ТАЛАНТИ З ПРОВІНЦІЇ

Історія третя.

Історію другу читайте за посиланням: http://ot.kr.ua/talanty-z-provintsiyi-2.html

Геник Проньків стояв посеред шкільного подвір’я, сякався і спльовував слину просто на землю. Час від часу витирав рукавом сорочки злі сльози, що текли по слизьких від шмарклів щоках. Ні, не дасть йому спокою отой Сашко Кожухар! Як тільки прибув осоружний Сашко у їхній клас, одразу ж і скінчилося тихе життя у нього, Геника, якого класна керівничка ставила дітям за приклад, бо хлопець завжди мав охайний вигляд, щосвята дарував їй букет квітів, а його мати ніколи не відмовлялася допомогти матеріально під час ремонту класу. Мама виховувала Геника сама, бо чоловік пішов до іншої, коли синові ледь виповнилося чотири рочки, але отримувала непогані аліменти, бо її колишній займав досить високу посаду в обласному управлінському апараті . Сама ж вона працювала продавцем у великому спеціалізованому магазині взуття, тож їй кланялися не тільки вчителі школи, де навчався син …

Геник уже не раз жалівся мамі на Сашка: той ображав його, називав донощиком, частенько стусав. Класна керівничка заступалася за Геника, записувала Сашкові зауваження у щоденник, але те мало допомагало. От і сьогодні Сашко наздогнав Геника, смикнув його за рукав сорочки і обізвав ябедою, донощиком, дав кілька штурханів, на велику втіху хлопчаків, які оточили їх щільним кільцем. Час від часу лунали вигуки: – “Ану, дай йому ще!”
Та тут саме продзеленчав дзвоник, дітлахи побігли на урок. Тільки Геник лишився стояти посеред двору, витираючи злі сльози. А що, власне, поганого він зробив? Подумаєш, сказав класній керівничці, що вуса школяреві, зображеному на малюнку у класному куточку, намалював Олег, кращий друг Сашка! А ще раніше перед уроком мови Сашко свистів у класі. Коли вчителька запитала, хто свистів, усі учні мовчали. Після уроку Геник підійшов до вчительки і тихенько так повідомив, що свистів Сашко Кожухар. Звісно, Сашкові знову записали зауваження у щоденник, а Геник зловтішно поглядав у його бік.
Чим старшим ставав Геник, тим більше ненавидів і однокласників, і учителів, і навчальні предмети, загалом усю школи. Останні два роки він не покинув школи лише тому, що так веліла мама. Самому ж хлопцеві страх як хотілося після дев’ятого класу полишити ненависну школу і податися куди завгодно, хоч у ПТУ, хоч на роботу, аби тільки не лишатися в школі… Та мама наполягала, вона веліла вчитися в школі, отримати атестат, а хлопець звик у всьому слухатися матір.
Якраз у той час країна, яка здавалася такою могутньою і незламною, почала тріщати по швах і врешті розпалася. І відразу ж на поверхню повилізало те, що вже давно точило країну ізсередини . Ні сіло ні впало пощезали з прилавків магазинів товари і продукти, нечуваних масштабів набули бандитизм, грабіжництво . Новоутворена держава Україна першою пограбувала свій народ, заморозивши вклади населення по рахунках у держбанку. Потім грабунки стали системою. Чого тільки була варта ваучеризація, суть якої звичайні міщани так і не зрозуміли . У народі побутує прислів’я: хто везе, той і гризе. Отож так звана ваучеризація була гарною нагодою для тих, хто на той час займав керівні посади, нечувано збагатитися, ставши власниками колишніх державних заводів, фабрик, магазинів, газет і так далі… Дільці середньої руки спішно організовували найрізноманітніші спекулятивні кооперативи, наприклад, шили з дешевого дерматину взуття, яке розлазилося просто від того, що його взували, а не від дощу чи снігу . Клепали фанерні меблі. Варили кустарним способом цукерки, пекли без належних санітарних умов хліб… Головними законами людського співжиття стали: « Не вкрадеш ти, то вкрадуть у тебе» і « Рука руку миє» …
Мама Геника була у відчаї від того, що більше десяти тисяч карбованців її заощаджень практично згоріли. Та все ж вона виявилася досить обачною, коли свого часу не пошкодувала значних коштів на придбання золотих та срібних коштовностей. А ще встигла задешево викупити велику партію імпортного взуття, якраз перед остаточним закриттям магазину. Новий господар магазину перепрофілював його у кафе та ресторан. Деякий час мати й син жили за гроші, які вдавалося виторгувати на чорному ринку за те взуття. Геник якось одразу збагнув, що й до чого у цьому новому, абсолютно меркантильному способі життя . Він розгорнув у школі власну торгівлю: продавав імпортну жувальну гумку, яку купувала, користуючись старими зв’язками, мама, «Снікерси», які на той час тільки починали свій переможний марш на нових торгових просторах, продавав і фломастери, які тільки– но увійшли в моду . Тепер однокласники уже не глузували з нього, не сторонилися, як колись, а дехто навіть запобігав перед ним. І тільки Сашко Кожухар при зустрічі з Геником зневажливо хмикав. Іноді Геник дарував якісь дрібнички вчителям, яким у ті часи майже ніколи вчасно не виплачували зарплату, хоча вимог «зверху» до їхньої роботи не поменшало. Отож Геникові оцінки з більшості предметів різко поповзли вгору, на велику втіху його мами.
До випускного вечора мама добула для Геника дуже пристойний дорогий костюм, у якому хлопець почувався досить незручно, хоча йому страх як лестило чути багато компліментів щодо його вигляду. Дівчата – однокласниці перешіптувалися між собою, хихотіли, позираючи у його бік, він ловив на собі заздрісні погляди хлопців. Гордість за себе просто розпирала Геника. «Ну – ну, постривайте, ви ще не так будете мені заздрити…Особливо отой праведник Сашко…
Геник знав, що Сашкові подобалася їхня однокласниця Майя. Щоб подратувати Сашка, Геник кілька разів запрошував її до танцю, і дівчина не відмовляла . І було вже далеко за північ, коли Геник з Майєю вдвох вийшли з приміщення кафе, де відбувалася друга,неофіційна частина випускного вечора, і опинилися у сквері неподалік . На той час освітлення не було ніякого, лише місяць іноді виринав із-за хмар, розсіваючи над землею примарне світло . Геник обняв дівчину за плечі, вона не пручалася, слухняно пригорнулася до його грудей. Удвох сіли на лавку . Геник несміливо поцілував Майю . Вона засміялася і відповіла поцілунком. Гаряча хвиля заполонила хлопця. Деякий час він гарячково обмацував тендітне тіло дівчини, потім підім’яв під себе . Майя не опиралася, тільки час від часу скрикувала: їй було боляче від дерев’яних твердих рейок лавки. Коли все скінчилося, Майя підвелася з лавки і заплакала.
– Ти чого? – грубувато запитав Геник.
– Плаття геть зіпсоване. Що я вдома скажу? Такі гроші в нього вгепали…
– Придумай щось. Ну, впала у каналізаційний люк. Всі знають, що металеві кришки з люків покрали.
– Ага, а спитають, як я звідти вибралась?..
– Ну, скажи, що я допоміг. Випадково наткнувся…
Ріжок місяця виповз із-за хмари, глузливо моргнув і знову сховався. Молоді люди дійшли до кафе, звідки линула гучна музика, чулися веселі вигуки, вереск, сміх, а потім кожне пішло своєю дорогою. Геник, прийшовши додому, скинув святковий костюм, бридливо, ногою, запхнув його під своє ліжко ( почистити можна пізніше), одягнув модні джинси, светр і повернувся до кафе святкувати випускний . Майя у кафе так і не з ‘явилася.
– За кілька днів після випускного вечора дівчина підстерегла Геника біля його будинку. Хлопець тій зустрічі, звісно, не зрадів .
– Майя сказала: – “Треба поговорити…”
Геник у відповідь бридливо поморщився: – “Краще відчепись одразу. І назавжди . А мозолитимеш очі – нарікай на себе. – Сплюнув собі під ноги і презирливо процідив: – “Шалава…”
Все так і могло скінчитися невтішними сльозами ображеної до глибини душі дівчини, якби Генику не забаглося похвалитися першою чоловічою перемогою своєму слизькоязикому приятелю Пузиренкові. Отож коли Геник чергового суботнього вечора з’явився на дискотеці, на нього вже чекав Сашко Кожухар. Бійка між хлопцями була недовгою, але результативною, з явною перевагою Сашка, який, притиснувши суперника до підлоги, здер з нього штани і швиргонув їх у натовп, що оточував розбишак. Під свист і регіт Геник підвівся з підлоги. Хтось таки кинув йому його джинси. Він одягнув їх неквапом, потім витяг носову хустинку, витер нею обличчя і руки, голосно сказав:
– “А з ним я ще поквитаюся!”
Забігаючи наперед, слід сказати, що нагоди поквитатися з Сашком у Геника не випало, бо восени Сашко пішов до лав Збройних сил, потрапив у морфлот, а по закінченні служби так і лишився військовим моряком. Отож шляхи Геника і Сашка більше не пересікалися.
Від служби в армії Геникові допоміг «відкосити» тато – вельми високопоставлений обласний чиновник. Мама все налаштовувала сина, аби той таки вступив до інституту, та Геник досадливо відмахувався : не ті часи, щоб гаяти роки на навчання. І що той вуз дасть? Це ж скільки треба зусиль, щоб чогось досягти завдяки навчанню! А він найбільше бажав грошей – великих і швидких. Дні і ночі думки про те, як швидко розбагатіти, не давали йому спокою. Іноді до Геника приходили його товариші – Пузиренко, однокласник, на прізвисько Пузир, та сусід по будинку, двома роками старший, з кличкою Гиря. Кремезний, з кулаками міцними і важкими, наче гирі. Втрьох хлопці частенько бродили містом, потім вирушали на міський ринок. У ті часи міський ринок гудів цілі дні, наче вулик. Здавалося, що всі мешканці міста щодень товчуться на базарі: безробіття, таке несподіване, чуже, жорстоке виганяло колишніх робітників, службовців, інтелігенцію на торговище. Геник, Пузир та Гиря почувалися на базарному майдані впевнено, поводилися нахабно. Брали у тітоньок чи бабусь полуниці, черешні або ще що просто з кошиків, відер, не питаючи дозволу, жменями. Коли ж власники товару намагалися присоромити нахаб, ті глузливо реготали і поволеньки йшли далі, смачно плюючи кісточками чи хвостиками ягід. Одного разу Гиря черпонув своєю лапищею трохи не пів кілограма полуниць з кошика худої, аж виснаженої жіночки. Тут – таки почав їсти ягоди, плюючи хвостиками навсібіч. Ображена жінка прошепотіла:
– От паразити…
Геник те почув і підскочив до неї:
– Що ти сказала, сучко?
Жіночка сахнулася назад.
На той час почуття товариськості та взаємовиручки ще не щезли з душ людей. Обурені нахабством сопливих хлопчаків, сусідки по торгу кинулися захищати скривджену. Лемент піднявся страхітний. Геник і Пузир дали драпака, а Гиря турнув когось межи плечі, бахнув ногою по чиємусь відру з жовтими черешнями. Ягоди розкотилися, хазяйка того товару вхопила стільчика, на якому до того сиділа, і з криком: «Що ж ти робиш, іроде клятий!» кинулася лупцювати кривдника . Гиря, який не сподівався подібної відсічі, кинувся навтіки . На виході з ринку на нього чекали Геник і Пузир. Всі троє весело реготали, обговорюючи пригоду. Раптом Геник перестав сміятися і стояв на місті, як укопаний.
– Генко, ти що, скам’янів?
Гиря жартівливо поплескав товариша долонею по плечу, аж той з несподіванки присів. Озирнувшись навколо, Геник змовницьки прошепотів :
– Слухайте, чуваки . Є чудова ідея…
Наступного дня була субота. Саме по суботах ринок у містечку був найбільш багатолюдним і гамірним. Трійця хлопців з самого ранку походжала поміж рядів тих продавців, які в основному були мешканцями навколишніх сіл. Хтось привіз на продаж садовину чи городину, хтось забиту й оброблену птицю чи кролика. Жителі містечка торгували здебільшого речами домашнього вжитку. У нашвидкуруч склепаних ятках господарювали власники дешевого імпортного краму – так звані човники. Місця на ринку було замало для всіх бажаючих уторгувати якусь копійчину на життя, то люди розкладали свій нехитрий товар просто на вуличному асфальті. Геник, Гиря і Пузир врешті зупинилися біля чоловіка, який торгував картоплею. Пузир звернувся до нього:
– Слухай, дядьку, плати за торг!
– З якої речі? – обурився той. – Я за місце вже платив!
– Хочеш торгувати чи вилетіти звідси? – погрозливо проказав Гиря і помахав рукою з намотаним на могутній кулак металевим цепом. Сусіди дядька по торгу робили вигляд, що нічого не помічають. Невдаха-продавець якось одразу обм’як і тихо прошепотів:
– Скільки?
– Оце вже інша розмова, – одразу приступив до справи Пузир.

Трійця пройшла ринок вздовж і впоперек. Якогось суттєвого спротиву за грабіжницькі дії хлопці не зустріли. Люди прекрасно розуміли, що ніхто їх не захистить від нахабних молодиків, влади ж на місцях немає ніякої, тож безпечніше змовчати, поступитися меншим, аби не втратити більше…
Перша виручка перевершила всі сподівання новоявлених рекетирів.
– З миру по нитці, – багатозначно підсумував Геник, коли здобуток було остаточно підраховано. На радощах Гиря запропонував відзначити успіх десь у кафе чи ресторані. Геник сердито відмахнувся від такої ідеї. Він поділив гроші на трьох, але не порівну.
– Моя ідея, то мені і пайка найбільша, – сказав товаришам і ляснув долонею по найтовщій стопці дрібних купюр . Потім продовжив: “Тепер Гиря”.
Його всі бояться, а це у нашій справ не абищо. Геник посунув до Гирі другу стопку. Нарешті подав Пузирю його пайку, сказавши при цьому: – А наш друг Пузир – майстер розмовного жанру. Хоч кого може переконати… То оце твій заробіток.
Пузир ображено намурмосився, взяв належні йому гроші і одразу посунув за пазуху.
Рекетирський промисел давав, на думку молодих грабіжників, досить вагомі прибутки. Кожен із трійці витрачав награбовані кошти на власний розсуд. Гиря був любителем добряче поїсти та розважитися з дівчатами далеко не цнотливої поведінки (таких у ті часи розвелося безліч, їх почали величати таким собі словом « путана» замість наших надто грубих означень). Пузир міняв порожні національні грошові одиниці на іноземні та складав їх у скляну банку, яку ретельно ховав від домашніх. Геник мріяв про налагодження якоїсь власної справи, а також про новий автомобіль. Мама Геника раділа з того, що її син уміє заробляти гроші, її майже не цікавило, яким способом ті гроші йому дістаються… За довгі роки роботи в торгівлі вона звикла до того, що слід постійно задобрювати усіх, хто стоїть на службовій драбині вище тебе. Платити доводилося за все : і щоб начальник відділу поставив працювати у вигідну зміну, і щоб саме в ту зміну мала надійти партія імпортного взуття, платили за пільгову путівку на хороший курорт та ще багато за що . Звичайно, хто платив, той нічого не програвав. Тож мама Геника аж ніяк не засуджувала протиправну діяльність сина. Звісно, у рекетирському промислі Геника та його поплічників не обходилося без неприємностей. Якось кілька продавців, що їх кришували Геник, Гиря та Пузир, заявили, що з них уже взяли данину. Геник доручив Пузирю вистежити зухвальців, які залізли на чужу територію. Ними виявилися двоє хлопців з відверто глупуватими обличчями. Коли Геник, Гиря і Пузир непомітно взяли нахаб у кільце, ті зрозуміли, що непереливки. Один з них вихопив з кишені ножа і пирнув ним Пузиря. Той вчасно зреагував, затуливши живіт руками. Лезо ножа сковзнуло Пузиреві по руці. З рани закапала кров. Гиря, забачивши таке, врізав нападникові по голові своїм пудовим кулаком. Нещасний зухвалець звалився на асфальт між торгових рядів. Його товариш кинувся навтіки. Хтось із натовпу заволав: “Міліція! Міліція!” На той лемент правоохоронці, ясна річ, не прибули. А через декілька днів по тому випадку Геника, Гирю та Пузиря на виході з ринку затримав наряд міліції. Друзям запропонували, і то досить коректно, завітати до кабінету директора ринку. Звісно, хлопцям нічого іншого не лишалося, як прослідувати під конвоєм міліції до головного начальника даної торгової точки. Директор ринку виявився таким собі чоловічком– невисокого зросту, щуплої статури. Про таких у народі говорять: зінське щеня. Та попри непрезентабельну зовнішність Петро Хомич був страшенно амбітною персоною. Завдяки службовій посаді, яку він обіймав більше десяти років, це так зване зінське щеня вибудувало собі двоповерховий особняк у престижному районі містечка, купило кілька імпортних автомобілів, нарешті, одружилося, взявши за жону якусь чергову міс того містечка. Тоді саме ввійшло в моду організовувати конкурси краси серед дівчат, яких виставляли на сценах клубів та Будинків культури, наче коней на виставках. Глядачі дивилися на майже голих дівчат з номерками на руках. Красуні скакали по сцені на височенних підборах, намагаючись при цьому звабливо усміхатися. Саме на одній із таких красунь місцевого розливу і був жонатий директор великого міського ринку. Зіна, а по сценічному Сюзанна, була дівчиною практичною і до грошей та всіляких життєвих благ жадібною. Народивши своєму зінському щеняті сина, вона швидко дала зрозуміти, хто в домі справжній господар. Її невситимість щодо грошей примушувала чоловіка вишукувати все нові й нові джерела прибутку.
Довідавшись, що на його ринку орудує група самозваних рекетирів, зінське щеня одразу змикитив, що може з тих хлопців мати непоганий хосен-ґешефт. Розмова з молодиками була короткою: або вони виплачують директору ринку певний процент чи тверду суму щомісяця, або їх як бандитів засадять в каталажку. Звідти, як відомо, задарма не відпускають. Отож зінське щеня і Геник домовилися: щомісяця хлопці кладуть на стіл шефові певну суму, а той повністю гарантує їхню безпеку з боку міліції та інших можливих рекетирських груп.
З того часу члени трійці почувалися повноправними господарями ринку. Більше того: вони взяли під свій контроль торгівлю на так званих «хитрих» базарах – незначних торгових точках у різних мікрорайонах містечка.
У жовтні Генику виповнилося вісімнадцять. Мама сказала, що відтепер його батько вже не виплачуватиме аліментів. Геник засміявся: хай радіє, якщо ті копійки для нього щось важать, а ми з тобою, мамо, не бідні! Невдовзі хлопець придбав непоганий, майже новий імпортний автомобіль, обачно оформивши його на матір. Ще раніше записався на курси водіїв, отож незабаром мав скласти іспити на права автолюбителя.
Та раптом, здавалось би, добре налагоджений бізнес тріснув і в одну мить розсипався. Містечком прокотився слух, що вбили директора ринку. І то таки виявилося правдою. Певне, комусь перейшов дорогу зінське щеня. У ті часи розборки між різними кримінальними кланами були явищем звичайним. Звісно, тепле місце порожнім не буває, з’явився новий директор ринку. Нова мітла по-новому мете. Теперішній начальник мав свою команду прислужників і свою банду рекетирів. Геник зрозумів, що він і його товариші опинилися не при ділі. Треба було шукати нову нішу. А містечко невелике, сирних місць небагато, і всі зайняті… Без значних коштів і вагомих зв’язків елементарно посунути когось не вдасться – розмірковував Геник. Мама не могла допомогти, бо ті люди, які колись їй кланялися, у нові часи перестали її помічати. Тепер вона була рядовою торгашкою-човником, тобто ніким. Порадившись із мамою, Геник вирішив податися в обласний центр та попросити допомоги у батька. Той, незважаючи на всі соціальні пертурбації, лишився у своєму кріслі і мав неабияку вагу серед чиновного люду області.
Геник не намагався потрапити до батька додому. Ні, він записався на прийом і у призначений час з’явився у службовому кабінеті тата. Той зустрів сина дещо насторожено, проте підвівся з-за столу та поплескав його по плечу. Вислухавши прохання Геника допомогти влаштуватися на більш – менш підходящу роботу, батько зауважив, що син не має освіти. От якби хоч студентом-заочником був… Отож запропонував дещо почекати.

Минула зима. Геник і його команда по суті пересиділи зиму по домівках. Хлопці ніяк не могли збагнути, чим би зайнятися, аби знову до кишені попливли гроші. Нічого так і не вигадали. Навесні, на превелику втіху мами, Геник подав документи на заочний відділ щойно зареєстрованого Інституту регіонального управління. В ті часи різні вузи, коледжі, ліцеї плодилися, як гриби після дощу. Всі новоутворені «виші» були платними, вступити до такого закладу міг кожен, у кого в гаманці були гроші. Геник давно зрозумів, що без книжечки з написом «Диплом» нічого смикатися хоч на найнижчий щабель драбини управлінського апарату. А тільки в системі управління, Геник це віднедавна усвідомив, була перспектива швидкого сходження угору по службовій драбині, і вже будь-який чин давав можливість збагачення.

Далі буде…