Слово про поета. Іван Максимович Шаповал

14 жовтня цього року йому б виповнилося 100 років. Літературу Олександрійщини важко уявити без творів цього талановитого поета, а також публіциста, філософа, пісняра, художника і музиканта.
Народився Іван Максимович в селі Червоній Кам’янці Олександрійського району в селянській родині. Там він зробив перші кроки, вперше побачив свою квітучу вулицю Вербову, почув співучу українську мову.

Я народився в Кам’янці, в селі,
Що за районом майже невідоме.
Там перший крок ступив я по землі,
Там вперше хліб побачив на столі.
І де б не жив, а там завжди я вдома.

Ранні дитячі враження глибоко відбилися в його свідомості і визначили подальше становлення його характеру, звичок, укладу всього життя.
Дитячі та юнацькі роки майбутнього поета пройшли в місті Слов’янську Донецької області. Там Іванкові відкрився новий небачений світ: «Димарі аж до неба. Машини без коней по вулиці бігають, аж дим від них стовпом. Поїзд ледь не до самої хати підвозить! А в дядька Михайла на стіні висить велика справжня картина і… чорна миска, яка грає і балакає»

А в Кам’янці уже цвітуть бузки,
А скільки їх – рожеві, сині, білі.
Цвітуть, мов Левітанівські мазки…
Попід парканами стоять заголубілі.

Закінчивши семирічку, юнак разом зі своїми шкільними друзями вступає до аероклубу, але з певних причин з класу пілотів перевели його в авіатехніки. Закрився для нього шлях у небо. Прощавай, крилата мріє…
У квітні 1941 року юного авіатехніка призвали до лав Червоної Армії, а через три місяці розпочалася війна з усіма її жахіттями. Гнівом сповнилося серце двадцятилітнього поета-бійця.

Я, степовик – нащадок хлібороба.
Розбій, хижацтво, кражі – нам чужі.
Нам доброта властива, а не злоба.
В нас є закон сусідської межі.

У перші ж дні війни біля містечка Уланів під селом Сальниця, що на Вінничині, кулеметника Івана Шаповала ворожа куля вцілила в коліно. Поранений боєць лежав на межі поля і вибалка, стікав кров’ю, безпорадний від болю і безсилля, втратив свідомість. Прийшов до тями у якомусь сараї. Його приховали і виходили добрі люди.

Я знову там, я знову в тім краю,
Де снивода блукає по левадах,
Де зберегли життя і честь мою
Хороші люди – в помочі і радах.

Через три тижні він уже пробирався до своїх, але потрапив до рук фашистів, опинився у Вінницькому таборі військовополонених. Утік із нього. Та знову потрапив у полон до Аджамської каменоломні, звідки теж утік і прийшов до Олександрії. Після визволення Кіровоградщини Іван Шаповал знову на фронті. Воює і пише чудові вірші, в яких і відчуття свого чоловічого обов’язку перед Вітчизною, і тривога й туга за рідним краєм, і віра в перемогу над ворогом.

Це туди, де південні краї,
Де вітрила над морем свистять,
Журавлі, журавлі, журавлі…
Це на наші левади летять!
Рідний краю! Вітчизно моя!
Чи прибудем живими до вас?
Чи нас доля не зрадить в боях?
Дайте час, журавлі, дайте час.

У 1945 році в Східній Прусії взяттям форту Піллау завершилася «військова кар’єра» Івана Шаповала. Рядовим він розпочав війну, рядовим її й закінчив. Був нагороджений орденом Червоної Зірки за звільнення Орші, медаллю «За відвагу» після взяття Кенігсберга. Після служби повернувся в Червону Кам’янку, де «цвітуть бузки» і «колодязь з видом журавля… дивиться в небо синім оком». Попереду – мирне яскраве життя, відродження країни. Іван Михайлович, щедро обдарований природою, вродливий, розумний, шукає своє місце в житті. Він закінчує Олександрійський педтехнікум, вчить дітей музики і малювання (бо сам має до них хист), працює авіамеханіком, художником, керівником оркестру. Але рухлива, неспокійна натура Івана Шаповала потребує змін, нових вражень і відчуттів.

Де дім у непосиди, непокори?
Вічно місця не нагріть мені.
Вдома я – то кличуть мене гори,
З гір гукають ниви запашні.

Щоб бути у вічному русі, він здобуває професію водія, ще не зовсім усвідомивши, що його покликання – не дороги, а поезія. За кермом десятитонної фури Іван Михайлович проїхав сотні тисяч кілометрів шляхами Радянського Союзу: Петербург, Підмосков’я, Крим, Кавказ.

Люблю тебе, дорого, я за все –
За вічний рух, за зустрічі цікаві.
Ти знов і знов у даль мене несеш
В незвідане, й зі мною не лукавиш.

І так майже 20 років. І з кожної поїздки – нові вірші, нові враження, нові роздуми.
Іван Максимович прожив велике життя: воював, працював шофером, кореспондентом, художником-оформлювачем, добре грав на акордеоні, піаніно, майстрував за верстаком, колекціонував гравюри й старовинні ікони. І весь час писав.
Він – поет-лірик, поет-громадянин, поет-філософ. Його ліричний герой має чутливу, небайдужу, милосердну душу, відкриту для добра і краси. Поет постійно працював над словом, поглиблював свою освіту. Його літературні доробки – поеми «Пітерські контрасти», «Дельнобійники», «Лист до Єсєніна», пісні, цикли поезій «У сузір’ї памяті », «Південні мелодії», «В дорозі», «Солдатські думи», «Шоферня».
Він відвідував літстудію при редакції міськрайонної газети «Ленінський прапор» (нині «Вільне Слово»), був членом місцевого літературного гуртка «Пласт», літературно-мистецького клубу «Джерело», членом обласної спілки письменників «Степ».
Кіровоградська студія телебачення до ювілейної дати зняла теленарис про Івана Шаповала «Пісня з дороги», який ретранслювався Українською студією і який бачили телеглядачі всієї країни.
Цікавий факт. Іван Максимович, наділений талантом художника, малював картини за власними сюжетами і копії відомих майстрів. Одна з них – Рєпінська «Запорожці пишуть листа турецькому султану» прикрашає зал нашого краєзнавчого музею. А портрет Т. Шевченка з виставки народних умільців помандрував аж до Києва.

Н.І. Гончарова,В.В. Московчук, члени
літературного клубу «Джерело»

Моя доле

Я іще не наживсь, не наїздився ще, не намучивсь,
Не відмерли ще у роках моїх сил почуття.
Я ще звідаю, безвість, твою пустоту, неминучість.
Ще влечу я у прірву страшного твого небуття.

Ще учора був мрійником юним, безпечним, красивим
Я ще й зараз шалений, веселий бешкетник в душі.
Тільки йде на обгін моя осінь у холоді синім,
І не всі я списав з мого серця ліричні вірші.

Не хапайсь. Бо життя не скупилося часто на гулі.
І я знаю, що ти, моя доле, й безжальна, й права.
Та не знаю, ще скільки мені накукує зозуля,
І куди мене виведе рідна життєва крива.

Не стелися так звабно, так рівно в мою неминучість,
Не гаси мій вогонь і все зле на щляху відведи,
Бо я ще не наживсь, не наїздився ще, не намучивсь,
Ще завієш про мене останнім блакиттям сліди.

                                                                                   І.М.Шаповал