стадії перебудови. Перехідний період співпав з початком епідемії коронавірусу, а 24 лютого минулого року почалася війна.
Від початку реорганізації були побоювання, чи не стане селище “бідним родичем”, якому міська влада надаватиме увагу за остаточним принципом, але час показав, що цього не відбулося. Комунальники виконують свою роботу, всі бюджетні установи працюють, як і раніше, а все, що необхідно для повноцінної роботи інфраструктури, надається у повному обсязі, закладеному в бюджеті громади. Так, у плани на минулий рік було закладено багато проєктів, серед яких ремонти доріг, будинку культури, облаштування скверу, але війна завадила їх втіленню, адже всі сили були направлені на допомогу ЗСУ та вимушеним переселенцям.
В адміністративному плані змінилося те, що раніше селищна рада мала багато повноважень, але й більше відповідальності. Ми мали розраховувати на власні сили, яких зазвичай не вистачало на всі потреби. У нас немає великих територій, як в інших громадах, чий бюджет наповнюється коштами від земельної оренди, тож селище завжди було дотаційним, а ми стояли, як-то кажуть, «з протягнутою рукою» за фінансовою підтримкою.
Проте практика сьогодення показала, що зараз ми можемо більше, ніж раніше, розраховувати на підтримку міста, у тому числі фінансову.
Щодо комунального господарства, то у нас створене своє приватне підприємство, яке обслуговує житлові будинки, а всю іншу роботу виконують комунальні господарства міста, які мають своїх спеціалістів, що проживають і працюють у селищі.
Не кинули нас напризволяще: ми постійно відчували підтримку міста. Наприклад, коли у 2021 році сталася аварія на водогоні, 10 днів селище було без води. Тоді нам допомогли міська рада та Водоканал, який забезпечив доставку води.

Сполучення селища з містом налагоджене на належному рівні, а перевезення виконуються регулярно. Незважаючи на доволі велику відстань до міста, проїзд коштує 17 гривень, а по самому селищу – 5.
Велику роботу проводить служба надзвичайних ситуацій: вони розгорнули пункт незламності, налагодили систему оповіщення. Коли надходить повідомлення про повітряну тривогу, а в селищі немає світла, їхня машина виїжджає на вулиці селища і своєю сиреною попереджає про небезпеку.
Перед новим роком у приміщенні старостинського округу місцева влада встановила генератор, тож адміністрація може працювати автономно, а оскільки місцевий інтернет-провайдер розташований у цьому ж приміщенні, то ми завжди маємо доступ до інтернету.
Окрема розмова про наших людей. Біда, що прийшла на нашу землю, показала, наскільки вони можуть бути чуйними, доброзичливими та згуртованими. З перших днів війни у селищі був сформований загін самооборони, який узяв під охорону найважливіші об’єкти. Були виставлені блок-пости, збудовані захисні споруди.
А коли почали прибувати переселенці, місцеві мешканці несли все, що могли, для допомоги постраждалим. На базі музичної школи був відкритий пункт для прийому людей. А їх було дійсно багато – через ремонт мосту в Знам’янці великий потік транспорту йшов по Новопразькому шосе і, відповідно, через наше селище. Тож багато людей шукали притулок або ночівлю саме в Олександрійському. Якщо у цифрах, то це кілька тисяч за перші місяці війни. Зважаючи на те, що у селищі проживає трохи більше 4 тисяч, то кількість прибулих вражає!
Навантаження було надзвичайне, але ж, знову повторюючись, скажу, що завдяки самовідданій праці наших людей ніхто не отримав відмови у притулку. Поки не було налагоджено постачання продуктів та всього необхідного для побуту від благодійних організацій, допомога лежала на плечах мешканців. Проте всі були нагодовані, всі мали змогу заночувати або ж залишитися на більш тривалий термін.
У селищі є багато вільного житла, але ж кожне з них має господарів, деякі з них давно переїхали до інших місць проживання. Тому доводилося шукати їх по всіх усюдах, навіть за кордоном, щоб отримати дозвіл на вселення. Сьогодніі дехто з перееленців оселився у нас надовго, купивши житло. Є навіть своя перша дитина, що народилася в сім’ї переселенців.

У селищі є багато вільного житла, але ж кожне з них має господарів, деякі з них давно переїхали до інших місць проживання. Тому доводилося шукати їх по всіх усюдах, навіть за кордоном, щоб отримати дозвіл на вселення. Сьогодні дехто з переселенців оселився у нас надовго, купивши житло. Є навіть своя перша дитина, що народилася в сім’ї переселенців.
Ці люди повноцінно влилися у нашу спільноту, беруть участь у всіх заходах, діти ходять до школи та займаються у гуртках. Разом з ними організовували суботник, по закінченні якого накрили столи, а місцева організація мисливців приготувала та пригостила всіх учасників смачною юшкою.
Хотілося б тут сказати окремо кілька слів про наш Будинок культури, який вважається гордістю нашого селища. Він уперше відчинив свої двері на День шахтаря, в 1956 році, і до сьогодні є місцем, де можна відпочити, поглибити свої знання на творчій та мистецькій ниві, знайти заняття до душі, розкритися творчо.
У колективі Будинку культури працюють фахівці різних напрямків, чия робота спрямована на відродження, популяризацію народних традицій, звичаїв та обрядів, розвиток творчості дітей, організацію змістовного дозвілля. При Будинку культури працюють аматорські колективи, клуби за інтересами, любительські об’єднання, бібліотека.
Також треба відзначити велику допомогу мешканців селища фронту. Окрім постійного збору продуктів та речей для військових, на базі школи було організовано пошив білизни, перев’язочних матеріалів, а працівники Будинку культури в`яжуть килимки.
Не стоїть осторонь і місцева церква святих Апостолів Петра і Павла, де постійно проводиться збір допомог и військовим та переселенцям. Також тут виготовляють окопні свічки. Ось так ми й живемо та працюємо на нашу перемогу! – завершила свою розповідь Тетяна Володимирівна.

В. Петренко