Привів трьох “язиків”, втік з полону і пішки дістався додому: спогади Петра Братка

28 жовтня – День визволення України від фашистських загарбників

Старий зошит підписаний простим олівцем: “Спогади про війну і на тимчасово окупованій території 1941-1943 рр. старшого лейтенанта у відставці Петра Гавриловича Братка”. На пожовклих сторінках – детальний виклад того, що довелося пережити колишньому директорові школи механізаторів з Олександрії. Петро Братко був розвідником, разом з групою привів трьох “язиків”, після поранення у боях потрапив у полон, втік і два місяці ночами пішки добирався додому, пройшовши 350 кілометрів.

У його спогадах написано: “служив інструктором в 147-й дивізії, до складу якої входив 600-й полк і наданий йому окремий розвідувальний батальйон”. У боях під Києвом розвідникам дали завдання: будь-що доставити німецького «язика». Це завдання Петро Братко узяв на себе. Йому дали сім розвідників, серед них був рядовий Іван Федоренко, який після війни жив у селі Марто-Иванівці й працював охоронцем на Байдаківській брикетній фабриці. Усі розвідники мали зброю та боєприпаси. У них був один легкий кулемет Дегтярьова і гранати. Окремий розвідувальний батальйон зайняв оборону у Боярських лісах, а фашисти в цей час уже зайняли Ірпінь, який з Бояркою розділяла річка з такою ж назвою – Ірпінь. Завданням розвідників було переправитися через річку і взяти в полон противників. Вони привели відразу трьох “язиків”, яких конвоювали до штабу дивізії. На допиті полонені повідомили, що їх 95-а дивізія прибула сюди з Франції для взяття Києва. Таким було завдання Гітлера.
Після цього Петра Братка призначили командиром роти хімзахисту, а таких підрозділів на той час ще не було, вони лише формувалися. Оскільки нацистам зненацька не вдалося взяти Київ, зривалися усі їхні плани, і вони готувалися застосовувати на фронтах гази, тож треба було готувати захист. Але після того, як 18 вересня 1941 року Київ був зданий, наші війська направили на прорив у напрямку Борисполя і правіше за Чернігів. У боях Петро був важко поранений у ліву щелепу, осколок засів у горлі, і він жив з ним до кінця своїх днів. Інший осколок пройшов навиліт через праву руку вище за лікоть. Петро втратив свідомість, його підібрали наші санітари і відправили до Дарниці в госпіталь. Але вже 19 вересня поранених помістили в ешелони для евакуації. До Борисполя вони так і не дісталися.
“ У чому ж справа? Я міг ходити, оскільки ноги були неушкоджені, тільки паморочилася і сильно боліла голова, права рука розпухла. Коли я вийшов з вагону подивитися, яка обстановка, було передано: хто може йти, нехай іде. У першому ешелоні вже «хазяйнували» фашисти, важкопоранених добивали і викидали з вагонів. Пішов і я у напрямку Борисполя.
На околицях міста було скупчення наших військ. Метушня і плутанина. Були гармати, міномети, але до них не було боєприпасів. Усвідомлюючи власну безвихідь, на городі в одного жителя Борисполя я закопав у землю всі свої документи. Господар садиби, чоловік років 50, дав мені свій одяг. Щойно я переодягнувся, до хати зайшли п’ять фашистів. Побачивши, що я поранений, мене вивели на вулицю, де було вже багато наших військовополонених. Так увечері 20 вересня 1941 року я потрапив у полон. Комсклад нацисти розмістили окремо, а рядовий – окремо. Я потрапив до рядового складу, оскільки був переодягнений. Для комскладу німці створювали кращі умови з тим, щоб схилити офіцерів на свій бік. Їх комплектували групами і направляли воювати у складі Власовської армії.
Військовополонених вели колоною з Борисполя в Дарницю. Спочатку багато хто навіть співав пісні, хтось говорив, що війна скінчилася, підемо додому. А коли дійшли до першого населеного пункту, дехто вже зголоднів і хотів води. Побачивши колодязь, кілька чоловіків кинулися до нього. Конвоїри відразу відкрили вогонь, дві людини були убиті. Після цього пісні припинилися, і усі побачили, що це буде за “свобода” під загарбницьким чоботом.

У Дарниці всіх військовополонених загнали за дріт: там були побудовані великі дерев’яні приміщення, де зберігалися боєприпаси наших військ. Ось на цих полицях розмістилися всі військовополонені. У першу ніч хтось із них підняв крик, що горить будівля. Усі спросоння почали вискакувати в двір, а навколо табору стояли вишки, на яких – німецькі вартові з кулеметами. Тих, хто вискакував з приміщення, вони поливали вогнем із кулеметів. У цьому сум’ятті було вбито багато військовополонених.
22 вересня 1941 року всіх військовополонених вишикували і через перекладача командування табору почало говорити, щоб видавали комуністів, комісарів, євреїв. Обіцяли відправити додому тих, хто видасть. Знайшлося декілька таких, які виштовхували зі строю євреїв і вказували німцям, що це “юда”. В усіх на очах нацисти спускали на євреїв вівчарок, трьох осіб собаки порвали на шматки. Потім їх добили з пістолетів. Дві доби я пробув за дротом і надивився багато жахів, які навіть переповісти важко. Годували військовополонених раз на добу. Суп – вода, в якій варилося м’ясо коней, що не могли ходити через дистрофію та виснаженість.
Недовго мені довелося пробути за дротом. Дивом я опинився на волі.
23 вересня фашисти відібрали 50 військовополонених – нібито на роботи у Дарницький млин. Я теж встав до строю. На вулиці за воротами було дуже багато цивільних із сіл, які приходили шукати своїх серед полонених. По виході з воріт я відразу кинувся між людей і пробув серед мирного населення до вечора.
Багато людей пропонували мені поїсти. Але це було неможливо, оскільки горло від рани опухло, міг тільки пити чай. Я сильно заслаб, одне мене рятувало: цукор в кишені – ним я помалу і живився.
З настанням темряви я вирішив піти з Дарниці, бо залишатися тут ночувати було небезпечно. При виході з Дарниці я зайшов у будиночок місцевих жителів, попросив у них теплої води попити замість чаю і промити рану на руці, яка сильно розпухла.
Спасибі, люди дали, що я просив. З рани вийшло багато гною і крові. Побачивши, що я дуже слабкий, мене залишали ночувати, але о пів на десяту вечора я пішов. Через 10 кілометрів, о другій годині ночі, наштовхнувся на скирту соломи, закопався у ній і заснув. Я дуже втомився, і за весь час після поранення вперше спав годин сім. Прокинувся вже вдень. Пробув біля скирти до четвертої дня, потім пішов далі до Дніпра. Доки йшов, увесь час згадував пісню Кармалюка “Здається, не в кайданах, а все ж не на волі”.
Я пішов у напрямку Кіровоградської області, де я жив і працював до війни в місті Олександрії в школі механізації 7 років і звідки був мобілізований на фронт. Думав удома відновити свої сили, видужати після поранення і тривалого маршу, який мені довелося здолати майже за два місяці, – відстань у 350 кілометрів пішки.
В Олександрії з’являтися було небезпечно, оскільки мене багато хто знав і міг видати, адже на початку війни таких було багато. Я вирішив зайти в село Косівку, де жив мій брат Федір, який працював бригадиром тракторної бригади Користівської МТС і разом зі своєю бригадою був евакуйований. Але усіх їх біля Полтави наздогнали нацисти, і усі повернулися на свої місця.
Період окупації. Листопад 1941- грудень 1943 рр.
За два з половиною місяці після поранення та голоду я трохи видужав. Треба було думати, що робити. У брата, звичайно, жити було не можна, оскільки я не мав жодних документів, а потрібно було стати на облік. Зробити це у сільській раді було небезпечно, адже частина жителів Косівки знали, хто я і де я працював. Старостою села Косівки був Сиденко, в минулому розкуркулений і виселений. З приходом фашистів він відразу з’явився, і перш за все узяв на список колишніх активістів. Так, з колгоспу до списків потрапили Т.Я Дробаха, К.К.Шульга, И.С.Гориславець, Г.Лисенко, П.Шульга, Н.Д.Ткач та інші. Списки були передані в жандармерію в Олександрію, після чого усі були викликані в місто, де їм всипано по 25 шомполів. Цей випадок зробив жителів настороженими – вони зрозуміли, що за «визволителі» прийшли.
У лютому 1942 року я став ночувати в скирті соломи. На поля Косівки було скинуто багато листівок, в яких усіх жителів і партизанів закликали на боротьбу з окупантами. Я зібрав собі листівок усіх по одному екземпляру, відпоров підкладку в чоботі і засунув туди. Частина листівок впала в селі і на території колгоспу. Вдень їх побачив староста Григорій Мірошник, який раніше був розкуркулений. Він дав вказівку жителям зібрати усі листівки і спалити. Незабаром після цього в німецькій газеті “Націонал-соціалістична Німеччина” була опублікована стаття під заголовком “Уся земля селянам”. Була в газеті й невелика статейка, де йшлося: “Ходять чутки, буцімто німецька влада розстрілюватиме всіх активістів і комуністів – це велика неправда, нікого розстрілювати не буде, навіть комуністів, якщо вони стануть на облік у комендатурі і будуть працювати”. На початку березня мені стало відомо від Миколи Ткача, що староста Г.Мірошник збирає колгоспників і буде читати їм статтю про землю.
Я вирішив увечері прийти на ці збори. Вони розпочалися о 20.00. Коли я увійшов і сів у кутку, Мірошник підозріло подивився на мене, взяв газету і зачитав усю статтю, а потім і звернення про взяття на облік. І після цього говорить: “Колгоспів не буде, усе майно поділимо, а потім і землю”. Питань майже не було. Я не зміг утриматися, попросив сказати пару слів. “Ну говори”, – відповів Мірошник. Говорю: “Поки тут буде нацистська влада, а вона тимчасова і ненадовго, при ній дуже багато, але не всі, отримають землю – тільки по півтора метри, у тому числі й багато німців, які прийшли сюди. А щодо обліку, поспішати немає куди, і всі розуміють, що це за облік».
Після зборів Мірошник, видно, про все, що було на зборах, повідомив у сільраду старості Сиденко і дав характеристику про мене”.
На цьому спогади Петра Братка обриваються, і як все склалося далі – невідомо.
Петро Братко (1907-1980) закінчив війну в Австрії у званні старшого лейтенанта. У 60-х роках проходив перевірку в органах, оскільки був у полоні (хоча всього один день) і знаходився на окупованій території. Від першого шлюбу у Петра було двоє дітей. В Олександрії він одружився вдруге – на жінці Лідії з двома дітьми. Син Петра і Лідії Юрій Братко до кінця своїх днів зберігав зошит зі спогадами батька. Шкода, що Петро Гаврилович не встиг їх дописати.
У нашому місті до війни Петро Братко працював директором школи механізаторів, а після – в Олександрійському таксопарку, звідки ви-йшов на пенсію. Помер в 1980 році від аневризми аорти. Похований на Центральному міському кладовищі.

Олена Карпачова