«Піксель»: важливі справи робляться тихо і непомітно

Війна змінює нас і наш світогляд, наше ставлення до, здавалося б, усталених і незмінних речей, життєвих цінностей. Війна взагалі багато чого змінює, на жаль. В тому числі – поняття, лексику, сенс. До початку війни більшість з нас, наприклад, ніколи не чула таких слів, як «донат», «донатити», а нині їхнє значення знає і дитина (від англ. donate – дарувати, жертвувати). Або навпаки, кардинально іншого смислу набуло, до прикладу, досить відоме раніше слово «піксель». Зараз, напевне, мало хто й пам’ятає його первісне значення – термін з технологій мікроелектроніки, бо з початком широкомасштабної рашистської агресії піксель став символічним означенням армійського однострою Збройних сил України, символом нашої військової доблесті. А тому не випадково таку промовисту назву «Піксель» обрала собі одна з волонтерських спільнот в Олександрії. І це до мікроелектроніки не має жодного стосунку…

«Піксель» з’явився в нашому місті також з початком цієї страшної війни. І дуже швидко став відомим, як і його засновник Володимир Чехмейстер (більше знаний «в миру» як Володимир на позивний «Чех»). Війна змінила і його: у довоєнний час пан Володимир ніколи і не замислювався про якусь там громадську діяльність, а зараз це його головна мета: організований ним «Піксель» ось вже 4 повних роки масово плете маскувальні сітки для Сил Оборони. Та цим не обмежується. Як і звідки все починалося, ми розмовляємо з Володимиром в імпровізованій майстерні, де і відбувається плетіння цих специфічних виробів. Дві вертикальні дерев’яні рами з натягнутими на них сітками, біля яких «чаклують» з десяток плетільниць, в кімнаті напівсутінки (графік планових відключень електрики працює справно), слабке освітлення – автономна світлодіодна гірлянда.
– В мене є товариш Олександр Журавель з міста Шостки, який займається волонтерством ще з 2014 року, саме виготовленням маскувальних сіток. За його прикладом мені теж захотілося розпочати цю діяльність. Товариш допоміг мені вирішити питання з пошуком матеріалу, потім я знайшов порожнє приміщення – нежилу хату поряд зі своїм будинком, поставив у ньому рамку і розпочав власноруч плести сітки. Виготовив певну кількість штук, зараз уже не пам’ятаю точно, скільки. Це відбулося незадовго до повномасштабної війни. А коли почалася ця війна, виявилося, що потреба армії у сітках дуже велика. Оскільки я вже мав досвід, то вирішив, що треба розширити виробництво. Знайшлися люди, які теж були готові допомагати нашим Збройним силам ось такою безоплатною роботою. Але для цього перш за все потрібне більш просторе приміщення і щоб воно було десь не надто далеко. Першими, хто відгукнувся і допоміг мені, була адміністрація Коледжу культури і мистецтв, яка знайшла нам площу в Районному Будинку культури. Це була перша локація, в якій ми пропрацювали пів року.
…То був надзвичайний час загального підйому громадянської активності і єднання людей. Охочих долучитися було дуже багато, пан Володимир узяв на себе й організаторські обов’язки, і функцію забезпечення матеріалами, відповідно доводилося шукати і все нові місця для розміщення виробництва цих засобів маскування: незабаром вдалося розмістити його аж у 16-ти локаціях: і в самій Олександрії, і на її околицях. Людей – достатньо, працювали у дві зміни, а подекуди і цілодобово, як наприклад, у Палаці культури «Світлопільський». Трудилися дуже активно і продуктивно. Пам’ятаєте цей ура-оптимізм початку війни, який нам спускали «згори» – «два-три тижні і все закінчиться»? Багато хто з нас тоді на це сподівався. Але незабаром стало зрозуміло, що оце «все» не закінчиться ні через тижні, ні через місяці, на жаль. І у волонтерів з’явилися перші проблеми (втім, різні поточні питання виникали і раніше, адже волонтерської діяльності без них не буває, та мова не про них): наприклад, розпочався новий навчальний рік, приміщення в Районному БК довелося звільнити, оскільки воно стало потрібне для проведення концертів, творчих конкурсів навчального процесу Коледжу культури.
– Звернувся до місцевого депутата В.Дожджаника, за його сприяння нам надали приміщення на другому поверсі будівлі колишнього «Жовтневого». Звісно, взимку там умови були суворими: приміщення не опалюється, температура іноді опускалася до мінус семи градусів. Але все одно люди приходили, працювали. За комуналку (електрику, водопостачання) доводилося платити. Ми пробули в «Жовтневому» рік, потім нам сказали, що в будівлі розпочинатиметься ремонт, і приміщення треба звільнити. Знову стали шукати собі інше. Зверталися в міську раду. Проблема в тому, що платити за оренду приміщення волонтерам – ну це ж не та організація, яка заробляє гроші. Навпаки, постійна проблема – чим оплатити борги. І вийшло так, що директор одного з підприємств, теж пішов нам назустріч і знайшов нам приміщення, де ми зараз з вами знаходимося. Зараз (уже півтора року) він служить у Збройних силах. Це підприємство також відчуває велику нестачу персоналу, пов’язану з мобілізацією і відповідно має значні проблеми, але поки що ми тут (ось вже два з половиною роки). У відносному теплі (хоча насправді опалення приміщення теж не працює, але все ж тут затишніше), з нас не вимагають платити за нього, так що велика подяка керівництву підприємства. Всього на даний час у нас працюють шість локацій. На цьому підприємстві ми знаходимося у робочі дні (бо в суботу і неділю воно закрите, і ми не маємо сюди доступу), деякі інші працюють без вихідних. Є, до речі, виробництво на базі одного з міських професійних ліцеїв.
– Тобто виробничими процесами на всіх місцях керуєте ви?
– Ну, я не «узурпатор влади» (сміється. – Авт.), всі ми тут однакові і рівноправні. Якщо говорити точніше, основна наша локація тут, де ми з вами зараз перебуваємо. Тут усе, що потрібно для роботи, збирається, потім комплектується і розподіляється по інших місцях виготовлення, де є свій керівник. І загалом ми не втручаємося в роботу один до одного, ну я хіба що якісь робочі коригування і координації роблю, а так всі самостійні і самодостатні. Навіть назви ці спільноти собі обрали різні: наприклад, усі, мабуть, чули, що є такий колектив «Павучки». Виробники, що працюють в ліцеї, так і підписують себе – «Професійний ліцей». А ще в с. Новий-Стародуб над цим же трудяться люди теж з самого початку повномасштабки, і ми з ними співпрацюєм; так само і в Інгулецькому (раніше Балаховка) у двох місцевих громадських закладах теж локують своє виробництво активісти-волонтери. Таким чином налічується 6 постійних на даний час локацій. Вони працюють самостійно, але всі, так би мовити, «в один кошик». І їхнє забезпечення, розсилка готових виробів, різні інші поточні питання на мені. Раніше нарізали матеріал вручну, але потім нам прислали спеціальні станки, і я вже таким чином нарізаю його механізовано, що прискорює роботу. Станки стоять на одній з наших перелічених локацій.
Постійно збираємо донати. Це практично єдине джерело коштів, які йдуть на закупівлю необхідних матеріалів. у місяць це виходить в середньому 100 тисяч чи трохи більше. Донатять (допомагають коштами) переважно одні й ті ж люди і їх, на жаль, не багато. Наприклад, це мої друзі, знайомі, є серед них такі, що живуть за кордоном – аж в Австралії. Тобто це декілька надійних і небайдужих людей, на яких можна розраховувати. Про все ми звітуємо – як про кошти, так і про відправлені в розташування бойових частин вироби. Ось, для прикладу – минулого місяця виготовили і відіслали 147 сіток. Це тільки їх, бо ми ж відправляємо бійцям ще різні речі, нами ж виготовлені – індивідуальні засоби маскування (так звані «кікімори»), шкарпетки, дещо із спідньої білизни тощо. Воно начебто дрібниці, хоча насправді це не так: у важких умовах на позиціях бойового зіткнення все це дуже стає в пригоді військовим. І насправді потреб і різних прохань від них стільки, що просто голова обертом іде. От вчора, наприклад, мій знайомий, місцевий активіст написав мені у месенджері, що дружина одного військового просить допомогти з придбанням «плит» і плитоноски. Ну і якось так вийшло, що все знову зійшлося на мені (посміхається. – Авт.). Взяв її телефон, ось трохи розберусь з основною роботою і буду шукати, щоб десь, можливо, знайти безкоштовно. Воно наче не так і дорого коштує зазвичай, десь в межах 10 тисяч гривень, але кошти треба економити. Є за кордоном волонтери, спробую до них звернутися. Буває, що вояки, які повернулись з війни, віддають свої «плити» безкоштовно.
– «Основна робота» – скільки це у фізичному вимірі?

– Перший рік цієї війни, коли була найбільша потреба у засобах маскування і, відповідно, найбільша активність волонтерів, коли ми всі думали, що війна довго не триватиме, що незабаром вона закінчиться і ми про все забудемо, як страшний сон, ми тоді не особливо і рахували свою роботу – головне було якомога більше зробити і якнайшвидше відправити. Але нещодавно ми все ж провели підрахунки і на даний час виходить, що в довжину ми сплели приблизно 58 погонних кілометрів сітки. Тільки за 2024 рік – 2033 штуки, це 65 тисяч квадратних метрів. Але знову ж таки, число площі теж приблизне, бо це зараз ми перейшли на один «стандарт» розміру, а на початку наші сітки були дуже різних форматів, іноді просто величезні – 10 на 12 метрів і більші. Було дуже незручно тягати їх і під час виготовлення, і під час пакування, відправки тощо. А розмір 8 х 4 метри є оптимальним: він трохи великуватий, щоб накрити, наприклад, легковий автомобіль, але разом з тим його достатньо, щоб накрити і бус. Якщо ж бійці просять маскування для чогось більшого, наприклад, для самохідної артустановки, то ми відправляємо їм три штуки, сітки легко з’єднуються пластиковими стяжками, і виходить якраз нормально для САУшки. Звісно, з’єднувати їх можна між собою як завгодно – хоч в довжину, або широкими сторонами, це вже за потреби і на місці.
Перший рік було дуже важко з логістикою, ми викручувались, як могли, користувалисЯ поштою тощо. Так само і з матеріалом: це зараз ми плетемо тільки зі спеціального спанбонду. Він зручний тим, що з нього можна і кольорову гаму отримати, яку потрібно. Втім, він буває різний: наприклад, продрукований. Ми такий не купуємо, бо він, по-перше, дорогий, і крім того, друк тільки з одного боку, тобто це марна трата грошей, я вважаю. А якщо кошти ще й зібрані людьми, то тут взагалі треба підходити якомога ощадливіше, знаходячи оптимальні варіанти.
…Технологія відпрацьована і поставлена «на потік». Наприклад, за словами пана Володимира, середня продуктивність – 10 осіб можуть сплести три «стандартні» сітки за один робочий день. Хто ж ці помічниці (бо на момент розмови помічників у «цеху» не було помічено), які готові ось так проводити цілий день за одноманітною роботою біля рамки із сіткою – сидячи, чи час від часу стаючи на стілець (бо висота рамки понад 2 метри і дотягтися до її верхнього краю, стоячи на підлозі, не дуже виходить)? Це жіноча команда різного віку – від поважного до зовсім молодого. Звісно, фінансових інтересів тут – ніяких: робота не оплачувана і добровільна.
– Тримається все на ентузіазмі. Люди не шкодують свого часу, хоча дівчата, як ви бачите, переважно «молоденькі» (посміхається і додає пошепки, щоб інші не чули: «Наприклад, он Миколаївні вже 73 роки. Але є і справді молоді, яким би десь піти порозважатись у вільний час». – Авт.). Якщо у нашій іншій найближчій локації керує Софія Зінов’ївна, бо я не можу на всіх розірватись, то тут моя права рука – Люба. Дарма що вона такого юного віку – Люба справді молодець, розумниця. У неї брат служить у війську і напевне, через це їй не до гульок і розваг… Працює тільки на цій локації з травня 2023-го, а взагалі – ще з липня 2022 року. Колектив склався надійний. Розумієте, буває, що приходять нові люди, але хоча робота зовсім не складна – навіть діти її схоплюють на льоту, але новачку треба і показати та розказати і все одно в нього чи в неї виникне купа різних інших запитань. А це відволікає інших людей від роботи. І потім іноді буває як: показали, навчили, витратили свій робочий час на це, а людина більше не прийшла. Тобто з одного боку, і люди завжди потрібні, але ж бажано такі, щоб не на один раз. Тут же всі вмотивовані і постійні. Ну звісно, що всі звичайні люди: хтось прихворів, у когось інші свої життєві проблеми. Але це лише винятки.
Основа виробу – це звичайна рибальська сітка з синтетичної нитки певної товщини промислового виробництва. Вона дуже хороша, але виготовляється аж у Харкові. Там черга, на яку треба записуватись і чекати іноді аж пів року. Є альтернатива: сітка турецького виробництва. Вона гіршої якості, ніж харківська, але коли іншої нема, то що робити… Або ще варіант (відразу зауважу, це не політична реклама): нещодавно фонд П.Порошенка надав нам безкоштовно аж 8 бухт сітки (вони роздавали не тільки нам, а й по всій Україні) і ми працювали з нею досить довго. Якби купувати, то це обійшлося б у чималу суму – десь 40 тисяч гривень. А тим часом у харківського виробника жорсткий порядок: ось вчора нам прийшов рахунок на 17 тисяч. Якщо я сьогодні не оплачу, то сітку нам не відправлять. Спанбонд виготовляють у м.Дніпрі. І на ньому з’явилась, на жаль, ціла купа перекупників, які закуповують оптом, фурами великі партії за такою ціною, що мені ніхто не продасть, а потім перепродають утридорога. У мене своє бачення такого «бізнесу» під час війни: я вважаю, це та ж сама торгівля на крові. Є попит, люди збирають на матеріали по копійці, все це дуже потрібно на фронті, а хтось на цьому заробляє…
…Пан Володимир ще на початку 90-х років проходив строкову військову службу в українській армії, але згодом через проблеми зі здоров’ям він уже ніякого стосунку до війська не мав: на початку двотисячних отримав другу групу інвалідності і відтоді лише за можливості займався індивідуальною трудовою діяльністю. На початку повномасштабного рашистського вторгнення звертався в ТЦК, але був визнаний непридатним до служби і знятий з військового обліку. Син пана Володимира був мобілізований під час цієї війни до лав Сил оборони держави, але на даний час, на жаль, числиться зниклим безвісти. Чи варто казати, який це біль для батька…
– Якби міг, вже давно б сам пішов служити, але навряд чи я потягну службу… Тому намагаюсь ось так реалізовуватись. А так – дуже багато знайомих військових, контактуємо з ними постійно. Часто буває, що проїжджі вояки звертаються за допомогою з ремонтом автомобілів, адже Олександрія розташована на «транзитному» шляху зі сходу на захід. Тому доводиться бути на зв’язку «24 на 7». Ось з недавнього: їхали військові, вийшло з ладу авто прямо в полі, в мороз. Найближчого по телефону знайшли мене: допоможіть! А виявилося, що стоять вони поблизу одного з сіл У Полтавській області. Довелося поморочитися, шукати по своїх знайомих транспорт, але допомогли, знайшли, забрали хлопців. Багато таких підрозділів, які звертаються постійно. Тримали зв’язок з Другим Інтернаціональним легіоном, який, на жаль, зараз розформовують), з ними тривалий час співпрацювали.
(Майже вся стіна майстерні завішана подарованими прапорами з вдячними підписами бійців різних підрозділів ЗСУ. Ще один куток – весь у численних рамках з почесними грамотами від командирів військових частин: подяки за волонтерську роботу. – Авт.)
На завершення знайомимося з декількома волонтерами. Ось пані Наталія, працює тут від самого початку – з лютого 2022 року: «Спочатку все було зовсім не так, як зараз: плели сітки з різних тканин та текстильних відходів, різали їх вдома на стрічки, приносили сюди і тут плели – також трохи по-іншому. І ті вироби не завжди виявлялися якісними: наприклад, іноді візерунки були не такі, як треба і ставали помітними ворогу з дронів. Тому ми намагалися підлаштовуватись під прохання військових, щоб і розміри, і кольори були відповідні. А вже згодом напрацювалася ось така технологія, як зараз». І слід сказати, це не єдине заняття у пані Наталії: за професією вона менеджерка на одному з приватних підприємств, розташованих неподалік. «Коли на моїй роботі вимикають електрику, то я йду сюди і працюю тут, – каже вона. – Бо який зараз може бути відпочинок?».
Пані Галина: «Працюю тут з 2023 року. На жаль, мало людей працюють постійно і мало донатять на матеріали. Це сумно. А ми не можемо спокійно дивитись чи чути, коли хлопці просять про допомогу»…
(До жіночого колективу щойно доєднався один чоловік. Як виявилося, пан Антон теж не новачок).
– Мабуть, можете вже плести сітки із заплющеними очима?
– Та майже… Коли тут вимикають світло, то так і виходить (сміється. – Авт.). На цій локації я з 2023 року. А так – займався цією роботою ще з початку гібридної війни, з 2014 року. Щоправда, потім були різні перерви, але відновив це заняття з початком цієї війни…
«Всі ми зараз трохи волонтери» – цей вислів з’явився з лютого 2022 року. Всі – по-різному: хтось відкрив кустарне (домашнє) виробництво речей, пристроїв, обладнання, інструменту, необхідного, як повітря, на фронті. Інший взагалі поставив виробництво «на конвеєр» і розвинув цілу його мережу, оголошуючи різні збори та вносячи особисті заощадження. Навіть діти не стоять осторонь, організовуючи у школах різні благодійні заходи, збираючи по копійці для армії та малюючи для них життєстверджуючі картинки, і ці подарунки на передовій – дорожчі бійцям за всі скарби на світі. А хтось цілими партіями пече пиріжки та інші домашні ласощі, і вони теж ніколи не бувають зайвими захисникам. Або просто регулярно ділиться грошима у різних сумах для потреб армії і при цьому ніяк не афішує себе та не вважає це за якусь заслугу…
Так само і ці небагатослівні жіночки (та іноді – зрідка і чоловіки чи хлопці), які ходять сюди вже який рік війни поспіль і мовчки, без нарікань і ремствувань виконують цю нудну і непомітну для стороннього ока, але таку потрібну для війська роботу. Бо розуміють: кожен сплетений ними квадратний метр начебто такої благенької і прозорої сітки – це насправді чиїсь врятовані життя. І не обов’язково ці життя – їхніх рідних чи близьких (хоча часто буває саме так) – це життя тих простих людей, які вимушено взяли до рук зброю і стоять проти лютого ворога на сході, півночі і півдні країни, щоб решта її могла продовжувати жити хоча б у якомусь спокої (насправді у дуже відносному, але вже який є)… Тож побажаємо цим непомітним «павучкам» подальшої наснаги для наближення нашої спільної перемоги, такого ж тихого оптимізму і впевненості у нашій перемозі. А особисто пану Володимиру – найщиріші побажання дочекатися доброї звістки, що його син живий і здоровий.
І наостанок: «Піксель» та пов’язані з ним локації справді потребують помічників. Не залишайтесь осторонь, допомагайте – це справді дуже важливо! І нехай ця допомога буде не одноразовою «для заспокоєння власної совісті», а справді дієвою. Ми із зрозумілих міркувань не вказували точні розташування плетіння сіток, але кожен за бажання допомогти може їх розшукати самостійно без особливих труднощів, як і їхнього керівника Володимира Чехмейстера.

Олександр Наріжний