Шлях додому

Потрібно бути відчайдушним сміливцем, щоб пішки вирушити в подорож завдовжки у 3 тисячі кілометрів, чужими країнами, без речей, без знання мови, всього з 200 гривнями в кишені. Однак такий сміливець є у нас в Олександрії.
Ми вже розповідали про Ярослава Шаповалова, засновника Woliart Club, і згадували, що він збирається писати книгу про свої індо-непальські пригоди. Але поки автор готується сісти за роботу, ми вирішили трохи розповісти про його подорож до Тибету.
Може хтось скаже, що наважитися на таку подорож здатний лише ненормальний, але Ярослав вважає по-іншому.

– Це був обдуманий вчинок, – каже він. – Я хотів перевірити себе, свої можливості. Я назвав би це не подорожжю, а паломництвом. Причому не релігійним, а особистим, внутрішнім. Часом духовних роздумів. Також я вирішив перевірити на собі – чи може етика захистити людину? Чи можна заподіяти зло людині з високим рівнем етики? Чи зможу вижити у чужому просторі, розраховуючи лише на духовне порозуміння людей. Чи можна, не знаючи мови, спілкуватися, як-то кажуть, від серця до серця?
Для себе визначив, що дорога через Індію та Непал до Тибету буде дорогою додому – до себе самого. Подорож тривала 3 місяці, з яких один місяць зайняла Індія, ще один – Непал.
Отже, як я вже розповідав в інтерв’ю вашій газеті, до Індії я потрапив, сподіваючись пробитися до кіноіндустрії Боллівуду. Проте зустріч із відомим режисером та продюсером Аміром Кханом не відбулася. І ось тоді я вирішив, що готовий до випробувань.

500 рупій та театральні
костюми
На прощання з акторами мого театру, які приїхали зі мною до Індії, ми пообідали в містечку Мандрем, що в штаті Гоа, я відправив їх на таксі в аеропорт, а сам сів за Ґуґл-карти прокладати маршрут. Мову хінді не знав, натомість передбачав, що інтернету в дорозі може не бути, тому весь маршрут із назвою населених пунктів виписав до блокнота. Рухатися вирішив не центральними трасами, а глибинкою – подалі від цивілізації.
При собі мав телефон, ноутбук, пляшку рослинної олії, пакет цукру та рисових пластівців, банку вітамінізованої суміші, 500 рупій (близько 200 гривень) та рюкзак із… театральними костюмами. Вирішив, що вони можуть стати при нагоді, якщо за родом своєї діяльності доведеться влаштовувати вистави.
Першою зупинкою мав бути паром через річку, що впадає в Аравійське море Індійського океану.
Ближче до вечора, підкріпившись двома пор-ціями смаженого рису, вирушив у дорогу. За розрахунками, я мав до ночі підійти до порома, де можна було переночувати. Однак на картах було вказано одне, а у реальності – інше. Десь на півдорозі я вперся в скелясту гряду. Подолати її можна було тільки в обхід вузькою стежкою. Вона вела все далі в джунглі, гілки ставали все густішими, а сутінки все темнішими. Коли попереду в хащах почало щось тріщати, я зрозумів, що краще повернутися на відкриту місцевість і перечекати до ранку. Моститися на нічліг довелося просто на камінні – це було дуже незручно, тому я більше дрімав, ніж спав.
І в цій дрімоті в мене почалися видіння! Десь вдалині з’явилися три світлі постаті. Крізь дрімоту я зазначав, що вони повільно наближаються. І лише під ранок зрозумів, що це були три великі валуни, які висвітлював Місяць. Він переміщався небосхилом, а валуни відкидали тіні, створюючи ілюзію руху.
Вранці, обійшовши гору, вийшов до кокосового гаю, в якому, незрозуміло звідки взявшись у цій глухомані, мене зустріла зграя бродячих собак. Поводилися вони явно не дружелюбно, тому довелося “зав’язати з ними бесіду”. Я чув, що спілкування, розмова із собаками збиває агресію. Так і вийшло. Благополучно обійшовши зграю, вийшов до храму кокоса (виявляється є в Індії і такі). Пізніше з’ясувалося, що у цьому храмі моляться кокосу, щороку висаджують у ньому горіх цього плоду, а наступного року пересаджують саджанець у відкритий ґрунт. Ось так і з’явився цей гай навколо храму.
Переправившись на інший берег річки, вирішив перевірити метод пересування автостопом. Однак це виявилося не так просто – машин, а тим більше у цій глибинці, мало – переважна більшість населення їздить на мототранспорті. Дотримуючись європейських традицій, я піднімав проїжджаючим машинам великий палець вгору. Але місцеві сприймали це не як прохання підвезти, а як вітання і, посміхаючись, відповідали таким самим жестом, мовляв, усе окей!
Тоді я відкрив інтернет (іноді він пробивався) і переклав на хінді слова “будь ласка, допоможіть дістатися до наступного міста. Прямую до Тибету”. Ці слова продублював англійською, написав їх маркером на аркуші і прикріпив на спину до рюкзака. Пішов далі, сподіваючись, що хтось із водіїв прочитає і зупиниться. Так і сталося!
І ось перша зустріч. Мене підвіз місцевий хлопець. Виявилося, що він інженер-електрик, навчався в Англії – це одразу усунуло мовний бар’єр. Він був дуже дружнім і гостинним. З цікавістю слухав розповіді про нашу країну і сам охоче розповідав про Індію. До речі, хочу наголосити, що ці якості були притаманні всім, з ким мені доводилося спілкуватися.
Мій новий знайомий не лише підвіз мене до наступного міста, а й запросив до себе додому, нагодував, надав нічліг. (Тут треба зазначити, що я встановив для себе правило: грошей не брати і митися щодня. Чув раніше, що в Індії великі проблеми з водою, проте виявилося, що з цим проблем немає. На шляху прямування вода була скрізь, правда, судити про її якість не беруся. Також потрібно зазначити, що, незважаючи на попередження про тропічні хвороби, я не прищеплювався, але нічим не захворів).

Дива трапляються
Одного дня я йшов ґрунтовою дорогою. До найближчого населеного пункту було ще далеко, а я пройшов уже 20 км. Навколо нікого, спека неймовірна, але, незважаючи на неї, мене почав мучити голод. У голову прийшли думки про Бога – і я подумки почав спілкуватися з ним? І раптом бачу, що прямо посеред дороги розсипані якісь фрукти. Звідки вони взялися? Я вже давно не бачив жодної душі довкола. Може, це було диво?
Я не знав, що це за плоди, тому склав їх у кишені, а один надкусив – вирішив, що якщо за годину нічого зі мною не трапиться, то з’їм решту. Через годину, зрозумівши, що плоди їстівні, добре підкріпився. Вони виявилися дуже смачними.
Як збудували село
Якось мене підвозив Аранкуш Cанодія (Arankush Sanodiya) 21-річний хлопець, архітектор. Він також запропонував свою допомогу. Але, оскільки в нього вдома молода дружина, він відвіз мене до своїх батьків у село. Виявилося, що засновником цього поселення був прапрадід мого нового знайомого архітектора. Багато років тому він вирив на цьому місці водоймище та оселився біля нього. Поступово тут стали селитися й інші люди – так і утворилося ціле село.
Тут потрібно розповісти трохи про побут простих індусів. Сільські будинки, паркани, сараї будуються із сирої глини. Зі зручностей тільки електрика. Сплять на бамбукових циновках. Пічки топлять висушеними кізяками.
А ось щодо гігієни, то виявилося, що у них прийнято регулярно митися. Через спеку та високу вологість люди постійно пітніють, тому в громадських місцях є безкоштовні душові, а запросити гостя освіжитися – це традиція. Проте у селі, де я гостював, була одна – єдина помпова колонка на всіх…
Якось пізно ввечері я вийшов за село, і здалося, що потрапив на батьківщину: зоряне небо, прохолода літньої ночі. І навіть звуки такі ж самі – цвіркуни, корови, собаки. Але коли глянув на Місяць, зрозумів, наскільки я далеко від дому – півмісяць не висів, а незвично лежав на горизонті.

С. Іванов
Далі буде…