Волонтер – відчайдуха

Є в Олександрії волонтер, який буквально не вилазить із-за керма свого авто, розводячи гуманітарну допомогу бійцям ВСУ на самісінький “передок”. Він не боїться лізти у саме пекло, мотаючи тисячі кілометри фронтових доріг майже під самим носом ворога. І він єдиний у нашому місті, хто виконує цю роботу не від випадку до випадку, а регулярно, по кілька разів на тиждень, виконуючи завдання координаційного центру волонтерів.

Це Василь Танчинець, який свою волонтерську діяльність розпочав ще у далекому 2014 році.

– У хлопців, які тоді першими пішли зустрічати ворога, було вкрай погане забезпечення, тож, щоб якось їм допомогти, я почав збирати кошти на допомогу АТО. Працюючи на той час водієм на маршруті Кіровоград – Петров я в автобусі поставив скриньку і кожен бажаючий міг залишити якісь кошти. В тиждень вдавалося збирати десь на пару блоків сигарет.

А одного разу знайомі хлопці із Західної України, звідки я сам родом, попросили відвезти на фронт гуманітарний вантаж. Звідси все й почалося. До 2017 року я безперервно їздив на передову, доки геть не “вграв” свого буса. Проте й гостра необхідність у гуманітарній допомозі на той час вже відпала.

Я повернувся до звичайно життя, придбав новий мікроавтобус та почав працювати перевізником.

А у лютому цього року я уклав контракт на роботу в литовській фірмі. 23 лютого до мене приїхали товариші з іншого міста, з якими вранці наступного дня ми мали вирушати у дорогу. І ось зранку мене будить дружина і каже – війна почалася…

Цього ж вечора розпочалася моя нова віха у волонтерській діяльність. Подзвонили друзі й попросили вивезти сім ‘ю з Харківської області. Відтоді два місяці майже без відпочинку я вивозив людей зі всіх напрямів, де йшли бойові дії. Як і раніше кошти брав лише на заправку буса, в про основну роботу довелося забути.

У цей час все частіше почали лунати дзвінки про допомогу  від друзів з фронту, тож я переключився на цей вид діяльності.

Неодноразово доводилося чути, що посилки не завжди доходять саме до адресата, тому я й пішов до координаційного центру волонтерів Олександрії  – там все чітко організовано. Ми домовилися з його керівником – Іриною Кабановою про співпрацю. Цій людині я довіряю, вона вміє організувати роботу і віддає їй всі сили.

За цей час було багато всього. Я завжди відвожу вантаж безпосередньо до адресатів – а це здебільшого самий “передок” фронту, або, як кажуть, нуль. Тож рулити під обстрілами, розбитими путівцями вже стало звичним явищем. Сказати, що це страшно – не знаю, можливо адреналін допомагає у таких ситуаціях?

Трапляються різні випадки. Ситуація на фронті, коли йдуть активні бойові дії, міняється миттєво. Їдеш, буває, на одну позицію, а вона вже переїхала, або … її вже немає. У мене зберігається багато фото з бійцями. Іноді їх переглядаю і бачу, що на деяких з живих залишився тільки я…

Одного разу “занесло” в село, а наші звідти щойно вийшли, проте зайшли росіяни – ледь встиг “забрати ноги”.

Часто доводиться їздити навпомацки, не вмикаючи світло фар, або хлопці дають тепловізор.

Нещодавно мій товариш “подарував” мені друге день народження. Я вже від’їжджав з позиції, коли він мене окликнув за якоюсь дрібничкою. Я зупинився на хвилину, а в цей в те місце, де я мав проїжджати, гагахнув снаряд. Шестеро цивільних загинуло, кількох поранено, а мене лише оглушило і буса трусонуло…

Буває, щойно доберешся до ліжка і тут дзвінок – треба терміново їхати,  “трьохсотих”  вивезти. Летиш, завантажуєш поранених, летиш назад, а навздогін знову дзвінок – повертайся, є нові поранені!

Не знаю, чи довго я витримав би таке навантаження, але, коли знаєш, що тебе чекають, на тебе надіються, то втома зникає.

Я пройшов уже тисячі й тисячі кілометрів, мене знають на всіх блок-постах та у частинах, де воюють олександрійці. Тож, коли тебе впізнають, посміхаються, дають “зелене світло”, то це найкращий стимул для роботи…

За вагомий внесок у допомогу військовим минулого тижня Василя Танчинця командування 57-ї бригади відзначило медаллю “Волонтер України”.

В. Петренко