Нове життя старої будівлі

Багато років гуртожиток для незрячих на вулиці 6 Грудня, 5 був однією з головних «страшилок» Олександрії. Вкрай занедбаний стан, в якому він перебував, був гідний зйомок фільму жахів, що налякав би найвибагливішого любителя жанру, а в цих умовах – уявіть – жили люди з інвалідністю. Багато хто у всіх проблемах звинувачував керівника Олександрійського УВП УТОС Павла Лук’янчука, тотально незрячу людину. Гуртожиток знаходився на балансі Олександрійського учбово-виробничого підприємства УТОС. Українське товариство сліпих (УТОС) – Всеукраїнська добровільна громадська організація інвалідів по зору, а учбово-виробничі підприємства УТОС не перебувають у державній власності, це так звані ПОГ – підприємства об’єднань громадян. Держава допомагає їм як через пряме фінансування проєктів, так і побічно, надаючи пільги з оподаткування, створення держзамовлень у підприємств системи УТОС. Але усі свої споруди підприємства УТОС утримують самостійно.

Цей гуртожиток перебував на балансі Олександрійського УВП УТОС з моменту створення самого підприємства у 1935 році, тобто 86 років, аж допоки його не викупили. Хто? Розповім далі. У гуртожитку було 12 кімнат, і останнім часом в них проживали люди, які не мали жодного відношення до УВП УТОС, – без оформлення і документів, бо колись так склалися обставини, що їм не було куди подітися, і УТОС, пожалівши їх, пішов їм назустріч. За проживання, певна річ, ніхто не платив, через що майже у кожного були величезні борги по 12-15 тисяч гривень. До речі, плата за проживання у гуртожитку УТОС (увага, не падайте!) становила 3 гривні 60 копійок за квадратний метр. За кімнату у 20 квадратних метрів – 72 гривні на місяць… При цьому загальний борг по гуртожитку становив понад 50 тисяч гривень.
Словом, для УТОСа цей гуртожиток був непосильним тягарем. Адміністрація підприємства і рада б передати його у комунальну власність, але не все так просто. Місто не хотіло приймати його на свій баланс ще за минулої влади, прекрасно розуміючи вартість ремонтних робіт у будівлі.
І от два роки тому старий будинок на вулиці 6 Грудня, 5 отримав нове життя. У 2021 році архітектурну пам’ятку місцевого значення викупила релігійна громада християнської євангельської церкви «Ковчег спасіння».

«Ми як зайшли сюди, просто жахнулися. Будівля була у такому стані, що її, мабуть, простіше було знести і збудувати нову, – розповідає пастор церкви «Ковчег спасіння» Олександр Лисов. – Це був великий виклик для нас. Але нам не було куди відступати, ми з 1996 року, коли була заснована церква, орендували приміщення для проведення служінь та своєї діяльності. Ми присвятили багато часу створенню і розвитку реабілітаційного центру для алко- і наркозалежних «Ковчег», а у самої церкви власного приміщення не було. Ми мріяли про нього, багато молилися. Мрія будь-якого пастора – це дружна велика громада і будівля, де люди зможуть збиратися. Директор Олександрійського УВП УТОС Павло Лук’янчук запропонував нам придбати цей гуртожиток. Він звернувся до Центрального правління УТОС за дозволом на купівлю будівлі, і через пів року дозвіл був отриманий».
Тепер гуртожиток з господарськими будівлями – приватна власність громади церкви «Ковчег спасіння», яка налічує близько 80 людей разом з дітьми та підлітками. Ремонт проводили, в основному, власними зусиллями. Це стосується і фінансових витрат. Коштами допомагали інші християнські євангельські церкви з усієї України. Приміром, плитку на підлогу. Я порахував, скільки коштуватиме квадратний метр плитки, і запропонував людям долучитися до проєкту «Мій квадратний метр у Домі Божому». І люди відгукнулися, в тому числі мої батьки».
Ремонтні роботи тривали понад рік. За цей час замінили вікна, частину даху, підлогу, відновили зруйновані стіни, електропроводку, каналізацію.
Сьогодні у великому світлому приміщенні церкви ще пахне новими меблями і панує чистота й затишок. Хто бачив його до ремонту, розуміє, скільки фінансів, праці і душі сюди вкладено. Офіційно нове приміщення церкви відкрилося у червні. Тут є хол з кав’ярнею, великий зал, де проводяться служіння, малий зал, молодіжна і дитяча кімнати, санвузли. Другий поверх поки що не ремонтували – бракує коштів. У дворі – господарські будівлі, в яких наразі склади для гуманітарної допомоги. Мрія пастора та його дружини – облаштувати дитячий майданчик.
«Ми не лише проводимо богослужіння і ведемо душерятівну роботу. У нас вирує буденне життя, – говорять Олександр та його дружина Олена. – З початку повномасштабного вторгнення працюємо з переселенцями – видаємо гуманітарну допомогу, продуктові набори, одяг. Надаємо психологічну допомогу. Співпрацюємо з соціальним центром для сім’ї, дітей та молоді, допомагаємо підопічним терцентру та людям, що опинилися у складних життєвих обставинах, людям з особливими потребами з ГО «Віра». Хто як не церква допоможе людині? Ми і були призвані до цього. Господь торкається сердець людей, і вони оживають, у них з’являється жага до життя.
Ось так віруючі люди спільними зусиллями вдихнули нове життя у вмираючу будівлю. Тож життя триває. Павло Лук’янчук сказав нам: «Я радий, що у церкви є свій Дім», і це дуже приємно, – додає наостанок пастор. – Звичайно, один я б не зміг відремонтувати і облаштувати таке приміщення, та мені це і не потрібно. Все стало можливим завдяки об’єднанню багатьох людей навколо спільної мети. Тільки спільними зусиллями ми зможемо щось зробити».

Ярослава Волошко