День шахтаря сьогодні йде в історію?

Продовження…
– Як відбувалося становлення комплексу І що означає «буре вугілля знайшло ринкову нішу»?

– Щоб відповісти на це питання, давайте подивимося під іншим кутом на ситуацію. Людям старшого покоління відомий на той час крилатий вислів: «Вугілля – це чорне золото». Індустрія ХІХ і першої половини ХХ століть вимагала все більшої наявності паливних ресурсів. Варто розуміти, що нафтогазової промисловості у тому вигляді, що ми бачимо зараз, і тим більше ядерної енергетики – не було. У зв’язку з цим весь цей час розвивався видобуток кам’яного вугілля, а Донбас був «кочегаркою» не тільки України, а всієї європейської частини СРСР, і в довоєнний час давав 3/4 вугільної продукції.
Природно, що був гострий брак твердого палива, особливо при повоєнному відновленні та новому будівництві. Наприклад, при видобутку кам’яного вугілля в середині століття в кількості до 95 млн тонн на рік, він практично весь використовувався в енергетиці та металургії і лише до пів мільйона тонн перероблялися на паливні брикети. Колосальна залежність від кам’яного вугілля, частка якого досягла 65% у структурі паливно-енергетичного балансу, не залишала можливості повного забезпечення побутовим паливом сільського населення республіки, якого було понад 50% від загальної чисельності або понад 20 млн осіб.
– Ви сказали, що кам’яного вугілля добувалося майже 100 млн тонн, а бурого – близько 10 млн тонн на рік. Виходить, що ми займали майже 10% від загального видобутку?
– Дещо не так. Треба рахувати не вагу, а енергетичну цінність. Так, 100 млн тонн із теплотою згоряння рядового кам’яного вугілля умовно 5 Гкал на тонну і близько 10 млн тонн бурого із теплотою згоряння біля 2-х Гкал на тонну, у перерахунку виглядають як 500 млн Гкал або 71,4 млн тонн умовного палива проти 20 млн Гкал або 2,86 млн тонн умовного палива у бурому. Тобто, у такій пропорції щодо енергетичної цінності, виходить всього 4% від загального видобутку кам’яного вугілля. Але й ці 4% – підвищена цифра, оскільки 10 млн тонн видобувалося з середини 70-х, а в цей час у Донецькому регіоні видобуток становив уже понад 200 млн тонн.
Такі відносні цифри можна охарактеризувати як в «рамках похибки». Тим паче, у середині століття палива у вигляді дров спалювалося набагато більше, ніж нашого бурого вугілля. І у цьому була суттєва проблема! Де взяти стільки дров на опалення сільських мешканців у степових регіонах України та Молдови?
Ось тут і стало при нагоді освоєння родовищ бурого вугілля правобережної, центральної частини України. Іншими словами, спрацювали суто ринкові механізми, але за умови планової соціалістичної економіки у вигляді наявності ресурсу, вільної ринкової ніші, логістики доставки продукції, наявності технологій, і, як би сказали сьогодні, «екологічного порядку денного».
– До чого тут екологія, якщо вугілля визначається як «брудне паливо»?
– Як не парадоксально, але використання буровугільного брикету в степовій та лісостеповій зонах дозволило зберегти природоохоронні лісонасадження, що у свою чергу перешкодило ерозії ґрунтів та деградації наших унікальних чорноземів. Тільки уявіть, що було б, якби селяни банально вирубали на дрова лісопосадки на території з мінімальним рівнем лісистості?
– Корисна справа. Але видобуток бурого вугілля був увесь час дотаційним та нерентабельним. Навіщо було будувати свідомо економічно недоцільне підприємство?
– Збитковість буровугільної галузі, тим паче глибока, – це великий міф! Чому на початку 50-х почався бурхливий розвиток його видобутку та переробки на підприємствах великої одиничної потужності? Це не лише «стиль епохи». Динамічний розвиток базується на вже сформованій базі та гострій потребі у побутовому твердому паливі. Також вітчизняний досвід і запозичений у Східній Німеччині показував цінові переваги експлуатації родовищ відкритими гірничими роботами з високим рівнем механізації.
Наведу декілька цифр. Вибухове зростання видобутку олександрійськими розрізами з 1951-го по 55-й рік більше ніж у 20 разів дозволило досягти обсягів у 5,7 млн тонн на рік і рівня собівартості 15 крб (рублей по-русски) за тонну. При цьому ціна реалізації рядового вологого вугілля на брикетні фабрики була на рівні 30 карб за тонну. Виходить рентабельність продукції – 100%!
Якщо порахувати прибуток гірничих підприємств, то виходить 85 млн у радянських недомінованих карбованцях (до грошової реформи 1960-61 років). Як вам така економіка гірничого підприємства?
За даними того часу, разом зі щорічним зростанням вироблення продукції знижувалася і собівартість брикету з 110-120 крб/тонна до 70-75 за ціною реалізації 114,5 крб. Як бачите, на всіх етапах технологічного ланцюжка створювалася не просто додана вартість, а й гарний прибуток! Для порівняння, середня собівартість видобутку тонни рядового кам’яного вугілля в середині 50-х була в районі 100 крб за тонну і зростала із року в рік.
Видобуток та переробка бурого вугілля мали всі передумови та обґрунтування для інтенсивного розвитку. І це розуміли на республіканському рівні та навіть на союзному, тому розвиток видобутку відкритим способом ішов у багатьох регіонах СРСР. До речі, в Башкирії, де запаси схожого бурого вугілля обчислюються сотнями мільйонів тонн, також збудували аналогічний буровугільний комплекс з гігантською, навіть за нашими масштабами, брикетною фабрикою підсумковою потужністю 3,7 млн. тонн і місто-супутник Кумертау.
– Наша Олександрія теж місто зі схожою долею?
– Так. Це було правилом розвитку багатьох населених пунктів на той час. Спочатку визначалася ресурсна база в широкому сенсі, починалося її освоєння, планувалися та будувалися підприємства. Звичайно ж, виробничий кластер потребував наявності кваліфікованих кадрів, яким потрібно десь жити, і не просто жити, а в населеному пункті з відповідною інфраструктурою. Так і отримали своє становлення багато промислових центрів. Олександрія тут лише наочне підтвердження цього правила.
– Так, місто почало швидко рости саме в той час!
– Сказане вище і є тому причиною. Саме тому містечко чисельністю десь у 20 тис. населення почало динамічно збільшуватися у розмірах. Важливо відзначити, що олександрійські вугільні підприємства були не якимись там артілями, а державними, на розвиток яких державною програмою виділялися значні кошти за статтею “Житлово-цивільне будівництво у структурі капітальних витрат на будівництво та експлуатацію підприємств. “Думаю, що і прибуток, якщо сказати сучасною термінологією, – реінвестувався.
У середині століття почалося інтенсивне будівництво не тільки багатоквартирних будинків у межах міста, а й цілих робочих селищ. Цікавий факт. На одній із старих карт-схем розміщення буровугільних підприємств я бачив план розміщення селища Комінтерн (не плутати з тим, що біля Пантаївки), яке мало бути збудоване на півдорозі між нинішнім Олександрійським (Димитрове у минулому) і Перемогою та Жовтневим. Але не впровадили і відмовились від цього задуму, оскільки на цій території пізніше працював розріз “Верболозівський” та шахта. Ще момент. На картах 40-х років видно, що на території, безпосередньо в центрі, великого родовища «Олександрійське», було невелике село Семенівка, від якого залишилась лише пам’ять у назві Семенівсько-Головківського розрізу та однойменної брикетної фабрики, а також Семенівського заводу гірського воску.
– Виходить, що не лише будували, а й зносили цілі населені пункти?
– А що в цьому такого? У сучасній Німеччині, при розвитку гірничих робіт розрізу, і зараз зносять красиві та впорядковані населені пункти (як правило, дорфи, села у перекладі українською). Навіть старовинні кірхи (церкви) якщо не зносять, то демонтують і перевозять у нове місце. Країні потрібне паливо (а це впливає на енергетичну безпеку), робочі місця та податки, а будинки можна й збудувати на новому місці.
І, більше того, зараз в Україні діє Закон, який регламентує примусове відчуження земельних ділянок або інших об’єктів нерухомого майна, які на них розміщені, із мотивів суспільної необхідності. Тобто, в разі, коли виникає виняткова необхідність, обумовлена загальнодержавними інтересами чи інтересами територіальної громади, допускається примусове відчуження ділянки землі, що є у приватній власності, та об’єктів нерухомості.
– Повернімося ще раз до продукції з бурого вугілля. Ви казали, що у Німеччині з бурого вугілля отримували моторне паливо. А чому у нас вибір зупинився лише на брикетній продукції, а не на бензині, наприклад?
– В якості основного продукту у нас могли виробляти не лише брикет. Свого часу розглядався варіант газифікації вугілля та газопостачання навколишніх міст. Але потім порахували і вирішили, що це дорого і неперспективно, тому що в той період проводилися широкомасштабні вивчення надр для видобутку нафти й газу. Також розглядався варіант будівництва ТЕС на 600 МВт (а це, для розуміння, потужність ядерного реактора ВВЕР-600). Але цей варіант також залишився тільки на папері.
А ось рішення зробити основною продукцією на найближчі два-три десятиліття буровугільний брикет виявилося вірним. Дефіцит палива був таким, що навіть максимальний випуск 4 млн тонн не покривав потреб населення. Були плани щодо розширення географії видобутку бурого вугілля на родовищах Дніпропетровської області та доведення вироблення брикетної продукції до рівня 6 млн тонн.
До речі, у НДР, та й у Західній Німеччині, на той час уже згорнули переробку бурого вугілля на синтетичний бензин і дизель, але виробництво брикету (увага!) становило від 40 до 70 млн тонн при видобутку до 400 млн тонн на рік! Це не помилка у цифрах, це дійсно на порядок цифр більше, ніж у нас.
– Цей період можна назвати «золотим віком» розквіту буровугільної галузі?
– Цілком, але не все було так гладко, як може здатися. Як і у будь-якій складній системі були проблеми та аварії. Наприклад, нову Байдаківську брикетну фабрику ледь не демонтували, тому що помилки при проєктуванні та будівництві не давали можливості вивести її на проектну продуктивність і уникнути збитковості переробки в перші роки експлуатації.
– Як вирішили проблему?
– Застосували досвід німецьких підприємств з адаптації технології і при мінімальних капітальних вкладеннях фабрика запрацювала рентабельно.
Або інший приклад – новий СЗГВ, введений в експлуатацію у грудні 1959 року, так само не могли вивести на рентабельний рівень. Причини такі самі, як і по фабриці – неможливість вийти на проєктну потужність. Однак, на відміну від фабрики, СЗГВ так ніколи і не досягнув планового виробництва по воску в 5000 тонн, незважаючи на всі зусилля персоналу. Максимум, чого міг досягти завод – половини від запланованого, а в 80-х і того менше. Проте завдяки зусиллям свого директора Б.І. Шнапера, СЗГВ зі збиткового зміг стати прибутковим підприємством і так працювати до 1994 року.
– І яке рішення було щодо СЗГВ?
– Нехай це залишиться маленькою таємницею. Скажу лише, що у його вирішенні був врахований весь комплекс питань. Одним словом, підхід був всеосяжним.

Г.Сергєєв
Далі буде…