Закон про кіно: заборонити не можна дозволити

Нещодавно набрав чинності доволі цікавий документ, ухвалений Верховною Радою у лютому і підписаний Президентом України у квітні цього року. Мова йде про заборону поширення і показу у нашій державі кінофільмів і телесеріалів, вироблених у Росії.

Відразу після прийняття владою даного закону, навколо нього завирували пристрасті: ті, хто вважає себе радикальними патріотами, торжествували. Мовляв, тепер ми заживемо, бо нарешті пропаганді силових структур, держорганів країни-агресора а заодно і радянського КДБ буде покладено край. Та й взагалі, переконували адепти теле- і кінотабу, треба вимести мітлою з теле-екранів усе, що показує, говорить, співає і навіть танцює з Росії.

А у більш поміркованих громадян України відразу ж виникло зустрічне запитання: якщо так, то навіщо тоді взагалі вдома потрібен телевізор? Бо чим же замінити всю візуальну продукцію, імпортовану з Росії, на яку, власне, і був на 90 відсотків орієнтований український телеефір усі попередні 20 з гаком років – адже всім відомо, у якому зараз стані вітчизняна кіно- і телеіндустрія. Якщо точніше, то її просто немає – дуже нечисленні українські режисери знімали своє кіно або на гроші російських замовників, або взагалі десь за кордоном. Так само і українські актори зазвичай отримували ролі не у вітчизняних, а в іноземних кінопроектах, у тому числі й російських.

Тепер про заборону по суті. Витяг з закону (стаття 15-1, доповнення до Закону “Про кіно”): “Фільм пропонується вважати таким, що містить популяризацію чи пропаганду органів країни-агресора чи виправдовує окупацію території України у випадку, якщо: серед позитивних героїв є співробітники, у тому числі колишні та позаштатні, органів держави-агресора чи радянських органів Держбезпеки; сюжет фільму безпосередньо чи опосередковано пов’язаний з діяльністю цих органів, і вона представлена, як позитивна; в сюжеті фільму прямо чи опосередковано ставиться під сумнів територіальна цілісність України, виправдовується або подається у позитивному світлі окупація території України, акти агресії з боку інших держав, розв’язування війни; пропагується перевага або неповноцінність осіб за ознаками їх приналежності до певної нації”, – йдеться у документі. Також під заборону потрапляють фільми, в яких знімались актори, включені у перелік тих, хто створює загрозу національній безпеці. За порушення закону стягуватиметься штраф у розмірі 10 мінімальних зарплат у перший раз і 50 – за повторні порушення. Слідкувати за змістом кіно буде спеціальна експертна рада при Держкіно.

Та найцікавіше навіть не це: відразу після оприлюднення закону в інтернет-просторі з’явився і перелік заборонених російських кіно- і телефільмів, ухвалений радою Держкіно. Фактично це все, що виготовлене в Росії протягом 2013-2015 рр. Усього – 162 найменування кінофільмів і телесеріалів. Асортимент і сюжетна спрямованість їх ну дуже різноманітні! На жаль, за браком місця ми не можемо “огласить весь список”, але варто поглянути хоча б на деякі найбільш показові та відомі телеглядачам назви: “Фізрук”, “Алхімік”, “Дубровський”, “Тест на беременность”, “Паровозик Тишка”, “Марьина роща”, “Другая семья”, “Горько!”. Якщо з “Улицами разбитых фонарей” все більш-менш ясно, то трохи незрозуміло, чим так ідеологічно небезпечний “Папа для Софии”. Або як пов’язати з вищенаведеним витягом з закону серіал з продовженням “Восьмидесятые”? Там начебто аж нічого не вихваляється і не пропагується, а навпаки, з іронією згадується про далекі вже радянські 80-ті роки. Під забороною також і давній серіал “Воронины”. Звісно, можна довго й авторитетно критикувати так звану художню цінність цього дешевого “мила”, яке знімається з мінімальними зусиллями, по ходу, тобто за принципом “зняли серію сьогодні – показали завтра” і т.д. Але ж мова не про це: яка ідейна загроза Україні, наприклад, від 4-серійної “Аленки из Почитанки”? Або чому до “чорного списку” Держкіно потрапило серійне “мило” “Сватьи”, але не потрапили “Свати”? А, все зрозуміло: просто “Сватьи” відзняті лише минулого року”, а Свати” – значно раніше, 2013-го, а тому останні є цілком безпечними для такої нестійкої і ранимої психіки українського глядача! А якщо підсумувати серйозно, то напрошується висновок: і в самому доповненні до закону, і в переліку забороненого просто відсутня будь-яка логіка. Якщо слідувати даному принципу відбору, то тоді варто було б заборонити заодно, скажімо, і стрічку “Іван Васильович змінює професію”, у якій російський цар І.Грозний не позбавлений певної привабливості (який жах – тиранія і самодержавство схвалюється!). Та й весь серіал про Штірліца – теж треба прямо на смітник, адже там герой радянських органів настільки “позитивно представлений”, що хоч ікону з нього малюй! Та ні, на радянські кінофільми у нових кіноекспертів рука поки що не піднялася. Хоча такі стрічки й “оспівують та виставляють у позитивному світлі”… (читай вище).

З одного боку, без примітивних серіалів справді можна прожити без шкоди для здоров’я (навіть не важливо, чийого вони виробництва), а з іншого – чим же вітчизняним каналам заповнювати тоді величезну телеефірну порожнечу? Хіба що зранку і до ночі на всіх каналах крутити “Той, хто пройшов крізь вогонь” та “Поводир”? Ці два українські фільми справді достойні всіх похвал і нагород, але їх “раз, два – и обчелся”, на превеликий жаль… Одним словом, чим більше замислюєшся над усім цим, тим більше голова обертом іде. Адже таке ми вже колись проходили – за часів “залізної завіси”, коли прослуховування радіостанцій “Бі-Бі-Сі”, “Голос Америки”, “Свобода” і навіть “Радіо Ватикан” було не просто заборонене – за це навіть можна було потрапити “під статтю”. І що ж? Радянський народ все одно нишком, вночі слухав ці “ворожі голоси” через радянські ж короткохвильові транзистори і радіоли. А потім вранці пошепки ділився між собою почутим. Відомо ж, що чим забороненіший плід, тим він солодший…

А ось що з цього приводу сказав український продюсер Олександр Роднянський: “Починати нову країну із заборони кінофільмів та серіалів, навіть пояснюючи це війною, мені здається, непристойно і неефективно. Оскільки і серіали, і фільми все одно будуть доступними в Інтернеті. Не слід дозволяти собі опускатися до рівня заборон, не кажучи вже про головне – у людей може бути своя думка. А російським діячам культури за їхню лояльність до свого уряду (щиру чи вимушену) варто не забороняти в’їзд до нашої країни; краще з ними сперечатися, не погоджуватися, переконувати їх – образом нової, успішної, привабливої України”, – вважає продюсер.

О.Іванченко