Нитки життя Любові Антоненко

Мабуть, серед усіх вишивальниць Олександрії найвідомішою вже багато років є Любов Антоненко – майстриня української вишивки, постійна учасниця ярмарків, етнофестивалів та виставок виробів декоративно-прикладного мистецтва. Вона вишиває давно, багато і дуже гарно та акуратно – рушники, картини на релігійну тематику та з різноманітними яскравими сюжетами. Говорить, перейняла традицію від матері, яка теж вишивала все життя.

Любов Михайлівна вишиває хрестиком тільки те, що їй до душі: рушники, сорочки, наволочки, ікони, картини. Вдивляючись у цю рукотворну красу, створену працьовитими руками майстрині, дивуєшся, де береться стільки енергії та посидючості, адже ця робота вимагає часу, кропіткої праці й неабиякого терпіння.
У роботах Любові Антоненко присутня індивідуальність, свій стиль. Майстриня відверто зізнається: «Якщо у людини від природи і батьків закладено талант і відчуття прекрасного, то чим би іншим вона не займалася, цим задаткам ніщо не стане на заваді».
Головний секрет успіху Любові Михайлівни – це любов до вишивки. Своїми руками вона створила свій власний творчий світ, у якому і живе – повноцінно та натхненно.
Серед робіт Любові Антоненко є особливий рушничок, вишитий на звичайній тканині. Йому вже багато років, але він дуже дорогий її серцю. Де взявся узор, майстриня навіть не пам’ятає. Але це був її найперший рушник, вишитий ще у юності. «Я його не продаю, але роблю копії», – зізнається Любов Михайлівна.
З особливим теплом створює вишивальниця обрядові рушники. Перший вишила на весілля сина. І не один – їх було декілька: сам весільний, ще два – під хліб і під ікону, та для всіх сватів, які були перев’язані рушниками. Такий самий весільний комплект майстриня вишила для замовників з Олександрії.
Любов Антоненко завжди закладає у свої роботи глибокий сакральний зміст. Приміром, є у неї рушники з вишитими соняшниками – символами миру та добробуту. Узори на інших рушниках читаються як любов, ласка, бажання, натхнення, сила.
Вишивати рушники та квіти майстрині подобається найбільше.
– Коли сідаю вишивати, не помічаю, як летить час, – зізнається вона. – На один рушник витрачається приблизно два тижні – в залежності від наявності вільного часу. Буває, його немає, а буває, кину все – і впаду на голку.
Коли Любов Михайлівна, як вона говорить, впаде на голку, не відволікається, поки не завершить виріб. Допомагає вишивання і впоратися з переживаннями, адже її рідні на війні.
– Моя донька, зять, онук – усі військовослужбовці. Ще й сина забрали. Тож, щоб менше думати, я падаю на голку. Вишивання – це моя втіха, розрада, – каже майстриня.

Не так давно вона пережила операцію на очах. Тепер знову може більше часу проводити за рукоділлям. Коли втомлюється від рушників та картин – починає шити монохром: однотонну вишивку. Говорить: «Так я відводжу душу».
У величезній колекції Любові Антоненко, яку вона часто демонструє на персональних та колективних виставках, багато речей з історією. З задоволенням і гордістю майстриня демонструє репліку на старовинний рушник. Оригіналу, який зберігався в Олександрійському міському музейному центрі ім. А.Ф.Худякової, було понад сто років. Коли у цьому закладі ще працювала краєзнавиця Надія Жахалова, саме вона запропонувала Любові Антоненко відтворити раритет, який від давності вже почав розсипатися. Це була нелегка справа, як зараз говорять: завдання «із зірочкою», але майстриня з нею впоралася. І навіть перемогла на конкурсі вишиваних робіт у Кропивницькому.
Одну з робіт Любов Михайлівна розпочала вишивати 23 лютого 2022 року. Планувала взятися за неї давно, але все не виходило. А того дня з’явилося велике натхнення. І до ночі вона вишила половину роботи – картину «Віра, Надія, Любов і мати їхня Софія». А вранці зателефонувала донька і повідомила: «Мама, почалася війна»… Хвилювання за рідних довго не давало взяти голку до рук. Аж поки не поспілкувалася з олександрійськими вишивальницями. Запитала, чи вишивається їм. Виявилося – так, вишивають. Але дається дуже важко. «І у мене йшло тяжко, – пригадує Любов Михайлівна. – Але одного разу подумалося: «Закінчу картину – і війна закінчиться». І дошила дуже швидко. Але війна, на жаль, триває”.
«З творчістю Любові Антоненко я познайомилася років, мабуть, 30 тому: у пошуках оригінального сувеніра для поважного гостя. За чиєюсь порадою, ми зустрілися у її будинку, де спершу вразило заквітчане подвір’я. А потім будинок-музей, – розповіла письменниця Тамара Аноко. – Не скажу, що світ вишиваних речей був особливим для мене чи новим: моє дитинство теж проходило у батьківському будинку, де все було вишите руками мами: в одному стилі цілі комплекти постільних речей, штори, занавіски, величезні сюжетні картини на стінах, рушники, вишиванки у всіх членів сім’ї. Але у Любові була якась особлива вишуканість, що зрозумілось і пояснилося значно пізніше. Але з тієї зустрічі ми заприятелювали, і жодну виставку, яку майстриня облаштовує в місті (а їх було понад 15), я не пропускаю.
У порівнянні з колишніми її роботами , я відчула якісь значні зміни й не відразу розтлумачила їх собі. Її роботи стали яскравішими. Виявляється, через використання акрилових ниток. А картини майстрині – це не копіювання схеми чи кількості хрестиків, а справжнісінька творчість, уява автора, з цікавими сюжетами й підходами, зі своїм особливим розумінням і технікою, зі своєю колористикою, що заслуговує на підвищення у ранзі знайомого нам терміну «майстриня вишивки». Ранг Любові, на мою думку, відповідає терміну «художниця-вишивальниця». Її роботи – це підказка її інтуїції. А інтуїція вишивальниць, за ствердженням народної думки, це і психологія, і мольфарство, і чарівництво, бо «червона ниточка – то кохання, а та чорна ниточка – то страждання». А якщо конкретно про Любов Михайлівну, то вона дійсно «бачить», який саме рушник пасуватиме конкретному замовнику».
Цікаво, що після школи Любов Антоненко вивчилася на зварювальника і тривалий час працювала поруч з чоловіками на суто чоловічих роботах. Але і там знаходила можливість вишивати: у короткі проміжки вільного часу, коли чоловіки виходили на перекур, намагалася хоч трошки розраяти душу, вишити якийсь пелюсточку чи квіточку на полотні, яке терпляче чекало її в робочій торбинці.

Приблизно з початку 2000-х у творах Любові Антоненко з’явилася релігійна тематика. І ці картини теж ваблять погляд – як роботи вже зрілої досвідченої людини, яка відчуває зміст виробу душею.
Окрім кропіткої творчої роботи, Любов Михайлівна займається й непростою громадською – вона голова квартального комітету. І не тільки. Разом з мешканками мікрорайону всі роки війни Любов Михайлівна волонтерить і постачає фронту все, що вправляються робити її майстерні невтомні руки та руки її сусідів.
Вона намагається встигнути якомога більше, щоденно поєднуючи творчість із громадянською позицією. Бо це і є справжня українська натура: працелюбна, креативна, невгомована.
Олександрійському міському музейному центру Любов Антоненко передала патріотичний подарунок: вишитий хрестиком рушник з традиційним українським візерунком, на якому сяє Тризуб і наше гасло: «Слава Україні! Героям Слава!» Рушник буде використовуватися під час заходів, а побачити його можна у другому корпусі музейного центру.

Олена Карпачова
Використані фото ОМЦБС, Олексан-дрійського міського музейного центру ім. А.Ф.Худякової, етнопроєкту «Вдома»