Родина, де живе любов  

29 травня 2015 року в Олександрії як мінімум дві родини були зажурливо сумними – це сім’ї Кравченко та Бульдович. Рівно рік тому сталася трагедія – ворожими військами був підбитий вертоліт в\ч № 2269. Тоді загинули 12 чоловік. До роковин цієї дати у соцмережах та новинах зустріла багато схвальних відгуків про генерала Кульчицького, який знаходився на борту цього вертольота. А за штурвалом був гвардії полковник Сергій Іванович Бульдович. Написати спогади про чесного, гідного офіцера, якого я не знала особисто, спочатку здавалося важкою справою. Але потім стало ясно: коли знаєш його сина та дружину, то можна згадати Сергія Івановича через них.

З дружиною вертольотчика Ларисою Валеріївною Бульдович я познайомилася завдяки роботі. Після смерті чоловіка міська влада допомогла їй влаштуватися до Олександрійського центру соціальних служби для сім’ї, дітей та молоді, де я вже трудилася майже рік. Із самого початку, побачивши цю гарненьку жіночку, я зрозуміла, що ми будемо дружити. У нашому Центрі є таке поняття, як соціальний супровід: ми працюємо із сім*єю, допомагаємо вирішувати різні життєві питання людям, які опинилися у складних життєвих обставинах, тому Лариса Валеріївна, сама того не знаючи, потрапила до мене під соціальний супровід. Поясню чому: вона не просто «спортсменка, комсомолка и просто красивый женщина» – це чесна, справедлива людина, яка втратила найбільше кохання свого життя, а мій чоловік, якого я теж дуже сильно люблю та ціную, вже був в АТО і тому інколи ми з Ларисою можемо спілкуватися навіть очима. Так почалося наше знайомство. А потім традиційно, слово за слово, ми почали багато спілкуватися, і я почула красиву історію – життя, кохання, дружби, довіри. Інколи бували такі моменти, що я навіть бачила,  як Сергій Іванович обіймає свою дружину та тисне руку синові. Але …

Ішов час, і мене запросили в гості до родини Бульдовичів. Лариса просто і легко сказала: «Ну, заходь до мене», а у моїй в душі були якість відчуття, для яких я і до сих пір не можу знайти слів. Мені здається, що дім – це особисте, і побачивши, як живе людина, можна багато чого зрозуміти.

І ось я уже в квартирі. Перше, що зустрічає гостей, – це фото усміхненого Сергія Івановича у своєму вертольоті, а біля нього – квіти, виготовлені з бісеру руками коханої дружини. Далі на полицях – роботи Лариси Валеріївні – це і сакура, і орхідея, вишня та ще багато різних букетів, але хазяйка бере до рук дерево, а під деревом – маленька лавка. У Лариси на очах сльози, цю лавку зробив її чоловік і вони разом мріяли, що в старості будуть сидіти під осіннім деревом та чекати онуків. Потім відбулося знайомство із сином – Сергієм Сергійовичем Бульдовичем. Перше, що кидається в очі  – хлопець статний, вихований, гарний і посміхається як тато. Після короткої бесіди стало зрозуміло, що юнак дуже розумний, відповідальний та чітко розуміє , чого він хоче від життя. Потім я, далека від льотної справи людина, бачу синю книжечку, яка називається «Робочий зошит».  Там Сергій Іванович записував всю програму польотів та плани, схеми.

Чесно, я такого не бачила ніколи: чисто, акуратно, гарним почерком розписано все, що будуть робити льотчики, бортехніки, та всі,  хто бере участь у польотах. Ще слід зауважити, що зошит був не розлінований. Моя стаття покликана розповісти вам про сімейні цінності, про відданість своїй справі та вірність своїй державі й честі офіцера. Про честь офіцера середньостастична людина чує із екранів телевізорів, а тут війна поставила наших військових у таку ситуацію коли треба саме її проявити. І ми, прості громадяни, побачили – скільки поряд з нами живе чесних, сміливих, гарних чоловіків та хлопців, на яких треба рівнятися в майбутньому.  Сергій Іванович Бульдович – саме така людина. У нього росте гідний син, який теж хоче літати, як тато. Здається, що він уже дорослий чоловік, але в куточках очей видно, як йому не вистачає спокійних врівноважених наставницьких слів батька. Ларисі Валеріївні взагалі можна запускати стартап проект «Школа ідеальної дружини та матері» – дуже смачно готує, охайна та турботлива у всіх відношеннях. Так можна коротка описати цю родину. Не подумайте, що все вище написане – для пафосу. Просто хотілося, щоб ми всі були добрими один до одного і розуміли, що війна не жаліє нікого … А останнім часом чомусь забирає найкращих.  Тому ті, хто знає – згадайте гарним тихим словом, хто не знає – просто поважайте цих людей за їхній подвиг, іншого слова не можу знайти.

Т. Панагбєєва, фахівець із соціальної роботи Олександрійського міського центру соціальних служб для сім*ї, дітей та молоді