Олександрія у фотографіях

Гуляючи вуличками рідного міста, часто ловиш себе на думці про минуле. Як тут було, хто тут жив і чому радів, які краєвиди бачив. Про це нам розкажуть старі фотографії з альбомів із золотим обрамленням давно минулих років.

1916 рік. Одна з центральних площ Олександрії – Соборна. На вулиці людно, жваво, по-справжньому. Відчувається дух міста зі своїм звичаєм. Можливо, ми бачимо святковий день, і містяни йдуть зі служби в Успенському соборі. І справді, вдалечині видніється велична споруда, гармонійно поєднана з пейзажем міста.
Успенський собор будувався протягом 10 років – з 1840 по 1850 і знаходився на перехресті вулиць Абазинської (суч. Григорія Усика) та Соборної, у самому центрі площі. Трьохпрестольний собор (на честь Успіння пресвятої Богородиці, святого рівноапостольного князя Володимира і святого благовірного князя Олександра Невського) велично височів над Олександрією довгих 85 років і був зруйнований у 1935 році радянською владою.
А світлина і далі приковує погляд. Перш за все, справжністю. Ніхто не позує, місто живе у звичайному ритмі – мило прогулюються дами у капелюшках, хтось відпочиває на лавках. Імовірно, фото було зроблене з балкона готелю Соломона (цей будинок зберігся до нашого часу, ставши в радянські часи Їдальнею №5).
Знімок з висоти неабияк підкреслив велич Соборної вулиці. На відміну від інших маленьких містечок, вона широка і простора, що зараз можна не помітити за зеленими насадженнями та каштанами.
Олександрійці в соцмережах зауважили ще один цікавий факт на фото – нещодавно висаджені маленькі деревця. З’явилося безліч теорій, включаючи пожежу в місті та знищення старих дерев вогнем. Історія про це мовчить. Та можливо, Соборну просто тільки почали прикрашати насадженнями або зістарились колишні дерева.
Цікаво, що світлина потрапила до місцевої краєзнавиці Ольги Божко в електронному вигляді, а зберігалась у нащадків начальниці Олександрійської гімназії Долинської, які проживають у Франції.
Скільки ще таких яскравих знімків і моментів готує історія! Варто лише уважно прислухатися до шепоту старовини.

Валерія Туз