«Не бійся, у вас все буде добре!»

З початку повномасштабного вторгнення Олександрія втратила понад 200 Захисників, які віддали життя, боронячи рідну землю від агресора. Серед них – Руслан Лужний. Він загинув 11 вересня 2022 року під час проходження військової служби у Херсонській області. Йому було лише 37 років. Він був добрим, веселим та чуйним, захоплювався риболовлею і дуже любив свою родину.

Руслан народився у Дніпрі. Закінчив Мартоіванівську гімназію, після здобув професію будівельника у ПТУ №7. Відслуживши строкову службу в армії, працював каменярем, монтажником бетонних конструкцій та охоронцем. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Руслан був на заробітках у Польщі. Оксана Штефурко, мати доньки Руслана, Софійки, розповідає, що він пропонував їй свою допомогу у виїзді з дітьми за кордон, але жінка не могла залишити лежачу бабусю і домашніх тварин. «Я буду вертатися і захищати Україну», – сказав тоді Руслан. Повернувся на Батьківщину і добровольцем став на захист рідної землі.
Служив у ТРО. Наприкінці червня 2022 року його вже відправляли на завдання на нуль.
«У ніч на 11 вересня мені наснився дивний сон, – розповідає Оксана. – Начебто я йду біля колегіуму, а у небі наді мною летить дитячий літак, як у мультфільмі про Чіпа і Дейла. І сидять у ньому Руслан і мій брат Вітя, який жив у Жовтих Водах. У житті вони один одного не знали, але з літака обидва посміхаються мені. «А що це ви на іграшковому літаку літаєте?», – запитала я. Руслан говорить: «Та тут які хочеш літають! Ксена, не бійся, у вас все буде добре!» Я прокинулася – на годиннику 2.20. На душі стало моторошно, відчула щось недобре».
Як з’ясувалося згодом, Руслан загинув 11 вересня. А Віктор, брат Оксани, – 4 жовтня. Руслан загинув під Херсоном, у селі Кам’янському, а Віктор – під Бахмутом, від пострілу снайпера у лоб. Він був командиром роти, і у нього була бронь на заводі, але він пішов на фронт. За словами Оксани, у довідці про смерть Руслана написали: «Загинув у результаті недбалого поводження з вогнепальною зброєю». Натомість висновок судмедексперта: «Смерть настала в результаті виконання професійних обов’язків».
«13 вересня ми з молодшою донькою Мар’яною вдома виконували домашні завдання, – згадує Оксана. – Зателефонувала мати Руслана, Богдана Тарасівна: «Ксена, у Софії більше немає батька. Сьогодні принесли «похоронку», Танюшка (сестра Руслана. – Авт.) вже була на впізнанні»… 15 вересня у Мар’яни день народження, ми вже замовили ростову ляльку Хаггі Ваггі для привітання. Я говорю Софії: «Давай відмінимо», а вона: «Чого? Руслан любив Мар’яну». Він дійсно дуже любив обох дівчат. Коли приїздив у відпустку, водив їх у кафе, купував смаколики. За місяць до загибелі перерахував гроші на покупку мобільного телефону Софійці. По суті, у нього нікого не було, окрім нас, ми були його родиною. Він був порядною людиною, його всі любили».
Руслана привезли у закритій труні, за бажанням матері поховали не на військовому, а на Мартоіванівському кладовищі. Батько, який живе у Дніпрі, не встиг на прощання з сином у ПК «Світлопільський», приїхав уже на кладовище. Дякував Оксані за онуку.
Портрет Руслана Лужного встановлений на Алеї Пам’яті в Олександрії. Він пішов у вічність, залишивши за собою світло. Не шукав слави, не прагнув подвигів – просто захищав свою землю, своїх рідних, свій дім. Він жив із честю і з честю відійшов, залишивши по собі теплий слід у серцях тих, хто його знав. Його рідні та близькі досі звикають жити з болем, який не минає, зі спогадами, що тепер дорожчі за золото. Зі словами, які хотіли сказати, але не встигли. Та він не залишив їх самими. Його любов і тепло – у кожній світлині, в обіймах, які він лишив їм у пам’яті. І його сила – у них самих, бо він був їхньою частиною.
Вони житимуть, бо він боровся за їхнє життя. І кожен їхній крок уперед буде відлунням його подвигу. Він хотів, щоб вони не опускали руки. Щоб любили світ, за який він віддав себе. Щоб не просто виживали, а жили – за себе і за нього.
У Оксани дві доньки – 9-річна Мар’яна та 16-річна Софія. З молодшою донькою у жовтні 2024 року жінка разом з іншими родинами загиблих захисників з Олександрії їздила до Закарпаття. Поїздку профінансували німецькі родини. З боку України організувати подорож допомагав благодійний фонд «Еммануіл-IMOCE» на чолі з Региною Пилипенко, а з німецької – Freie Kirchengemeinde Warendorf e.V. У день від’їзду дітей секретар Олександрійської міської ради Вікторія Косяк провела сім’ї в дорогу і передала дітям пакунки із солодощами, а Регина Пилипенко подарувала термоси для теплих напоїв.
Донька Руслана Лужного Софія отримує від держави невелику пенсію по втраті годувальника. Цьогоріч впродовж місяця в числі 14 підлітків із сімей загиблих українських захисників з Олександрійської громади вона перебувала у Сіетлі, США, за програмою Children of Victory, яка має на меті психологічну реабілітацію, культурний обмін, відпочинок і розвиток особистісних та соціальних навичок. Діти жили в родинах американських українців, знайшли нових друзів, відвідали офіс «Майкрософт», університети, коледжі та музеї тощо. Цей візит став можливим завдяки фонду «Міжнародне Служіння Благодійності IMOCE», який забезпечив фінансування.
Оксана Штефурко – юрист за освітою. Вже три роки жінка доглядає за 91-річною лежачою бабусею. Вдома у неї живуть кіт і дві кішки, яких забрали з вулиці, а ще пухнастий шпіц Шурко, на якого усі звертають увагу, коли Оксана з ним гуляє. По суті, вона скрізь ходить у його компанії. «Шурка ми купили, коли Руслана вже не стало, – розповідає жінка. – Так захотіла Софія. Це димитрівський шпіц, залюблений. Він народився 11 жовтня, у день звільнення Херсона, через місяць після загибелі Руслана». А ще Оксана, добра душа, опікується вуличними тваринами. З 17 років моржує, взимку двічі на тиждень плаває на кар’єрі.
Жінка готує на замовлення м’ясні страви, салати, гарніри, у неї дуже смачні ковбасні вироби і випічка. Приймає замовлення на сімейні свята і корпоративи. Телефон: +38 099-780-36-96.

Олена Карпачова