За покликом серця і совісті

На вул. Першотравневій нашого міста, в районі пожежної частини, майже навпроти колишнього банку «Україна» стоїть невеликий будинок, в якому мешкала сім’я Шахунянців: батько Сергій Якович працював лісничим, мама Марія Юхимівна була викладачем у жіночій гімназії. У свій час Шахунянци, залишивши рідні краї, трохи змінивши прізвище, втекли від переслідувань за революційну діяльність і зупинилися в нашому місті. У 1905 році у них народився син Яків, який став відомим як керівник підпільно- професійної групи в радгоспі «Комінтерн» (нині село Веселе). Яків навчався в школі №2.

Після навчання був учасником громадянської війни, брав активну участь у боротьбі по ліквідації бандитів у місті Олександрії. У цей же час, як згадував інструктор олександрійського повітового комітету комсомолу Я. Дмитренко, в нашому місті в 1919 році організувалася комсомольська спілка молоді. Першими комсомольцями були Яків Шахунянц, його сестра Єлизавета та Дмитро Ямпольський. У 1924 році Яків вступив спочатку на робфак, а потім до інституту. Закінчив аспірантуру при Харківському сільськогоподарському інституті. У 1933 році Якова направляють працювати агрономом в колгоспи поблизу Києва, де його й застала війна. Евакуювавши свою сім’ю, він пішов добровольцем на фронт.

Зі спогадів його сина Віталія Яковича:

«Переді мною пожовклий від часу аркушик паперу, списаний дрібним, але розбірливим почерком. Цьому листу більше 80 років. лист батька з фронту до своєї дружини і дітей:  «Дорогі Маруся і дітки! Де ви, як живете? Це мене турбує більш за все. Про вас думаю повсяк–
час, а ще думаю про те, щоб пошвидше розгромити фашистських бандитів, а якщо доведеться віддати життя, то віддати його для захисту Батьківщини подорожче. Побачимося лише після остаточної перемоги над фашизмом. Зараз ми на передовій лінії оборони. Листа пишу біля окопу, під завивання снарядів і свист куль. Цілую, ваш батько».
Цього листа як святу реліквію ми зберігаємо до цього часу. Як і більшість дітей, розлучених війною з рідними, я в подумках посилав батькові на фронт листа:

– Здравствуй, папа!
Ты опять мне снился,
Только в этот раз не на войне,
Я немножко даже удивился,
До чего ты прежний был во сне.
Папа! Ты вернешься невредимый,
Ведь война когда-нибудь пройдет,
Миленький, голубчик мой родимый,
Скоро майский праздник к нам придет.
Я тебя, конечно, поздравляю
И желаю вовсе не болеть,
Я тебе желаю всей душою
Поскорей фашистов одолеть.
Чтоб они наш край не разрушали,
Чтоб как раньше можно было жить.
Чтоб они мне больше не мешали
Обнимать тебя, тебя любить,
Чтоб над всем таким огромным миром
Днем и ночью был веселый свет:
Поклонись бойцам и командирам,
Передай им от меня привет,
Пожелай им всякую удачу,
Пусть идут на немцев как один…
…Я пишу тебе и чуть не плачу…
Это так…от радости.
Твой сын.

У жовтні 1941 року військова частина, де воював Яків Сергійович, була розгромлена. Ті, хто залишився живим, потрапили в полон. Їх
погнали на Кіровоград через Олександрію. Так Яків потрапив у пересильний табір військовополонених, що знаходився на території цегельного заводу в 14-му мікрорайоні нашого міста. Тяжкохворого і виснаженого, його врятувала двоюрідна сестра дружини Якова Марії Юхимівни. Ледь оклигавши, Я.Шахунянц розпочав підпільну діяльність спочатку на Лікарівському кінзаводі на посаді агронома, а потім у радгоспі «Комінтерн» директором.

Зі спогадів учасника підпільно-диверсійної організації, інваліда війни Олександра Лікіна:
«Яків Сергійович був здібним організатором, справжнім патріотом, умілим конспіратором. Адже йому доводилося постійно бути, з одного боку, дбайливим господарем, нібито лояльним до німецької адміністрації, а з іншого боку – з великою обережністю керувати диверсійною групою, підтримувати зв’язок з партизанами,
приймати посланців з Чорного лісу. І все це доводилося робити під пильним оком поліції і звичайних недоброзичливців».

Перед підпільною організацією Шахунянца було поставлене завдання створити матеріальну базу для активного партизанського руху, вести постійну патріотичну роботу серед місцевих жителів і розташованих на той час у радгоспі військовополонених з метою поповнення партизанських загонів. У радгоспі були організовані цех по виготовленню валянок, олійниця, млин. Частина валянок і продуктів нелегально переправлялася партизанам у Чорний ліс.

У липні 1942 року німецька агентура помітила деяке пожвавлення партизанського руху і виставила охорону. Потрапити у ліс було важко. Тоді Яків Сергійович, користуючись прихильністю і довірою зондерфюрера Де Больє, отримав від нього прислані з Києва бланки пропусків у ліс нібито для заготівлі дров. При цьому право заповнення і видачі пропусків Де Больє передав Шахунянцу. Таким чином проблема проникнення в ліс була розв’язана. Відсутність засобів зв’язку і даних про стан справ на фронтах ускладнювала роботу організації. Даних від зв’язківців було недостатньо. А в радгоспі лише один батарейний радіоприймач у зондерфюрера. Довелося трішки вивести його з ладу і віддати на ремонт фахівцю, члену організації. Під виглядом ремонту зв’язківці протягом двох тижнів мали можливість приймати зведення «Совинформбюро», так необхідні для роботи підпільників. Підпільна організація діяла порівняно недовго – з квітня по грудень 1942 року. Десь у листопаді Шахунянц був занепокоєний повідомленнями про небезпеку, яка загрожувала нашій організації провалом. Попередив усіх, що незабаром він змушений буде залишити радгосп і переховуватися в лісі, а іншим треба також бути готовими за його сигналом іти в ліс.

Зі спогадів О.Лікіна:

«У кінці листопада – на початку грудня 1942 року Яків Шахунянц разом зі мною та їздовим поїхали в Олександрію нібито за дротом, це
була остання наша спільна поїздка. За Яковом Сергійовичем уже полювали, йшли по сліду. Коли ми під’їхали до земкомендатури, до нас підійшли два офіцери гестапо і наказали Шахунянцу їхати з ними. Яків Сергійович сумно подивився на мене і попросив повідомити зондерфюреру, що його затримали. Мабуть, сподівався, що той його виручить. Та надії нашого командира не справдилися. Невдовзі Якова Шахунянца відправили в Кіровоградську в’язницю, де він витерпів тяжкі тортури, але нікого не видав. Його живим вороги четвертували. Як і обіцяв він у листі до своєї родини, дорого віддав своє життя за Батьківщину. Переконливими свідченнями того, що він гороїчно переніс нелюдські муки і нікого не видав, є той факт, що після його арешту жоден підпільник з нашої організації не був арештований”.

Діти, онуки і правнуки свято бережуть пам’ять про Якова Сергійовича. Син Віталій назвав свого сина на честь дідуся Яковом.

Наш кор.