Низький «градус» народної довіри

    Навіть політичні неофіти вже зрозуміли, що стан, у якому перебуває наша державна влада, характеризується коротким і злим словом «криза». Верховна Рада, попри всі спроби розпочати у поточному році «життя по-новому», тобто просто виконувати свої прямі обов’язки, не прийшла до порозуміння між парламентарями, котрі з початку цього року не змогли жодного разу хоча б зібратися у повному складі.

    Відтак рівень довіри українців до влади катастрофічно низький. Переважна більшість українців не довіряють Президентові Петру Порошенку, Кабінету Міністрів України та Верховній Раді. Такі результати опитування, проведеного нещодавно, оприлюднені Київським міжнародним інститутом соціології. Згідно з дослідженням, Порошенку довіряють 13,7% українців, тоді як не мають довіри до глави держави 69% опитаних громадян. Найбільше не довіряють Президенту на сході, півдні та у центрі України.

   Не має великої довіри у громадян і уряд на чолі з Володимиром Гройсманом. Кабміну довіряють лише 9,5%, а не довіряють – 72,8% респондентів, це ще більше, ніж Порошенку.

   Найгірша ситуація з довірою українців до парламенту. Верховній Раді довіряють лише 5,3% громадян, не довіряють – 82,1%.

   Це свідчить передусім про глибоку «ідейну» кризу. На сьогодні владі вже зовсім нема чого запропонувати людям і нема тих політичних сил, які були б спроможними якось сформулювати новий «порядок денний». Більшості нашого суспільства цілком зрозуміло, що суб’єкти цієї боротьби б’ються не за світле майбутнє України, а за свої інтереси, власність і владу. І як завжди у таких випадках, подекуди лунають гасла про дострокові парламентські вибори. І Президент останнім часом часто про них згадує, тільки зовсім в іншому ключі: мовляв, він такі поривання у жодному разі не схвалює і нікому не пробачить. А адепти нинішнього парламентського «статус кво» взагалі при одній лише згадці про можливість переформатування влади в один голос кричать, що ця «пропаганда безвладдя – не інакше, як рука Кремля».

     Але говорити в таких умовах, що таке протистояння приведе до якихось політичних наслідків, мабуть, не варто, і швидше за все, воно закінчиться черговою змовою головних суб’єктів «парламентської боротьби». Тому що основні політичні гравці у нас зацікавлені у тому, аби домовитися у межах нинішньої конфігурації про власний ступінь впливу кожного зокрема на прийняття політичних рішень. Іншими словами, жодна з парламентських сил не зацікавлена до кінця роздмухувати пожежу, усвідомлюючи, що вона у вигляді дострокових виборів може легко спалити заодно і їхню «хату». Крім того, не слід забувати, що Україна перебуває під певним геополітичним впливом. І світовим лідерам теж абсолютно не на руку, щоб у центрі Європи більш ніж сорокамільйонна країна опинилась у хаосі, який загрожуватиме їхній доволі крихкій у даний час стабільності. Он у Німеччині вибори вже цієї осені, а у Франції – взагалі через якийсь місяць, їм буде не до нас. Тому, скоріш за все, нашим занадто гарячим політичним головам «західні партнери» можуть ввічливо нагадати, хто насправді «у домі господар», і пояснити, що не слід зараз робити різких рухів, інакше… Що буде інакше, мабуть, пояснювати зайве.

      Разом з тим насторожує те, що в Україні набувають сили певні соціальні групи, які формально ніяк не представлені у парламенті або взагалі не мають політичного відображення. Однак на фоні розчарування суспільства нинішньою владою це ж саме розчарування може перерости у стихійну підтримку таких сил – мова йде про різні об’єднання учасників АТО, добровольчі батальйони, громадські утворення, які, умовно кажучи, «самонароджуються», і ніхто їм не указ. Варто лише згадати самовільні блокування енергопостачання Криму, блокаду Донбасу, замурування банківських установ, з яким наша влада нічого не змогла подіяти, хоча й «не погоджувалася», і врешті вимушена була… стати на бік цих самодіяльних угрупувань. І хоча цілком очевидно, що взяти владу у свої руки в результаті демократичних, цивілізованих виборів такі групи самі навряд чи спроможуться, але ж ми знаємо з класики, що добре організована меншість завжди зможе нав’язати свою волю погано організованій більшості (що насправді вже й відбувається, на жаль). Це теж далеко не райдужна перспектива, бо будь-яка спроба захопити владу силовим шляхом неминуче призведе до масштабного соціального конфлікту з усіма його наслідками (за прикладом теж не треба далеко ходити).

    Разом з тим ряд політичних аналітиків вважають, що дострокові парламентські вибори можуть бути виходом із цієї ситуації, але все одно – не вирішенням внутрішньополітичних проблем.

    Наш парламент уже давно взяв на себе функцію такого собі «кооперативу» з обслуговування олігархії, геть забувши свою основну функцію – захист інтересів народу, вирішення соціальних проблем, дотримання законів. Це призводить до так званих «договорняків», коли рішення приймаються у корупційний спосіб у коридорах, коли неозброєним оком видно, що за цими рішеннями стирчать вуха олігархів (прикладів можна навести безліч). Ну а коли хтось буде проти, тоді завжди знайдеться «відмазка» на всі випадки життя: мовляв, це «рука Кремля і його п’ятої колони».

     З юридичної точки зору у Верховній Раді вже рік, як немає фактично сформованої коаліції. Для голосування часто-густо не набирається 226 необхідних голосів. А Конституція, як відомо, говорить: якщо упродовж місяця немає коаліції, у Президента з’являється право розпустити парламент і призначити позачергові вибори. З іншого боку, якщо Верховна Рада йде на поводу тих сумнозвісних пропозицій ще попереднього уряду Яценюка про скорочення соціальних стандартів, про позбавлення пільг незахищених верств населення та драконівської тарифної політики, якщо всі ці питання залишаються другорядними для неї, а першочерговими є якісь загальнополітичні, ефемерні проекти і дебати навколо них, користі від яких ще ніхто з нас за три роки на собі ніяк не відчув, то тоді громадяни повинні самі себе спитати про доцільність перезавантаження влади.

О.Іванченко