«Виставка з шухляди»: знайомі місця, яких ми ніколи не бачили

Ірландські мохи, скелі Уельса, зелені ліси Трансильванії – чого тільки не малює уява при погляді на ці світлини, якщо не знати, що це за місцина. А виявилося, все це – наша рідна Олександрійщина, якою ми її ще не бачили.

28 травня у Центральній бібліотеці Олександрійської міської ЦБС відкрилася авторська виставка фотохудожника НСФХУ Віталія Попкова «Олександрійський край».
Захід, присвячений 280-річчю Олександрії, подарував відвідувачам можливість побачити унікальні світлини рідного краю, зроблені понад 30 років тому, живі миті історії, природи та атмосфери нашого міста крізь призму часу. «Любити свій край – це означає берегти його пам’ять, жити його майбутнім і відчувати його біль та радість як власні», – говорить Віталій Попков – відомий професійний фотограф та фотохудожник з Олександрії, чиї роботи та виставки регулярно відзначаються як на місцевому, так і на міжнародному рівнях. Працює у жанрах: портрет, фотожурналістика, пейзаж, реклама та тревел-фотографія. Член Національної спілки фотохудожників України, керівник фотоклубу «Наш формат», він демонстрував свої роботи у галереях понад 50 міст у 22 країнах світу. Загалом у Віталія Попкова більше 100 нагород різного рівня, серед яких багато престижних міжнародних. Його творче кредо: гарний змінок роблять почуття. Понад 10 років Віталій Попков знімає камерою Canon. В Україні митець створює благодійні фотопроєкти, такі як виставка «Магія жіночої душі». Активно веде свою сторінку у Facebook, де ділиться світлинами та досліджує історію Олександрії.
«Для себе я назвав цю експозицію «Виставка з шухляди», – розповів Віталій Попков на відкритті виставки «Олександрійський край». – Коли вкотре перебирав свій архів, побачив кілька давно проявлених фотоплівок, про які я вже забув. Можливо, ці фото колись і друкувалися. Але не всі. Я їх відсканував, і вийшла невелика добірка з 16 світлин з моїх перших фотосесій Олександрійщини, що відбулися 30 років тому.
Знімкувати Олександрію з висоти пташиного польоту вперше – це був важкий, але повчальний досвід. Тоді я ще не знав, як фотографувати з гвинтокрила, що рухається на певній швидкості, якою оптикою при цьому користуватися. Загалом була купа технічних проблем, але головним серед них і найважчим було домовитися, щоб мене взяли у той вертоліт. Це була реальна проблема. У військовій частині працювали мої друзі, і через них мені вдалося вмовити командира спочатку познімати особовий склад і техніку на землі. Мої світлини сподобалися. Після цього мені дозволили зйомки з гелікоптера.
Перший політ фактично приніс один-два знімки. Фотографій було багато, але майже всі – суцільний брак. Досвіду у мене не було. Більше того, я навіть не розумів, де знаходжуся. Ви будете розглядати фотографію, впізнавати рідне місто. Я не міг впізнати. Здогадувався, що це Олександрія, але над яким районом пролітаємо – було геть незрозуміло. Я просто знімав. Усвідомлено почав знімкувати приблизно десь із третього-четвертого польоту.
У перший політ ілюмінатор мені заборонили відкривати, сказали сидіти тихо і жодних кнопок не натискати. Я знімав через ілюмінатор проти сонця, і майже всі кадри вийшли засвіченими, на них нічого не видно. Плюс вібрація, яка також сильно шкодить фотографії – через неї втрачається якість світлин, вони виходять нечіткими. Але потім, коли я освоївся й увійшов у нормальний контакт з пілотами, зрозумів, як боротися з вібрацією, просто відкривав ілюмінатор, знімав, просив пілота змінити ракурс. Під час другого польоту я вже приблизно розумів, над яким районом Олександрії ми пролітаємо, а з третього почав упізнавати місто та просив пілота пролетіти над певним районом».
Сьогодні ці світлини Олександрійського краю можна порівняти з вином, яке з часом стає міцнішим і смачнішим. Так і ці фото від багаторічної витримки стали цікавішими. Часу пройшло чимало, і місто суттєво змінилося. Дані фотографії ніде не виставлялися. Їх можна назвати історичними, адже і сама місцина вже не така, і деяких об’єктів – як, приміром, Байдаківської брикетної фабрики – аже немає, не залишилося навіть фундаменту.

Насправді світлин Олександрийського краю дуже багато. Вони не обмежені цими фотографіями. Із сотні знімків відібрані 16 – здебільшого, краєвиди нашого Олександрійського району.
Район 8 школи з упізнаваним Покровським собором, різнокольорові поля, схожі на яскраву мозаїку, берег водойми, де сьогодні розташована «Зелена садиба Ділієва», місток через Березівку, село Андріївка з річкою Кам’янкою – саме цей знімок нагадує ірландські пейзажі – більшість відвідувачів без пояснень фотографа навряд чи впізнають місце зйомки, тому що з землі пейзажі та об’єкти мають зовсім інший вигляд, аніж з висоти.
Плівка зберігалася понад 30 років і вціліла завдяки високій якості, бо це професійна фотоплівка. У творчому здобутку Віталія Попкова багато цікавих і різноманітних світлин Олександрії різних років, за якими можна відстежити зміни її обличчя. Під час спілкування з відвідувачами виставки фотохудожнику надійшла пропозиція зробити фотопроєкт «Сучасне і минуле» (було – стало), і він згодився, зазначивши, що вже друкував такі фото-добірки на своїй сторінці у Facebook.
«Я люблю повторювати старі ракурси на сучасних фотографіях через декілька років – і ці дублі часом бувають просто вражаючими на фоні змін, – зізнається Віталій Попков. – Була у мене світлина часів Другої світової війни, де на перехресті сучасного проспекту Соборного та вулиці Поштової, біля будівлі Казначейства їде німецький автомобіль і стоїть німецький регулювальник. І я з того самого ракурсу зробив сучасний кадр, у який також потрапила німецька машина.

Буквально нещодавно я знайшов в архіві фотографію олексадрійського фотографа Олександра Карпенка, трошки її відновив, колоризував. На ній видно, що колись наше місто мало сучасний вигляд лише до Палацу культури «Світлопільський», за яким простягався лише приватний сектор. Цей знімок, вочевидь, зроблений у другій половині 70-х або на початку 80-х років, адже «Світлополка» урочисто відкрилася 1 травня 1975 року».
Сам Віталій Попков знімкує наше місто з кінця 80-х. Виставка «Олександрійський край» унікальна ще й тим, що фото для неї роздрукував сам фотохудожник, а це сьогодні – рідкісний виняток. Віталій зізнався, що вже понад 10 років не друкує свої світлини, а на конкурси надсилає у цифровому форматі – організатори роздруковують їх самі.
В якості прикладу Віталій Попков навів лондонський фотоконкурс у Королівській галереї, де він став одним із фіналістів. Для підсумкової виставки організатори надіслали усім фіналістам контрольний друк, зразки паперу, багетів, паспарту на вибір. Усе було надруковане та облаштоване за рахунок організаторів. «І коли ми приїхали на церемонію нагородження, в кожному залі експонувалася своя персональна виставка», – поділився спогадами Віталій Попков.
Отже, завдання учасників престижних фотоконкурсів – просто надіслати свої роботи. і якщо пощастить стати фіналістом, можна отримати фінансову винагороду. Принаймні за кордоном так.
За 30 років місто змінилося. Змінилися носії, на які ми зараз фотографуємо. Але основні принципи фотографії залишаються незмінними. Тепер, аби зняти місцевість з висоти, не обов’язково сідати у вертоліт, фото- і відео-зйомку можна виконати за допомогою дрона.
«Дрон, звісно, зручний гаджет, але він не замінить роботу фотографа, – вважає Віталій Попков. – Коли ти знаходишся у вертольоті, знімаєш на професійну камеру, маєш можливість міняти оптику, щоб якийсь об’єкт, як-то кажуть, дістати об’єктивом ближче, більше захоплювати в кадр деталей і простору. А дрон навіть за сучасними мірками має доволі слабеньку камеру. Вона знімає під певним кутом, і цей кут не змнюється, можна лише наблизити чи віддалити сам дрон. До потужного дрона можна прикріпити велику професійну камеру і в такий спосіб домогтися більш якісного результату».
Експозиція Віталія Попкова стала справжнім подарунком до 280-річчя Олександрії. Вона відкрила відвідувачам знайомий край з несподіваного ракурсу та вкотре довела: навіть добре відомі місця можуть приховувати чимало відкриттів для тих, хто вміє дивитися уважно.
Архівні світлини, які понад три десятиліття зберігалися на фотоплівці, сьогодні перетворилися на своєрідний літопис Олександрійщини. І, можливо, через багато років нинішні фотографії Віталія Попкова так само допоможуть майбутнім поколінням побачити й зрозуміти, якими були наше місто та його околиці на початку ХХІ століття.

Олена Карпачова