Шануючи Героїв і чекаючи на живих – Діана Толок про силу спільноти і віри

Діана Толок – засновниця ініціативної групи «Безвісти зниклі та полонені Олександрії» – не любить, коли її називають головою чи очільницею об’єднання. Говорить, що вона просто представниця спільноти. Проте саме її стараннями група, до якої входять рідні безвісти зниклих і полонених воїнів, живе, зростає і розвивається. Сама Діана домоглася того, що до Олександрії взимку 2025 року приїжджали фахівці Південного регіонального центру Координаційного Штабу з питань поводження з військовополоненими. У приміщенні Дитячої музичної школи вони зустрілися з родинами оборонців, які зникли безвісти або потрапили у полон. На зустрічі також були присутні представники Секретаріату Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, ветеранських організацій тощо. Упродовж зустрічі родини захисників отримали відповіді на свої запитання.

Чоловік Діани – Сергій Толок – зник безвісти понад рік тому. 28 червня 2024 року вона востаннє поговорила з ним по телефону. Більше він на зв’язок не виходив. За декілька днів, повернувшись з роботи, Діана побачила біля свого двору воєнкомів з ТЦК, які привезли їй сповіщення, де було написано: Сергій Толок зник безвісти 26 червня(!) на Покровському напрямку біля селища Сокіл. Діана намагалася довести, що дата зникнення записана неправильно. Проте ситуацію це не покращило: відомостей про Сергія досі немає. Жодних. «Досі, коли бачу біля двору незнайому автівку, повертаюся у той стан, і мене накриває паніка, – зізнається Діана. – Доводиться постійно боротися зі стресом. Боюся відповідати на дзвінки з незнайомих номерів, адже у будь-який момент можуть повідомити: збіг ДНК… Я цього не чекаю, адже вірю і знаю: Сергій у полоні, він повернеться. Ми з 12-річним сином дуже чекаємо на нього».
Тоді, дізнавшись про страшну новину, Діана не знала, що робити і куди бігти. Поїхала забирати речі чоловіка, думала, щось дізнається про нього, але ні, нічого нового. Тепер жінка допомагає іншим, хто опинився у подібній ситуації.
16 жовтня 2024 року на великій акції у Києві на Майдані Незалежності Діана побачила безліч людей з болем та надією в очах. Вони шукають своїх рідних, чекають і вірять в їхнє повернення, навіть якщо тривалий час не мають жодної вісточки від них. Повернувшись до Олександрії, Діана вирішила також вийти на Соборну площу з табличкою – просто щоб донести простим перехожим, що в країні є великий біль, з яким серед нас живуть люди, чиї рідні загубилися на дорогах війни або взяті у неволю. Вона була готова стояти одна. Але потім прочитала в інтернеті, що в Олександрії планується акція, яку організовує громадська організація «Марафон добра Петра Скрипки» . 30 листопада 2024 року долучилася до неї з прапором бригади, де служив чоловік. Після Хвилини Мовчання на Алеї Пам’яті зібрання перемістилося на Соборну площу. Певно, цей день і став початком роботи ініціативної групи «Безвісти зниклі та полонені Олександрії», яка відтоді регулярно збирається на акції. Дозвіл на їх проведення надала Олександрійська районна військова адміністрація. Спочатку збиралися раз на два тижні. Іноді це були статичні акції – з портретами військових на мольбертах, інколи проводили автопробіги, щоб привернути більше уваги до існуючої болючої проблеми.
Сьогодні кожні вихідні – у суботу й неділю – з 9.00 до 10.00 рідні й близькі безвісти зниклих та полонених збираються на Соборній площі, аби нагадати містянам про страшні реалії і просто підтримати одне одного. Долучитися до цих акцій можуть усі охочі свідомі громадяни, щоб показати: це біль усієї країни. «Ми маємо бути усі разом: починаючи від пошуку людей і закінчуючи Хвилиною Мовчання – вшануванням пам’яті полеглих воїнів. Це дуже важливо і має нас об’єднувати», – говорить Діана Толок.
Група у Теlegram «БЗ та полонені Олександрії» налічує 210 учасників, а взагалі, за словами активістки, спільнота має дані про 150 наших земляків, жителів міста і району, які перебувають у полоні або безвісти зниклі. Раз на два тижні спільнота організовує більш масштабні й тривалі акції, під час яких демонструються світлини бійців на мольбертах. На День закоханих таких мольбертів було 74. А у День безвісти зниклих – 30 серпня – розгорнули великі прапори. Такі акції привертають увагу значно більшої кількості людей, і підтримують їх активніше.

Також ініціативна група «Безвісти зниклі та полонені Олександрії» зустрічає земляків, які повертаються з полону після обміну. З поверненням вітали вже десятьох. «Це дає нам надію та емоційний заряд, – розповідає Діана. – Коли ти бачиш хлопців, показуєш їм руками сердечко і вони відповідають зі сльозами на очах – це неймовірно зворушливо. Ті, хто повернувся, зазвичай самі хочуть допомогти, тому на кожний обмін ми веземо фотоколажі з нашими рідними. Кожна бригада везе фотографії своїх бійців, а ми – світлини олександрійців. Приїжджаємо з прапором Олександрії, щоб усі знали: місто чекає на кожного свого Героя. Коли нещодавно зустрічали Євгена Нежданова на в’їзді в Олександрію, чекали його біля знаку. Помітивши, що на знаку Прапор в не дуже гарному стані, вирішили, що його треба замінити. Тепер усіх, хто приїжджає в місто, зустрічає новий яскравий Прапор Олександрії».
«Багато хлопців і дівчат, що повернулися з полону, не йдуть на спілкування, – зауважила Діана. – Вони вважають недоречною зайву увагу до себе. А деякі, навпаки, хочуть допомогти і знають, як це зробити. Але усі говорять: підтримка дуже важлива для них. До акції, яку ми проводили 8 серпня, долучилися троє хлопців, які повернулися з полону. Це було дуже приємно, особливо бачити, як вони спілкуються між собою, посміхаються. Вони раділи від зустрічі. Їх багато що об’єднує».
Діана є активною учасницею ще однієї спільноти: «Вшануй, Олександріє» – на підтримку загальнонаціональної Хвилини Мовчання. На жаль, олександрійці підтримують цю ініціативу не так масово, як, приміром, кияни та вінничани. Вінницю взагалі можна вважати прикладом для всіх, підкреслюють активісти.
Але чисельність спільноти зростає, і сьогодні акції на підтримку загальнонаціональної Хвилини Мовчання щодня о 9.00 вона проводить уже на трьох локаціях – на Алеї Пам’яті біля Палацу урочистих подій, біля Автостанції та магазину «Хрещатик» на площі Соборній. Учасники перекривають дороги, закликаючи зупинитися і вшанувати пам’ять полеглих. Лише у такий спосіб, на жаль, доводиться достукатися до людських сердець. «Гучномовців у місті немає, свідомість у людей не на високому рівні, – із сумом констатує Діана Толок. – Хотілося б, аби активний бізнес вмикав аудіо Хвилини Мовчання у своїх магазинах, кав’ярнях, офісах, щоб люди зупинялися. Хвилина – це не так багато. Хлопці віддали найцінніше – свої життя. І ми маємо їм подякувати. Це те, що формує генетичну пам’ять, те, що нас робить нацією».

На початку олександрійські активісти проводили акції в інших містах області – їздили у Кропивницький, у Знам’янку, адже біда не оминула жодного міста, великого і маленького, жодного села та селища.
Разом із членами ініціативної групи Діана домагається не лише встановлення по місту гучномовців, а й супроводу колони, яка проводжає в останню путь полеглих воїнів. На катафалк пропонують встановити прапори, які купили самостійно. Акція «На щиті» має на меті автосупровід із звуковими сигналами – щоб містяни знали, що ховають Героя. Але поки що ніхто із служб у цьому назустріч не йде. Не дійшли згоди й у питанні облаштування клумби, присвяченої полоненим та зниклим безвісти. За задумом ініціаторів, вона має бути розташована окремо від Алеї Пам’яті, бо присвячена живим. На ній будуть встановлені прапорці, які хлопці після повернення додому витягувати по одному. Спільноті виділили місце біля Палацу культури «Світлопільський». Віднедавна вони збираються там на акції і навіть планують встановити ковану лавочку з аркою, на якій скрізь стилізований колючий дріт проростатимуть квіти і будуть кріпитися замочки з іменами захисників, які наші земляки, повернувшись з полону, зніматимуть.
«Хто ми? Ті, хто стоїть на площі з прапорами, – пише Діана Толок на своїй сторінці у Facebook. – Ми – це родини безвісти зниклих і полонених. Ми ті, хто пише стосами листи до всіх можливих органів влади, волонтерських організацій, міжнародних спільнот з одним проханням – повернути найріднішу людину. Ми просимо у вас, свідомих громадян, підтримки й адекватного ставлення. Кожний ваш сигнал, кожна «Слава Героям», рука біля серця для нас важливі.
Але деякі дії і слова додають болю. Краще обійти нас стороною або пройти повз мовчки. Бо ми морально нестійкі! Чому? Кожного дня, прокидаючись зранку, випиваючи склянку води та заспокійливе, ми гортаємо Telegram-канали, шукаємо рідних серед загиблих або полонених. Отримуємо листи з єдиною відповіддю: «Чекайте». Ви запитуєте нас, навіщо ми тут стоїмо? Хіба це допоможе нашим рідним? Відповідь одна: це допоможе нам!
Ми не просимо вас розуміти наш стан, бо це можуть зробити тільки ті родини, які через це проходять. Ми просимо у вас підтримки. Слава Україні!»
Підтримати тих, хто у розпачі, хто не уявляє, як жити далі у невідомості та постійному стресі – одне із головних завдань спільноти. Діана розповідає кожному, куди звертатися, як відбувається пошук. Говорить, дуже допомагає ветеранський хаб Олександрії.
На Олександрійщині були випадки, коли батькам повідомляють про збіг ДНК, привозять і ховають загиблого, а через деякий час… син повертається додому з полону.
«Після полону не всі йдуть на контакт і хочуть публічності, – говорить Діана Толок. – Умови утримання в неволі на кожного впливають по-різному. Дехто зовсім не може чути російської мови, закриває вуха, хтось реагує на звуки мопедів. За статистикою, 70% полонених, повертаючись додому, дізнаються, що дружини їх не дочекалися. Тому зараз зарплата зниклих безвісти військовослужбовців, яка продовжує їм нараховуватися до з’ясування обставин або повернення додому, ділиться навпіл – 50% зберігається на рахунку бійця, щоби після повернення він мав змогу пройти лікування, реабілітацію і просто жити, маючи фінансовий запас, а решту 50% віддають рідним та близьким.
Хлопцям потрібна і матеріальна та моральна підтримка, і психологічна допомога. Ми маємо готуватися до їхнього повернення. Не вони повинні адаптуватися під нас, а ми під них. До цього часу у нас немає кваліфікованої психологічної допомоги для військовослужбовців та їхніх родин. Та й жодна сім’я не звертається по неї, коли повертаються хлопці. А мали б підготуватися – дізнатися, про що можна запитувати, а про що краще не треба, приміром. Щоб не травмувати їх.
Потрібно готуватися до їхнього повернення. Чекати і вірити попри все. Ми ніколи не опускаємо руки. Навіть коли командири чи побратими говорять про смерть. Ворог підбирає наших бійців, лікує і тримає у полоні. Безвісти зниклий – це надія. Якщо ви не будете нічого робити – за вас це не зробить ніхто».

Олена Карпачова