Ті гіркі серпневі дні в історії міста: спогади очевидиці

Про ці сторінки нашої історії часів ІІ Світової війни не заведено було говорити багато і занадто голосно упродовж багатьох попередніх років – у радянські часи. На те були свої залізні аргументи радянської ідеології. Із зрозумілих причин: бо не надто звитяжно і славетно такі сторінки характеризують діяльність тодішнього військово-політичного керівництва СРСР часів сталінського режиму у міжнародній і внутрішній політиці, наслідком чого стали жахливі людські й матеріальні воєнні втрати держави, яка займала одну шосту частину суходолу земної кулі… Хто б там що не говорив про «Велику Перемогу над фашизмом», ціна її завдяки тій політиці радянського злочинного режиму була не просто страшною, а жахливою.

Чому ми зараз згадали про те, про що вже чимало написано багатьма науковими дослідниками історії ІІ Світової? А згадати пропонуємо з «прив’язкою» до часу: на початку серпня, як відомо, Олександрія була окупована військами нацистської Німеччини. І наведемо деякі спогади олександрійки Тетяни Іванченко, сучасниці та очевидиці тих часів, якими вона і її син, краєзнавець Володимир Іванченко поділилися з читачами.
Про дату визволення Олександрії від окупації знають усі. Як і про Знам’янську військову наступальну операцію рядянських військ, у ході якої німців було вибито з Олександрійщини. Але, мабуть, не всі знають про початок окупації та жахи, які її супроводжували.
Отже, від початку так званої «Великої Вітчизняної війни», про яку радянському народу керівництво країни офіційно повідомило 22 червня 1941 року (хоча насправді СРСР ще з 1939 року вже воював у ІІ Світовій війні на території західної Європи і його «звитяга» була далеко не славною), минуло півтора місяця. Олександрія ще перебувала у відносному спокої. Але як свідчать деякі джерела, війна дісталася сюди вже в перших числах серпня: в небі були помічені спочатку поодинокі ворожі літаки-розвідники, а потім з’явився і німецький бомбардувальник, завданням якого, очевидно, було знищення стратегічних об’єктів. Він скинув бомби над залізничним вузлом Користівки, втім, не поціливши і не завдавши шкоди станції і шляхам сполучення.
А 6 серпня 1941 року війська Третього Рейху вже зайняли Олександрію: в місто вони увійшли без бою. 15 листопада 1941 року місто нацисти зробили центром Олександрійського ґебіту в складі Генеральної округи Миколаїв…
Тетяна Іванченко народилася у 1931 році в Харкові. У 1939 з мамою переїхали в Олександрію, в 1941-му – у Костянтинівку, яка за 22 кілометри від Олександрії Кіровоградської області. Хоча їй на початок війни було лише 10 років, але ряд подій тих часів вона не просто пам’ятає – ті події їй врізалися в пам’ять…

Зі спогадів ветеранки, життя під час окупації було важким.
“Наше дитинство було гірке й тяжке. Німці всіх ганяли на роботу, бо степ був, щоб і пшениця була і все було. Як у колгоспі раніше було, так і при німцях все було. Пшінку товкли й варили, ячмінь та картоплю. Хліба не було, бо не було з чого молоти. Почалися облави, людей забирали в Німеччину, і мама два рази попала й вибралась. Вона була в місті, але знайомі із нашого села – “поліцаї” – її визволили. Згодом мама почала ховатися”.
Особливе місце у спогадах ветеранки займають радянські військовополонені…
Як відомо, з початком бойових дій на радянсько-німецькому фронті 22 червня 1941 року поразки нашої армії, попри весь героїзм простого народу, мобілізованого у військо, були гігантськими і жахливими. Як наслідок, величезні маси бійців і командирів Червоної армії з різних обставин потрапляли в оточення. В ході прикордонних боїв літа 1941 року багато з них загинули, незначні групи вийшли до своїх, частина стали партизанами, але чимало з них з огляду на поранення, хворобу, відсутність боєприпасів, пального і провіанту були захоплені німецькими військами в полон.
У дослідженнях істориків, з посиланнями на численні документи штабів груп армій, наво-дяться дані про кількість радянських військовополонених, захоплених німецькими військами в розпал найважчих для Червоної армії боїв 1941-1942 років: усього до 16 листопада 1941 року їх число досягло (страшно уявити!) 2,5 млн осіб. За шість з половиною місяців війни – з 22 червня 1941 по 10 січня 1942 р. – згідно із зведених донесень німецьких штабів, загальна чисельність тих, що потрапили в німецький полон становила 3,9 млн радянських військових, серед них 15,2 тис. офіцерів. Це при тому, що співвідношення сил обох сторін у живій силі і техніці було на початку нацистського вторгнення приблизно однаковим, а у деяких видах техніки (напрклад, у танках і авіації радянське озброєння за кількістю навіть значно переважало німецьке. В авіації, до слова, повітряні сили СРСР переважали німецькі у 3,8 раза!).
Найближчим територіально до Олександрій-щини був жахливий за своїми наслідками «Уманський котел», де військами вермахту було оточено величезні угрупування – 2 армії. Попри героїчний спротив наших бійців і офіцерів, результатом поразки 6-ї та 12-ї армій стало практично повне знищення оточених частин. Було втрачено майже всю техніку та озброєння. З числа особового складу оточених армій лише близько 11 тис. червоноармійців, в основному з тилових частин, вдалося вийти з оточення. Решта потрапила у полон разом з командувачами генерал-лейтенантом І.М.Музиченком та генерал-майором П.Г.Понєдєліним. У полон також потрапили ще шість генералів, багато офіцерів та 103 тисячі солдатів. Радянських військовополонених помістили в створений на території кар’єру біля міста Умані концтабір, неофіційно названий «Уманська яма». У ньому через погані умови утримання загинула величезна кількість полонених. У місцях боїв і в таборі німці і посібники розстрілювали військовополонених євреїв, комісарів, «політруків», поранених і ослаблених.
А найбільшою за масштабами і втратами поразкою на території України для Червоної армії стала оборона Києва з 7 липня по 19 вересня 1941 р. (72 дні).

Битва завершилася перемогою німецьких військ, взяттям Києва та оточенням радянських військ. Втрати з радянського боку сягали 700 тисяч вбитих та полонених, понад 1760 тисяч одиниць вогнепальної зброї, 411 танків і САУ, 28 419 гармат і мінометів, 343 бойових літаків.
Київська битва стала однією з найкривавіших в історії людства, за кількістю людських втрат поступаючись тільки битві за Москву і Сталінград, які відбулися пізніше.
Німецьке командування просто фізично не було готове приймати мільйони військовополонених: такі кількості ніде було розмістити, нічим годувати. Їх етапували пішки, багатотисячними колонами у різні розташування, часто за десятки і сотні кілометрів. Знесилені люди дорогою та в місцях утримання просто гинули від голоду, зневоднення, отриманих бойових ран і куль загарбників.
…Мала Тетянка Іванченко, ймовірно, тоді бачила саме такі багатотисячні колони ледь живих від знущань, ран і втоми етапованих полонених:
«Пам’ятаю, як гнали із Кременчука військовополонених. Вони голодні були й люди просили, щоб виносили на дорогу хто що може. Ну спочатку люди хліб клали, а німці собак пускали. Страшно було дивитися на це видовище. В них ланцюги на ногах були прикручені, на дорозі через це був суцільний гул. Вони дуже кричали, що хочуть їсти”.
З її слів, підлітки її віку виносили військовополоненим їжу на дорогу.
“Картоплю варену, буряки, кабак печений кусками різали. На землю клали, а їх ще не видно було, коли підходили ближче, то всі тікали в кукурудзу. У дитинстві, розумієте, тоді було байдуже, ми боялися. А зараз страшно й згадати, яке це було видовище. Як тільки вони нагинались, щоб глянути, що на землі є, то їх починали розстрілювати. Люди й перестали їжу виносити”.
Нацисти на початку іноді проявляли «людяність» – відпускали полонених. За спогадами пані Тетяни, в Олександрії найбільш знесилених військовополонених віддавали родичам – через те, що не було їх чим годувати.

“Біля воріт була дерев’яна будка, де сиділа перекладачка, а поряд з нею німець. Як багато людей приходили, вона оголошувала: «Підходьте ближче і слухайте прізвища. Якщо хтось знає прізвище, ми будемо вам віддавати». Що я тоді ще розуміла? Десять років було. А як назвали прізвище Хлистун – мамі стало погано. Вона на заборчик сперлась і похилилась. Це родич наш був. Питали чи заберемо, ми забрали. Коли вони його привели, страшно було дивитися: зарослий, брудний, обірваний, але він маму впізнав”.
І це був не єдиний врятований людьми полонений. Тетяна Іванченко згадує, як після відступу радянських військ у 1941 році, вона з бабусею рятувала військових, які переховувалися чи відстали від своїх підрозділів.
“Відступали, за селом соняхи були й вони туди ускочили. Німці вже увійшли до нас в село, то мужики ходили по тих соняхах, забирали всіх. До нашої бабусі, бо ми крайні були, на горище виносили й напували. Знаєте чим? Білою глиною. А хто напував? Ми з бабусею виліземо на горище й напуваємо. То троє вмерли, а троє вижили”.
Про день перемоги селяни дізналася… з німецького радіо! Його нацисти покинули в селі під час відступу як несправне, а місцевий житель підібрав його і відремонтував.
“Усі радісні були: і кричали, і плакали, і тужили. Тому що половину села було вибито. З молоді не було нікого. Така була радість, що це вже перемога, що це кінець війни. Ото так святкували. Музика була, танці, пісні, чого тільки не було. Потім у колгоспі наварили у котлах капусти, столи поробили коло стовпа з радіо і там обідали. Люди такі були раді, сміялися.
Хочу, щоб швидше був мир. Щоб люди були вільні. Щоб діти розуміли, що таке мир. Не боялися й ходили до школи. Не ховались, як тільки загуде. Тому що я пережила таке в дитинстві. Не бажаю цього нікому”.
«Біографія мами – це типова біографія українських родин, які жили й працювали під час Другої світової війни», – сказав син пані Тетяни, олександрійський краєзнавець Володимир Іванченко.
“Це велика кількість людей: і дітей, і дорослих, і старшого покоління, які в ті часи не рахувалися ні зі здоров’ям своїм, ні з життям. Тому що це ризиковано було допомагати військовополоненим чи іншим. Безумовно, для нас це був приклад, і для мене особисто теж був”.
В Олександрії свої трагічні сторінки окупації часів Другої світової. Як відомо, тоді нацистами було знищено майже всю єврейську громаду міста (більше 2,5 тисяч осіб), розстріляно 320 мирних жителів і більше 5,5 тисяч військовополонених. Таим місцем трагедії, зокрема, стала територія колишнього цегельного заводу у 14-му мікрорайоні Олександрії.
Але попри все, олександрійці боролися, як могли: у місті діяло 5 підпільних груп. Олександрія була взята радянськими військами 6 грудня 1943 року. За наказом Верховного Головнокомандуючого 11 військовим частинам, що відзначилися при звільненні міста, було присвоєно найменування «Олександрійських». Під час Другої світової війни житлова забудова міста постраждала мало, у ньому майже не велися бойові дії, відступаючі війська залишали його ще до підходу супротивника, місто не зазнало великих бомбардувань чи обстрілів, за винятком невеликих бомбардувань радянською авіацією. Але жертв (до того ж, як бачимо, значних) – наслідків нацистської окупації, на жаль, уникнути не вдалося…
Після війни Тетяна Іванченко працювала в колгоспі, потім вийшла заміж і з родиною в 1957 році переїхала до Олександрії.
За даними сайту Українського інституту національної пам’яті, Друга світова війна розпочалась для України нападом нацистської Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року та бомбардуванням німецькою військовою авіацією Львова та інших українських міст. А з 22 червня 1941-го після вторгнення військ Німеччини та її союзників на територію СРСР, бойові дії відбувалися в усій Україні.
Майже сім мільйонів людей мобілізували за роки війни з України до Червоної армії. Кожний другий з них загинув, а кожний другий із тих, хто залишився живим, отримав інвалідність. Ось такою стала ціна тієї війни і політики військово-політичного керівництва тодішнього «Союза нєрушимого рєспублік свободних»…

Олександр Наріжний