Вижили попри все: олександрiйцi в таборах смертi

11 квітня в Україні та світі відзначають Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів. Саме цього дня у 1945 році війська Третьої армії США під командуванням генерала Джорджа Паттона звільнили в’язнів концтабору Бухенвальд, які напередодні підняли інтернаціональне повстання проти нацистів.

Концентраційний табір Бухенвальд поблизу міста Веймар працював з 1937 року та за період Другої світової війни став одним із настрашніших після Освенціма табором смерті – в ньому не було газових камер, однак щомісяця тут гинули сотні, а часом тисячі в’язнів, котрі не витримували важкої праці, жахливих умов існування, тортур і медичних експериментів. Через табір за 8 років його існування пройшло близько 250 тисяч людей, 56 тисяч з яких загинули.
У перші повоєнні роки в Бухенвальді був організований спецтабір № 2 НКВД СРСР. Тільки в 1950 році цей табір був розформований, а в 1958 році було прийняте рішення про відкриття на території концтабору національного меморіального комплексу.
Мільйони людей, серед яких і тисячі українців, в роки Другої світової війни опинилися за колючим дротом нацистських фабрик смерті. Але точний підрахунок серед них наших співвітчизників неможливий, оскільки більшість з них нацисти «маркували» як радянських, польських чи угорських громадян, а частина новоприбулих в’язнів взагалі не проходила реєстрації, потрапляючи відразу до крематорію.

З цих же причин неможливо дослідити і долі мешканців Олександрії та Олександрійського району в нацистських концтаборах Європи, так само, як і встановити їхню точну кількість, особливо коли мова йде про тих, хто не повернувся з нацистського полону. Звертаючись до матеріалів «Книги скорботи України. Кіровоградська область» (ч.1 та ч.2), маємо лише 4 прізвища мешканців Олександрійського району (у колишніх адміністративних межах), які загинули у нацистських концтаборах. Щодо тих, кому пощастило повернутися додому, то не всім вистачало духу та бажання навіть рідним розповісти про пережите, а в деяких випадках лише татуювання номера на руці давало привід розпитати про табірне минуле людини – як приклад, історія в’язня таборів Освенціму та Маутхаузена Віри Іванівни Боровської (Ткач), жительки Олександрії. Про її перебування у концтаборах рідні дізналися, коли побачили на руці табірний номер. У 1943 році 17-річна Віра потрапила в Освенцім за участь у підриві танка, ймовірно, співпрацюючи з партизанами. Потім її перевели до табору Маутхаузен. Крім того, багатьох колишніх в’язнів на Батьківщині чекала підозра репресивних органів радянської держави та навіть ув’язнення – вже у радянських таборах.
На основі наявних відомостей про олександрійців, які пройшли пекло нацистських концтаборів, можна стверджувати, що наші земляки в роки Другої світової війни перебували щонайменше у 8 таборах Європи, зокрема: в Освенцімі, Бухенвальді, Равенсбрюку, Дахау, Маутхаузені, Дорі, Заксенхаузені, Берген-Бельзені.
Інколи до нацистських концтаборів відправляли також вивезену на примусову працю до Німеччини молодь – в’язнями ставали порушники трудової дисципліни та втікачі. Одна з них – Ліза Іванівна Квока. Вона навчалася в Олександрійському медичному училищі, закінчення якого співпало з початком війни. У якості дешевої робочої сили Ліза з однолітками прибула у німецьке місто Ганновер, де працювала на танковому заводі. За участь у підготовці плану втечі дівчина потрапила у концтабір Равенсбрюк, з якого повернулась у 1945 році.
В’язнем концтабору Освенцім була і олександрійка Анна Павлівна Польщикова, яка до німецького полону служила в 30 стрілецькій дивізії в званні технік-лейтенант ІІ-го рангу. Спершу півтора року Анна провела в філії концтабору Маутхаузена – Гіртенберге, а далі – Освенцім, де вона перебувала під номером 75560. Анна Польщикова була вагітною і вже в концтаборі 15 жовтня 1944 року народила сина, якому на третій день після народження на ніжці накололи табірний номер 199784. Їм теж пощастило вижити, і вже після звільнення Анна Павлівна у своїй квартирі створила домашній музей «Антифашист», де розмістилися не тільки фотографії таборів і жертв нацизму, а й багато речових доказів злодіянь есесівських катів – одяг в’язнів, дерев’яні колодки – взуття, банка від «Циклону Б», яким труїли людей в газових камерах, та інші предмети побуту ув’язнених.

Збереглися спогади олександрійця Степана Івановича Повода – в’язня чотирьох концентраційних таборів: Бухенвальда, Дори, Майданека, Освенціма. За фахом Степан Повод був агрономом, спочатку працював у Девладовській МТС. У 1933 році його оголосили ворогом радянської влади, посібником куркулів. На суді, де панувало свавілля та беззаконня, він не визнав своєї провини. Ні погрози, ні залякування не похитнули його віри та рішучості боротися за справедливість. Вирок – смертна кара. Майже місяць просидів у камері смертників у Дніпропетровській тюрмі. А тим часом його рідний брат Кузьма з ніг збився, сміливо і наполегливо стукав у різні інстанції, аби врятувати Степана від загибелі. І зрештою це йому вдалося. Розстріл замінили колонією суворого режиму.
На очах Повода щодня від голоду вмирали десятки ні в чому не винних людей. Ледве вижив і він. Перед Другою світовою війною ви-йшов на волю. Працював за спеціальністю спершу в Новопразькому районі, потім завідував державним страховим насінницьким фондом в Олександрії. Коли Кіровоградщину окупували фашисти, Степан Повод співпрацював з підпільно-диверсійною групою Петра Маркова, що діяла в Олександрії з травня 1942 по липень 1943 року: допомагав продовольством, виконував інші доручення.
Але хтось здав Степана фашистам, і його арештували. Так він потрапив до Кіровоградської тюрми. Рив собі та товаришам по камері могили. Та в останню хвилину щось змінилося, і їх відправили до Третього рейху. Розповідь Степана Повода зберігається в Олександрійському міському музейному центрі ім. А.Худякової. Попри те, що відтоді минуло понад 80 років, вона все ще вражає і, певно, вражатиме вічно.
Степан Повод писав: в’язнів упродовж 16 діб везли у переповнених товарних вагонах до нацистської Німеччини. Ні нар, ні туалетів, ні води, ні харчів. У кожному тамбурі стояв поліцай з автоматом. У районі Первомайська, Котовська вночі вагон, де були дівчата, хтось відкрив, і полонянки, виплигуючи на ходу, розбіглися степом, ховаючись у кукурудзі, бур’янах, лісосмугах. У деяких вагонах юнаки вночі перерізали колючий дріт і на повному ходу поїзда вискакували з вікон. Якщо виживали – розбігалися хто куди.

На світанку на одному з залізничних перегонів, в степу, ешелон було зупинено, і нацисти почали розстрілювати по кілька бранців з кожного вагона. Потім вікна вагонів наглухо забили, і потяг поїхав далі. Так і доїхали до німецького міста Веймара. Там гітлерівці та їхні посіпаки відкрили вагони, палками били в’язнів, заганяли їх на вантажні машини і під суворою охороною везли за місто в концтабір Бухенвальд – нацистський концентраційний табір, розташований за 6 миль від міста Веймара. Щодня тут гинули тисячі людей: їх вбивали камінням, різками, топили в гною, кастрували, нівечили, морили голодом.
Новоприбулих помістили в карантинний блок №55. Їхню працю використовували в шахтах, на промислових підприємствах. Над знедоленими людьми нацисти проводили медичні досліди. Вранці та ввечері в’язні стояли на перевірці.
Степан Повод працював у каменоломні. Сюди направляли на роботу для «ліквідації». Тут в’язнів часто забивали до смерті. За будь-якої погоди в’язні з допомогою примітивних знарядь, фактично голими руками, мали ламати каміння, з кар’єру на плечах носити його на гору і вантажити на транспорт.
Після каменоломні Степан потрапив у підземелля Дора, розташоване в горі Конштейн. Тут працював завод, де виготовляли ФАУ-1 і ФАУ-2 – зброю «відплати». Живим з цього підземелля фактично ніхто не виходив. Працювали по 16-18 годин на добу. За ніч на заводі помирало до 200 чоловік. Здорова людина тут витримувала 1-3 місяці.
Через деякий час безнадійно хворого Степана Повода винесли на поверхню, і він потрапив у експериментальне відділення, де над полоненими проводили різні медичні досліди, в тому числі – видалення деяких органів та їх заміна протезами. Повод дивом залишився живим, бо перед самою операцією з видалення внутрішніх органів, на його щастя, зникла електроенергія, і якісь невідомі обставини змусили лікарів-убивць відкласти свій злочин.
Оскільки Степана вже визнали смертником, відправили у крематорій. Від спопеління його спас земляк – Семен Дерибас із села Плаского Знам’янського району. Наступного дня Повода разом з іншими піддослідними «повантажили» у залізничний вагон і доставили в місто Люблін недалеко від Бреста. У вагоні, де їхав Степан Повод, було 39 трупів і лише 16 живих. Їх везли у концтабір Майданек, де для знищення людей – євреїв та радянських військовополонених – нацисти використовували отруйний газ “Циклон Е”. Спочатку табір був розрахований на 50 тисяч ув’язнених, але згодом його було розширено, після чого міг прийняти до 250 тисяч осіб. Майданек був поділений на п’ять секцій, одна з яких була жіночою. В’язні працювали на фабриці з виробництва обмундирування і на заводах з виробництва озброєння.
В’язнів переодягнули і помістили в окремий барак, де утримувалися хворі на дизентерію. Їм не давали не лише їжі, а навіть води, і так цілий тиждень. А потім вишикували в шеренгу, і нацисти їх по звірячому біли, хоч це були, фактично, напівживі скелети, обтягнуті шкірою.

І знову Степан вижив. Після цього його перевели в інший ізольований блок, заражений блохами і вошами. Тут наш земляк тяжко хворів черевним тифом. На цьому його митарства по концтаборах не закінчилися. Повода переводять в Освенцім. Він потрапив у цей концтабір з партією 3500 в’язнів, але через три тижні з них залишилося в живих лише 500 осіб. Хворого Степана Повода поклали в лікарняне відділення, що знаходилося поряд з крематорієм. Він бачив, як щодня людей різного віку колонами гнали до крематорію, з труб якого валив чорний дим, сморід і сипався попіл.
Степан зізнавався: вижити у нелюдських умовах йому допомагала віра у життя та у те, що зрештою прийде визволення, треба просто триматися і дожити до нього. Психіка людини сильніша, ніж фізичний стан, вважав він. Та й світ, як кажуть, не без добрих людей. Один із в’язнів – лікар Ліберман – лікував Степана і, щоб зберегти йому життя, перевів у 9-й блок з діагнозом туберкульоз. Там Повод втратив свідомість і лежав поряд з іншими напівживими хворими. Та принаймні залишився живим. Через три дні його стан трішки покращився, але сам звестися на ноги чоловік не міг. Вага його тіла тоді була 39 кілограмів. Але серце не здавалося. 7 разів німецькі нацисти назначали його в крематорій, та полонені поляки щоразу рятували нашого земляка: переконували німців, що Повода можна підгодувати – і він ще працюватиме на Третій рейх.
Наближення Радянської Армії змусило гітлерівців евакуювати в’язнів і ліквідувати комбінат смерті в Освенцімі. В ніч на 18 січня 1945 року у таборі була велика паніка. Людей виганяли на евакуацію. Крематорії було підірвано, склади спалено. Степан Повод був у числі «нетранспортабельних», яких залишили в таборі. Кілька днів вони не мали ніякої їжі. Їх трохи підтримував Червоний Хрест. 27 січня під вечір на території табору з’явилися радянські розвідники. У блоці з 66 осіб живими на той час залишилося 22, серед них – наш земляк.
Степан сподівався на мирне щасливе життя, яке вистраждав за часи поневірянь і мук у нацистських концтаборах. Але марно. Довелося пережити ще й нічні допити в установах КДБ, погрози. Він не визнавав приписаних йому «антирадянських» дій і все ж знову був ув’язнений. Ні за що відсидів уже в радянській тюрмі майже рік. Вийшовши на волю, повернувся, нарешті, до своєї улюбленої професії. Аж до виходу на пенсію працював агрономом на Кіровоградщині. Вистояв усім смертям на зло і зберіг гуманність та людську доброту.
Пройшовши крізь тортури та муки у чотирьох концтаборах, Степан Повод залишився живим. Що його врятувало: жага до життя, сила волі, щаслива доля, Бог чи люди?.. Певно, все одразу. «Пройшов час, закінчилася війна, волею долі після чотирьох концтаборів смерті я випадково залишився жити, – писав Степан Повод у своїх спогадах, датованих 10 квітня 1981 року. – Час багато чого згладив, я фізично та морально зміцнів і працював агрономом. Але, щоб зберегти себе у тих умовах (таборів смерті. – Авт.), треба мати особливий характер, щастя й долю. Я вірив, так вірив у життя. Так терпляче чекав волі, хапався за соломинку, гнав від себе думки про смерть, і з вірою до мене приходила сила, яка допомагала та зберігала мене. Уміння пояснити обстановку та зробити висновки – це щастя, мудрість людська, яка допомагає зберегти себе та визначить життя. Я не допускав смерті своєї, гнав такі думки. Та коли падав і втрачав свідомість, з’являлися страшні думки. Але помирати бажання було лише на своїй землі. Немає своєї землі – падати на схід і руку простягнути, і то вже краще. Невже не доживу? Доживу! Так я і дожив. Така мені воля дісталася. З кров’ю народилася думка: як би я тепер добре своє життя провів, якби воно до мене повернулося. І воно повернулося. Надто велику силу треба мати, щастя і долю».

Олена Карпачова