Три камінці, Лісабонські обійми і знайдене світло

Понад 30 років Ірина Даценко працює у закладах освіти Олександрійщини. Була вчителем початкової школи, згодом – української мови та літератури. Наразі успішно поєднує ці напрями. А ще Ірина Даценко – сертифікований вчитель Нової української школи, вчитель вищої категорії. Працює в Олександрівській школі Попельнастівської сільської ради. На громадських засадах веде гурток «Читай-клуб», бо сама дуже любить читати і передає це захоплення своїм учням.

Ірина показує три маленькі камінчики, які привезла з Португалії в Україну. І папірець зі своїм бажанням, написаним два роки тому на одному з тренінгів. «Нам тоді сказали: «Напишіть, чого ви хочете», – згадує Ірина. – Я мріяла потрапити у Лісабон, де жила моя донька, яка виїхала з Харкова після початку повномасштабного вторгнення. Ця мрія здійснилася. І бажання відтоді не змінилося. Сподіваюся, моя донечка, яка поїхала в Абу-Дабі, де її теж догнала війна, вискочить із тих Еміратів, повернеться в Лісабон і знову буде у безпеці.
Коли я вперше потрапила до столиці Португалії, думала, стану посеред площі і буду кричати: «Допомагайте Україні, у нас війна!». Відмовила донька, яка сказала: «Мама, так це не працює».
Друзі намагалися відволікти мене і заспокоїти мою травмовану війною душу. У спробах якось розважити возили куди тільки могли. Треба шукати світло, адже ми завжди знаходимо те, що шукаємо. Майже пів століття тому письменник Еріх Марія Ремарк розповів про трагедію та світло емігрантів у своєму знаменитому романі «Ніч у Лісабоні». І вони шукали світла та гідного життя, і їм траплялися світлі люди, і їх спіткали трагедії. Через багато десятиліть ситуація повторилася. Тільки тепер вона про українців, які потребують безпеки. Ремарк у своєму романі писав про бажання подолати розлуку, про любов, про те, що важливо цінувати кожну дрібницю, радіти кожній хвилині. Я потрапила у Португалію, де хлюпочуть холодні хвилі Атлантичного океану, лише через невтримне бажання побачити свою дитину та обійняти її. Просто попити з нею чаю і зліпити їй пельмені. Були і сльози, і обійми, і сюрпризи, довіра і радість протягом цих двох моїх тижнів без війни. Поки донька на роботі, я гуляла парком, розглядала різні дерева і квіти.
Декілька насичених днів пройшли в селі під Лісабоном. Марк, господар будинку, що колись жив на Сумщині, а тепер щасливий тато п’яти діток, утримує індійський ресторан, маленький та затишний. Мені було не сумно в гостях у цих господарів, я отримала насолоду від спілкування з ними. Поряд був семирічний Райан, якого я онлайн вчила української. І от ці три камінці привезені з місцевості, якою ми з Райаном гуляли. Його мама Наталія дуже хоче, щоб хлопчик говорив українською. Я з ним спілкувалася українською, а він зі мною – переважно російською та англійською»…
Саме Наталія оплатила Ірині квиток до Лісабону і в зворотному напрямку. Так здійснилася мрія Ірини побачити та обійняти доньку і мрія Наталії, щоб її син Райан поспілкувався наживо з носієм української мови. А Ірина після подорожі написала чудове оповідання «Лісабонські обійми, або Як я шукала світло», яке надруковане у 14 випуску Всеукраїнського журналу «Олександрійський маяк».
З Наталею Ракевич Ірина познайомилася на онлайн-навчаннях, які проводять американські фахівці для українців. Наталія має диплом Бостонського інституту травми, захистила наукову роботу про способи підтримки українських вчителів під час війни. Вона – наша землячка, народилася на Дніпропетровщині, жила у П’ятихатках, в Олександрії, у Кропивницькому. Лауреатка конкурсу «Таланти твої, Україно», була членом Спілки письменників Кіровоградщини. В 1998 році емігрувала до США, де і зараз проживає з родиною. Займається науковою роботою, пов’язаною з підтриманням добробуту під час стресу і довготривалої травми, очолює соціально-психологічний проєкт VeLa, започаткований у березні 2022 року для підтримки українських психологів та педагогів.
«Якби не вона, не знаю, як би я витримала цю війну і займалася з учнями, – говорить Ірина про Наталію. – Вона організувала нам безкоштовні курси з майндфулнеса (усвідомленості) – ментальної практики та навички, що полягає у фокусуванні уваги на теперішньому моменті (“тут і зараз”), безоціночно спостерігаючи за власними думками, відчуттями та навколишнім середовищем. Цей метод, заснований на медитації, допомагає зменшити стрес, знизити тривожність, покращити концентрацію та емоційну саморегуляцію.
Наталія заміжня, її чоловік – білорус Філіп Ракевич. Наталія попросила Ірину позайматися українською з її молодшим сином Райаном, якому тоді було шість років. Бо її старший син Роман, якому на момент виїзду батьків у США було два роки, українською не володіє, знає російську та англійську і тепер запитує маму: «Чому ти не зберегла мені мову?»… Ірина займалася з Райаном онлайн, а потім їй запропонували двотижневу поїздку до Лісабону, де у Ракевичів живе рідня – молодша сестра Філіпа з сім’єю, а у Ірини – донечка. Тож Ірина дуже зраділа такій можливості поєднати приємне з корисним. Дорога з Олександрії до столиці Португалії зайняла три дні з двома пересадками.

Ірина надіслала Райану українські підручники та книги. Зараз хлопчик відвідує українську школу, куди мама возить його машиною. Дорога в один бік триває годину.
Учень Ірини Даценко Михайло Желудков, переселенець із Донецька, взяв участь у конкурсі Малої академії наук з літературної творчості.
Хлопчик написав вірш під назвою «Я – син»:
Мені важко дихати,
Важко відвикати, бо я син Донеччини,
А на ній ці кляті кати.
На ній зараз ракова пухлина,
Все накрила рашистська павутина.
Мою Донеччину виразки побили,
Вона хвора, так, але з Україною єдина.
Мій Покровськ, моє село Гришино
В серці завжди: сумно, слізно.
За Україну біль невтішний,
А за Донеччину молитимусь грізно.
Михайло виборов «бронзову» перемогу та здобув цінний досвід. У 2025 році учениця Ірини Даценко Софія Артюх отримала диплом за третє місце у конкурсі МАН та відзнаку “Гордість Попельнастівської громади”. Дівчина, яка наразі здобуває у виші освіту за фахом історика, представила на конкурс дослідження образу дому в творчості сучасних українських письменників, у тому числі з Кіровоградщини. Предмет дослідження – ставлення людини до дому у мирний час та під час війни.
Літературна творчість – хороший спосіб для дітей та дорослих зберегти ментальне здоров’я. А для вчителів, які до того ж ведуть літературні гуртки та навчають власним прикладом, творчість допомагає набути досвіду й залишатися у тренді, бути справжнім авторитетом і лідером для учнів. Особливо фахівці радять сторітеллінг – концентруватися на позитивних моментах і писати історії зі щасливим фіналом. От і оповідання Ірини добрі та світлі, взяті з реального життя, хоча, звичайно, багато чого залишається «за кадром».
Ірина познайомилася з письменницею та видавчинею Аліною Шевченко і друкується у виданнях спільноти “Pantheon. Література та мистецтво”, примірники яких обов’язково приносить у школу. Учні Ірини беруть участь у конкурсах, організованих обласним осередком Спілки письменників України, зокрема на сторінці «Піхота UA» опублікували відео, де читають патріотичні вірші. За ці вірші проголосували навіть військовослужбовці.
Окрім того, що пише прозу та поезію, Ірина любить вишивати та читати. «У нас із донькою була традиція дарувати одна одній книжки. І от коли я 10 років поспіль під час літніх канікул приїжджала до Харкова, ми накупили книжок і читали».
Про те, щоб залишити Україну і поїхати жити до доньки, Ірина і не думала: в Олександрії у неї 75-річна мама, в Олександрівці – улюблена робота, учні… Ірина живе за принципом, написаним у рядках віршів Ліни Костенко: «Віддай людині крихітку себе. За це душа поповнюється світлом».
Своє оповідання про лісабонські обійми Ірина Даценко прочитала на презентації 14-го випуску журналу «Олександрійський маяк», що відбулася 7 березня у Центральній бібліотеці Олександрійської міської ЦБС. Цього дня бібліотечний простір зібрав поціновувачів літератури, авторів та друзів видання, яких об’єднала любов до слова, творчості й рідного краю. Атмосфера заходу була наповнена натхненням, живим спілкуванням, проникливими текстами та навіть піснями.
Засновниця журналу, керівниця творчої спільноти з видавничою майстернею «Pantheon. Література та мистецтво», член Національної спілки письменників України Аліна Шевченко поділилася історією створення нового випуску, розповіла про його особливості, тематику та зміст.
Під час зустрічі звучали твори олександрійських авторів Наталії Фоміної, Віктора Брикульського, Поліни Чиркової, Сергія Манукяна, Анни Великої, Антоніни Жарко та Марини Третяк. До літературної події долучилися й гості з інших міст та сіл – Кропивницького, Знам’янки, Олександрівки й Києва. Свої поетичні й прозові твори презентували військовий Руслан Бродський, Костянтин Ватульов, Вікторія Погоріла, Ольга Могильна, Олена Липка, Наталія Гаврилець та Тетяна Закотюра. У їхніх словах звучали роздуми про життя, рідну землю, людські почуття, віру та надію. І звісно, про весну.

Олена Карпачова