Не віддати нашу Перемогу

Боляче і трохи страшно, але треба сказати про це вголос: українська держава зрадила їх, наших ПЕРЕМОЖЦІВ. Проте найстрашніше інше: спроби «перейменування» свята і самої Великої Вітчизняної – ще один крок до знищення українців як нації.

Ветеранам сказали, що День Перемоги – вже не День Перемоги, і що святкувати його треба не в святий день 9 Травня, і що воювали вони не в тій війні, і що національні герої, виявляється, були серед тих, хто цілив у них з німецьких «шмайсерів» і «машиненгеверів». Перед ветеранами Великої Вітчизняної – соромно і боляче за них, за їхніх онуків і правнуків – страшно.
Думаю, всім зрозуміло, що в найбільшій в Європі сорокамільйонній країні, розташованій на межі Заходу і Східнослов’янського світу, нічого не може бути випадковим. І нав’язування українцям нової думки про їхню історію у ХХ столітті – це частина глобальної програми з вичищення нашої національної пам’яті. Нас хочуть позбавити тих святих речей, які по-справжньому єднають людей, роблячи з населення території етнічну спільноту – націю. Ми, Україна і українці, не потрібні нікому сильними та впливовими, тому нас хочуть знеособити, розчинити у масі чужого нам світу.
Не так багато в нас, українців, є справжніх перемог. Мені здається, у нас хочуть забрати і цю – справді Велику Перемогу в одній з найстрашніших воєн в історії людства. Замість того нам наполегливо пропонують інші історичні віхи, звичайно, теж не чужі, наші, але – зверніть увагу! – це аж ніяк не переможні, життєстверджуючі реалії. Чим будуть пишатися наші діти? Їм залишають виключно поразки, втрати, невдачі… В такий спосіб нам нав’язують нову історичну пам’ять – пам’ять невдах, поневолених, ображених.
І день 9 Травня на цьому тлі дуже незручний для декого, адже Україна і українці виступають тут як реальний суб’єкт творення Перемоги. На відміну від понять Дня примирення і Другої світової, де ми автоматично розчиняємося в масі, роблячись лишень одними з багатьох союзників – французів, англійців, американців, канадців та інших, які принесли на вівтар війни незрівнянно меншу жертву, відбувшись хто поставками техніки, хто кількома тисячами загиблих.
Парадокс – але сама Європа, де мені регулярно доводиться бувати, не руйнує своєї пам’яті про нас – визволителів, і «тридцятьчетвірки» наші там стоять на тих самих постаментах, доглянуті і вшановані. Там я при нагоді пишаюся, що належу до нації, яка ціною мільйонів життів перемогла фашизм. А вдома – соромно: за вулиці та проспекти, в яких забрали імена солдатів і маршалів Перемоги. За заборонені кінофільми про війну, за заветованих артистів, за скасовані свята, за забуті пісні, за суди над телеканалами, що транслювали святкові концерти. І спасибі тим, хто попри все опирається політиці забуття – а є такі приклади і в нашій Олександрії.
До чого це я? Так, ми можемо по-українськи стерпіти, коли десятками закривають українські школи, і займатися з дітьми вдома чи возити їх у сусіднє село. Коли скорочують лікарні, ми можемо продати корову, позичити в сусідів і поїхати на операцію в київську клініку. Але коли нам промивають пам’ять, ми можемо знехтувати небезпекою – і втратимо один з останніх шансів зберегти себе як незалежну націю, зберегти для дітей, яким дай Бог справді зажити так, як живуть у Європі – благополучно, сито, і головне – з власним менталітетом, своєю культурою і національною свідомістю.
Що ж робити? 9 Травня, у День Перемоги, взяти за руку дітей – рідних, хрещеників, сусідських, онуків, правнуків – і повести до Братської могили. Йти буде недалеко, на нашій землі, на жаль, могил загиблих воїнів багато скрізь. І показати ще живих героїв з рядами нагород на грудях, і показати нескінченні рядки прізвищ на могильних плитах. І говорити дітям правду. Боїтеся, що не знайдеться слів? Відкрийте ваш сімейний альбом – сто відсотків ви знайдете у ньому знімки тих, хто воював, хто страждав, хто гинув – але перемагав. Вони підкажуть вам слова – і не дадуть збрехати.

Ігор Широкун, член Національної спілки журналістів України