Радіація, яка змінила життя: спогади про зону відчуження

«Усі, хто там був, – герої. Кожен виконував свою роботу. Хтось гасив пожежу, хтось водив транспорт, інші годували та лікували ліквідаторів. Боротьба з катастрофою на ЧАЕС та її наслідками – спільна справа. Чи коректно розповідати про одну людину?» – запитав мене Олександр Півень, ліквідатор1987 року ІІ категорії.

Звісно, коректно. З кожної особистої історії складається загальна картина страшної техногенної катастрофи, що сталася 26 квітня 1986 року внаслідок аварії на Чорнобильській атомній електростанції, та ліквідації її наслідків. Тисячі життів тоді обірвалися. Тисячі змінилися назавжди, розділившись на до та після. Тисячі жителів України та сусідніх держав досі відчувають на собі та своїх рідних вплив «мирного атома», що вирвався з-під контролю людини.
Про Чорнобильську катастрофу знято сотні фільмів, написано сотні книг і статей. Але лише правдиві свідчення людей, які безпосередньо працювали на місці подій і мають статус чорнобильців, знають, як все було насправді, варті уваги. Це жива історія, яку ми маємо запам’ятати і передавати через покоління. Щоб зафіксувати імена героїв. Щоб виховувати дітей на їхньому прикладі. Щоб пам’ятати….
«Ось що завжди єднало наш народ: тисячі років жертв у наших жилах. І кожне покоління має пізнати страждання. Я плюю на тих, хто це зробив, і проклинаю ціну, яку заплатив. Але я з цим змірюся. А тепер зміріться і ви. І йдіть у воду. Тому що так треба», – ця цитата з мінісеріалу НВО «Чорнобиль» (2019) – діалог Бориса Щербини і співробітників ЧАЕС, пролунав у 2 серії. І він досить красномовний як для чиновника, що відправляв людей у зону відчуження.
… Олександру було 27 років. Він працював у гірничо-рятувальній службі. Коли отримав повістку про те, що його відправляють у Чорнобильську зону, не ховався. Треба – значить, треба. Це був серпень 1987, з моменту аварії на ЧАЕС пройшло майже півтора року, але інформації про те, що ж сталося насправді, жителі країни досі не мали.
Все розповіли після приїзду на загальних зборах 25 бригади, куди потрапив служити Олександр Півень. На той час відновили роботу 1-й і 2-й реактор, припинені будівельні роботи на 5-му і 6-му реакторах. 23 травня 1989 року було остаточно вирішено їх не добудовувати. Під час шикування Олександр звернув увагу, що більшість з тих, хто вже певний час перебував у зоні ЧАЕС, кашляли. «Поїдеш на станцію, також закашляєш», – сказав йому чоловік років 45.
Підрозділ, де служив Олександр, – 25-та бригада – стояла коло села Оране і займалася дезактивацією Прип’яті й 3-го енергоблоку. Простими словами – ці люди мили реактор. Усього в Олександра було 54 виїзди у зону радіоактивного зараження і 9 днів фону. Зміни тривали від 3 хвилин до 2 годин.

Гостра променева хвороба – захворювання, яке виникає після відносно рівномірного одноразового, повторного чи пролонгованого (протягом декількох годин, або 3-10 діб) опромінення всього тіла чи більшої його частини іонізуючим випромінюванням у дозі, яка перевищує 1 Гр. Після гострого опромінення в дозі від 1 до 10 Гр виникає кістково-мозкова форма ГПХ. При вищих дозах (більше 10 Гр) розвиваються кишкова, судинно-токсемічна, церебральна форми ГПХ. При 1,6 Гр виникає ураження печінки. Олександр пригадує: при виїзді на реактор на шию і пояс надівали накопичувачі, за показниками яких і визначали дозу опромінення. Показувало майже 5 Гр при нормі 0,5. Протягом місяця за командою з Москви її поступово знизили до 0,15, що і писали у карточках ліквідаторам. Люди почати бастувати.
Після п’ятої зміни Олександр не міг випити води – був сильний набряк горла. Лікар у медсанчастині сказав: ще 5 виходів – і все мине. Як виявилося, це був радіоактивний опік щитовидки. Олександр почав кашляти – все, як і говорив той чоловік у перший день після приїзду.
«Пофігізм – ось причина багатьох хвороб і поганого самопочуття чорнобильців, – говорить Півень. – Там було багато пофігістів. Мало хто змінював респіратор-пелюстку кожні 10 хвилин, як було потрібно. Не виконували й інших правил. Як виявилося, це дорого вартувало. Дехто, не розуміючи небезпеки, намагався вивезти з Чорнобильської зони шматочки графіту – на пам’ять, показати дітям та онукам. Розбирали на запчастини заражену техніку, і ці деталі роз’їхалися усім Радянським Союзом».
«Якось хімік-токсиколог пояснив мені: радіація – як горілка: чим вища доза, тим більше отруєння. Переважна більшість людей і сьогодні вважають, що алкоголь зменшує вплив опромінення на організм людини. Це уявлення передається з покоління в покоління. Але вчені переконують в іншому. Насправді горілка, як і інші міцні напої, радіоактивні частки з організму не виводить і від іонізуючого опромінення жодним чином не рятує.Ті ліквідатори аварії на ЧАЕС, які отримали велику дозу опромінювання та виводили радіацію алкоголем, померли від променевого впливу, прискореного дією алкоголю», – розповів Півень.
У 1987 році разом з Олександром з Олександрії в зону ЧАЕС виїхали 26 осіб. Сьогодні з цих людей живі лише троє. У кожного ліквідатора радіація загострила проблеми зі здоров’ям.
Після повернення з Чорнобилю Олександр мав проблеми з гемоглобіном, лікував суглоби і зрештою подолав усі хвороби. Він ніколи не пив. У тому ж далекому 1987 році після травми у нього відкрилися лікувальні здібності, і сьогодні, у свої 65, Півень має значно молодший вигляд і допомагає людям, що мають проблеми з опорно-руховим апаратом.
Він живе скромно, без гучних слів про подвиг. Але саме завдяки таким, як він, світ тоді, 39 років тому, не став зоною відчуження. Його мовчазна гідність – найкраще свідчення того, що справжні герої живуть серед нас. Вони не чекали на похвалу чи почесті, а просто робили свою справу. І вважають, що будь-хто на їхньому місці вчинив би так само.

Олена Карпачова