Реалії сучасної профтехосвіти

   Не секрет, що у порівняно недавні часи, включаючи й епоху розвинутого соціалізму, ставлення суспільства до навчальних закладів професійно-технічного напрямку було доволі дивним. З одного боку, всі розуміли, що це головний і дуже потужний кадровий ресурс, який майже повністю забезпечував «ненаситні» тоді виробництва абсолютно всіма професіями з їх довжелезного офіційного переліку. Отож ПТУ були потрібні виробництву та економіці розвинутої країни, як повітря. А з іншого – у народі побутувала поблажливо-скептична думка: мовляв, в училища йдуть тільки ті, кому йти більше нікуди, тобто вчорашні трійочники і навіть безнадійні двійочники та лоботряси… Мало того, наш народ, якому загалом не відмовиш у дотепності, ще й запустив в обіг такі епітети для означення профтехучилищ та їхніх учнів, як «бурса» і «бурсаки», проводячи цим самим сучасні аналогії з не надто симпатичними образами відомих гоголівських героїв…

   Яким зараз є стан славнозвісної професійної освіти у нашому місті – про це ми розмовляємо з директором Олександрійського професійного ліцею Костянтином Мужиковим.

  – Для початку – трохи історії. До 2015 року в Олександрії було 4 професійно-технічні заклади, також один – в Олександрійському районі (с. Березівка). У зв’зку з тим, що негативна демографічна ситуація не обійшла наш регіон, і кількість учнів зменшилася, державі стало недоцільно утримувати чотири ПТУ, відповідно почався процес їхньої оптимізації як в Україні, так і в нас зокрема. У 2015 році до тодішнього ПТУ №13 (нині – Професійний ліцей) було приєднано два інших – ПТУ №33 і ПТУ №7. Люди, які там працювали, перейшли переважно до Профліцею, і до 2016 року фактично було створено два училища: вищезгадане і ПТУ №17, у якому також об’єктивно зменшувався контингент. Отож щоб раціонально використовувати бюджетні кошти, на міністерському та обласному рівнях було прийняте рішення про ще одне об’єднання – Профліцею та ПТУ №17. У результаті чого у нас контингент Державного навчального закладу «Олександрійський професійний ліцей» виріс до 550 осіб учнів і близько 150 членів трудового колективу. Для того, щоб зберегти навчальну базу 17-го училища, з 1 вересня цього року було вирішено задіяти два комплекси – Профліцей (пл. Покровська,18) та корпуси 17-го ПТУ, де планується здійснювати загальноосвітню підготовку. А комплекс Профліцею виконуватиме завдання саме професійної практичної підготовки. Таким чином підтримуються у робочому стані обидві бази. Що стосується двох інших колишніх закладів – ПТУ№№ 7 та 33, їхні будівлі законсервовані, і навчальні процеси там не ідуть.
Ліцензії, якими володіли всі колишні заклади, також були об’єднані і залишилися чинними, на завершальній стадії – оформлення всіх документів, і оскільки Ліцей є правонаступником, то жодна з професій не буде втрачена.

   – Як майбутні учні реагують на наявні професії?

  – Це справді особливе питання. Наприклад, на даний час ми хотіли проліцензувати і набрати групу кравців. Замовником є «Катеринославські меблеві майстерні», і вони готові були працювати з нами, вести роботу за дуальною системою. Це сучасний рівень освіти, коли теорію ми даємо учням на місці, а практичне навчання вони проходять на новому обладнанні підприємства. Зараз уся Україна йде до цієї системи. Але не вийшло – не набралася необхідна кількість бажаючих для формування групи! Втім, ми не опускаємо рук, будемо проводити профорієнтаційну роботу на наступний рік, бо це дійсно потрібна місту професія, фахівців якої не вистачає.

  Наступне питання – верстатники. У цьому році ми зустрічалися з представниками промислових підприємств «Віра-Сервіс», «Укрнасоссервіс» та інших, де потрібні саме такі професії, як токар, слюсар-ремонтник, зварювальник, електрик. Для їх підготовки у нас є і документи, і навчальна база. Але є також і деякі нюанси, через які важко буде «стартувати» миттєво. Це, зокрема, протікаючий дах над блоком майстерень (цього року наших можливостей поки що вистачило тільки відремонтувати такий же дах над навчальними корпусами). Звісно, дійдемо й до майстерень. Але найбільш неприємним є те, що спонсорів у нас немає. Коли збираються у міського голови представники цих заводів і погоджуються з нами готувати токарів-верстатників, тоді ж погоджуються допомагати нам і з ремонтом, але поки що все залишається лише на словах, тому будемо розраховувати на власні сили.

   Наступного року ми разом з «Віра-Сервіс» та «Укрнасоссервіс» уже з жовтня розпочнемо профорієнтаційну роботу і до травня її закріпимо, щоб відкрити групи токарів і кравців. А група зварювальників у нас є, і вони користуються великим попитом. Цікаво було бачити, коли на пробних роботах роботодавці, вибираючи собі спеціалістів, не надто цікавилися рівнем їхніх теоретичних знань: вони просто клали перед випускником дві заготовки і просили його зробити зварювальний шов на напівавтоматі або вручну і відразу ж забирали хлопця собі. Доходило навіть до своєрідних торгів: представники різних підприємств змагалися між собою, пропонуючи більшу зарплату майбутньому робітнику… Тобто це вже ознаки здорової конкуренції, коли роботодавці шукають робітника і пропонують йому більш вигідні умови праці. У перспективі наша мета полягає не лише у тому, щоб ці роботодавці приходили на пробні роботи, а щоб вони протягом трьох навчальних років вели цих дітей, частіше брали їх до себе на практику. Кінцевим підсумком цього буде показник нашого спільного навчання, за яким і визначається кваліфікований робітник, який справді потрібний і місту, і країні. Ми зараз ставимо завдання перед собою не штампувати фахівців і відправляти їх з дипломами в нікуди, а дійсно підвищувати якість освітніх послуг. Я хочу, щоб учень, який прийшов на роботу і сказав, що він з Профліцею, гідно представляв наш заклад, і щоб його відразу ж брали на роботу, знаючи, що нині пріоритет – не кількість, а якість надання навчальних послуг. І це стосується не лише професійної підготовки, а й загальноосвітньої. Ми не відкидаємо таких загальних предметів, як, наприклад, фізика і математика – вони ведуться паралельно. Ми хочемо також, щоб наші учні після закінчення ліцею вступали до вищих навчальних закладів, оскільки ті 10 відсотків наших випускників, які потім стають студентами вишів, – це мало.

   – А працевлаштування?

  – У принципі, у нас працевлаштовуються майже всі. Це близько 90 %. Чому так – життя є життя: хтось після закінчення призивається до армії, буває, що дівчата виходять заміж і йдуть потім у декретні відпустки. Ну і міграція населення – виїжджають з батьками кудись, їдуть до інших міст чи навіть за кордон на заробітки. До речі, за кордоном фахівці з нашою підготовкою користуються попитом: фаховий рівень високий, а разом з тим робоча сила – дешева. Для нас це погано, оскільки держава вклала в учня кошти трирічного навчання, платила йому стипендію, а він працює не на свою країну, а на зовсім іншу, яка для його підготовки нічого не зробила. На жаль, на цей негативний фактор ми ніяк вплинути не можемо. Можливо, коли в Україні буде підвищуватися рівень зарплат, тоді у людей відпаде необхідність їхати до тієї ж Польщі чи інших чужих країн. Як результат – знайти хороших фахівців-верстатників чи електрозварників у місті зараз важко, на що й нарікають згадані нами підприємства.

   З іншого боку, у дітей зараз теж менталітет своєрідний: вони вважають не надто престижними робітничі професії. Мовляв, весь час брудні руки, спецівка, цілий день треба стояти на ногах… Набагато красивіше сидіти за комп’ютером і отримувати за це легкі гроші. І тут уже відчувається вплив батьків, які також вважають, що посада з красивою назвою «якийсь там менеджер» – це набагато ліпше й вигідніше.

   Я розпочинав свою трудову діяльність також з заводу. Найкращий варіант навчання – це коли викладач власноруч може показати учню, як виконується та чи інша виробнича операція. І коли дитина бачить на наочному прикладі, що така робота цікава, корисна і зовсім не якась приземлена чи принизлива, тоді у неї з’являється довіра і до навчального закладу, і цікавість до професії.

   – Чи не заважає вашій меті залишок колишніх стереотипів, коли слово «петеушник» було майже лайкою чи образою?

   – Знаєте, зараз ставлення людей до цього таки змінилось, але деякі звички все ж залишились. Я не хочу критикувати наші школи, але там і досі подекуди можна почути від учителів таке: «Якщо не будеш як слід навчатися – виженемо тебе зі школи і підеш в ПТУ !» По-перше, це непедагогічно по відношенню до своїх колег – викладачів училищ. І не секрет, що школи ніколи не хотіли позбавлятись учнів, якими б вони не були, бо це формування класів, навчальні години педагогів і таке інше. А в нинішній демографічній ситуації це питання стоїть особливо гостро. Тому й намагаються тягнути учнів з будь-якою успішністю до кінця. Я цілком розумію їхні проблеми. Але на мій погляд, користі від цього нема нікому. Не може дитина мати високу успішність – нехай іде після 9-ти класів в училище, здобуває собі цілком конкретну професію, яка їй до вподоби! І той же класний керівник, замість того, щоб лякати учня училищем, ніби якоюсь виправною колонією, краще розповідав би учням, що в ПТУ вони отримають таку ж загальну освіту, як і в школі, а до всього – ще й робітничу професію. Але знову ж таки, ніякий директор не похвалить такого класного керівника… Тобто йде така собі боротьба за дітей ще й у навчальних закладах.

   Не треба також забувати, що навчання в ПТУ зараховується, як трудовий стаж. Три роки стажу відразу після закінчення навчання – це важливий фактор, особливо при нинішньому трудовому законодавстві, коли «назбирати» необхідну кількість років страхового стажу буде доволі непросто. Крім того, в училищі ще й платять стипендію. У школах, як відомо, нічого цього немає.

   Перевага також і в тому, що ми маємо право і змогу коригувати за потребою частину навчальної програми під вимоги професій певних напрямків, готуючи таким чином робітників для конкретного виробництва, з яким співпрацюємо. Наприклад, зараз така тісна співпраця у нас зокрема з підприємством «Наша Ряба».

   – Чи вистачає зараз фінансування вашому закладу після переходу його з Державного бюджету на місцевий?

  – Звісно, коли це було з міського бюджету, то місту було дуже важко. Але на даний час ми фінансуємося з обласного бюджету і підпорядковуємося регіональному замовленню. Тобто на рівні області визначається потреба у тих чи інших професіях, і під них відкривається фінансування закладу. Так, зайвих грошей не буває ніколи, але я можу сказати, що на даний час при нинішньому фінансуванні у нас заборгованостей з заробітної плати й енергоносіїв немає і до кінця року не буде. Тобто не будемо гнівити Бога, якби хоча б так було і надалі, як зараз… Крім того, можу сказати, що Профліцей має позабюджетний рахунок, тобто сам теж має змогу заробляти кошти, які йдуть на ремонти і деякі інші потреби. У перспективі – ремонт гуртожитку, реконструкція спортивного майданчика, облаштування такого собі студентського містечка, яке буде окрасою міста. А головне наше завдання – надання якісного навчання. І наша матеріально-технічна база, рівень підготовки викладацького складу вже зазнали позитивних змін.

  Для довідки: Державний навчальний заклад «Олександрійський професійний ліцей» у 2017-2018 навчальному році на денній формі навчання готує фахівців за професіями: кухар, кондитер; кухар-офіціант; слюсар з ремонту автомобілів, електрозварювальник ручного зварювання; обліковець з реєстрації бухгалтерських даних, оператор комп’ютерного набору; штукатур, лицювальник-плиточник; кравець; електрозварювальник ручного зварювання.

О.Осауленко