Наталія Белей: «У квітковому живопису черпаю сили»

Олександрія багата на мистецькі таланти. І це беззаперечний факт. Взяти хоча б живопис. В усі часи, в тому числі й нинішні, в місті час від часу влаштовувались і влаштовуються різні художні виставки, конкурси, вернісажі робіт місцевих самодіяльних і професійних митців. Як правило, це пейзажі, натюрморти, живописні і графічні малюнки, портрети, дуже зрідка – жанрові чи історичні теми. Поціновувачі таких заходів знають в обличчя всіх їхніх авторів.

Втім, не всіх. Навряд чи хто з постійних відвідувачів виставок похвалиться знайомством з Наталією Белей, як з художницею. А відповідно і з її роботами, яких ніколи не було на жодній з виставок і жанр яких не підпадає під жодне з вищезгаданих визначень. Він особливий: це ботанічний живопис. Отож цього разу наше знайомство відбулося як із самою авторкою, так і з її роботами. Спершу коротко про художницю. Конкурс «Золотий пензель» в м.Славському, 2019 рік, результат – перше місце в Україні по художньому розпису в номінації «Копія картини». Для цього пані Наталя обрала за оригінал дуже технічно і композиційно складну картину художника-класика з передвижників XIX століття Костянтина Маковського «Маленькі шарманщики». Майстерно виконана копія форматом всього 10 х 8 см, по суті – мініатюра. Потім ця ж робота зайняла друге місце на наступному конкурсі і трохи пізніше її забрали на конкурс в Німеччині.
«Найважчий момент у ній – це було передати емоції персонажів, оскільки зображення виконане на площині з великим вигином. Робота зайняла 3 тижні практично безперервно, я і спала за робочим столом. Такий був творчий порив, що я повністю відійшла від буденних і сімейних справ, мене ніхто не чіпав», – прокоментувала ту роботу Наталія Богданівна.

(Сюжет картини Маковського на соціальну тематику, якщо хто не пригадує, психологічно важкий і не залишає байдужим глядача: на ньому зображені маленькі хлопчик і дівчинка, ймовірно, брат і сестра, котрі вимушені через злидні заробляти на життя грою на шарманці. Художник зобразив їх у момент, коли вони, знесилені важкою шарманкою, присіли відпочити на лавці посеред безлюдної, глухої, занесеної сірим снігом вулиці якогось провінційного містечка, з наглухо зачиненими воротами і дверима будинків, під таким же сірим і похмурим небом. Наскрізь промерзлі й голодні діти ніби мимоволі засинають на цій лавці на зимовому холоді і не відомо, чи вони після цього відпочинку прокинуться живими…)
Художниця майстерно скопіювала це полотно на мініатюру, але то була чи не єдина її робота у цьому жанрі (про причини відходу від нього – згодом). А основний напрямок мисткині – ботанічний живопис, акварель. Навчалася Наталія у відомих українських художниць у спеціальній школі ботанічного живопису. Спочатку в школі Катерини Спіртус, а потім, коли та виїхала за кордон, продовжила навчання у художниці Наталі Купчик. Має сертифікати про успішне навчання.
«Але я й зараз там навчаюся, – додає вона. – На жаль, я не брала участі у виставках через певні причини (у мене були дві тяжкі травматологічні операції, після яких довелося практично заново вчитися ходити). Але сподіваюсь, що виставки у мене ще попереду», (посміхається. – Прим.авт.).
– І це ж не основний вид вашого заняття?
– Звісно, я займаюся живописом у вільний від роботи час. Моя професія – інженер-механік після закінчення Політехнічного інституту. Зараз працюю викладачем в Аграрному коледжі. Викладаю «Основи електрифікації й автоматизації сільського господарства».
Отже, віддаю перевагу саме акварельному ботанічному живопису. Але люблю також працювати з акрилом. А от на даному етапі, ось уже три роки, вивчаю ботанічний живопис. Цьому вчитися треба довго.
(Довідка. Ботанічний, або квітковий живопис має своє коріння в Стародавній Греції. За словами Плінія Старшого, цей жанр живопису почався тоді, коли живописець Павсія намалював квіткову гірлянду, щоб справити враження на свою кохану Глікеру. Але незалежно від його точного місця походження, в стародавньому світі панував квітковий живопис, хоча в основному він слугував елементом декоративного оздоблення стін. Потім перетворився на мистецтво, пов’язане з релігійними творами, оскільки квіти вважалися одними з найбільш крихких і прекрасних Божих дарів людству.
У XVII ст. квіткові картини розглядалися як розкіш і користувалися великою популярністю у багатьох колекціонерів та знавців мистецтва. Ця робота стала настільки спеціалізованою, що більшість художників, які малювали квіти, не мали часу або інтересу до будь-якого іншого жанру живопису. І не було в цьому необхідності, оскільки їхні картини коштували дуже дорого).
…Ми в редакції, де проходила наша бесіда, розглядаємо роботи пані Наталії. З одного боку, вони начебто мінімалістичні по сюжету: на окремих паперових аркушах одна квітка, одна стеблинка, великий нічний метелик в натуральну величину. Все невеликих розмірів. Ніби все просто. Але з першого ж погляду вражає природність, прозорість, об’єм і свіжість об’єкта, який здається не намальованим, а ніби прикріпленим живим на папері. Скільки не вдивляйся, навіть під збільшувальне скло не побачиш мазків пензля: натомість – жива фактура листка чи пелюстки, оксамитова ворсистість тулуба метелика, мікроскопічні перетинки на його крилах. Здається, він зараз випурхне з поверхні паперу і закружляє по кімнаті…
– В чому особливість такої фотографічної точності передачі зображення?
– Бачите, щоб досягти бажаного результату, тут багато технік використано: і штриховки, і світлотіні, і головне – багатошарове нанесення тонів і деталей. Особливостей багато і всі вони важливі. Оскільки застосовується спеціальна техніка, то і відповідно папір не простий, а бавовняний. Обумовлено це тим, що в процесі роботи на нього накладається багато шарів фарби, може бути аж до тридцяти. На звичайному папері, картоні при такій техніці не вийде тієї передачі кольору, прозорості барв, «повітряності» – при всіх намаганнях і зусиллях, навіть якщо робота буде виконана правильно і старанно.
– Як відомо, в Олександрії періодично проводяться виставки місцевих художників і художниць. Їх добре знають ті, кому цікаве це мистецтво. А от творчість Наталії Бєлей, крім її друзів, близьких, колег по Аграрному коледжу, для іншого загалу досі залишається невідомою. Чому так?
– У мене донька працює юристом на одному підприємстві під Києвом, там іноді влаштовують різні ярмарки, так вона виставляє і мої роботи. Їх купують, переважно всередині самого корпоративу. Багато просто роздаровую, через все це мої картини потрапляють за кордон, у чиїсь приватні власності. Ще одна моя робота виконана олією, вона перебуває у моєї подруги. Подруга чекає, коли вартість картини зросте і тоді, як вона каже, пишатиметься, що є власницею полотна. Оце і вся моя «слава» (сміється. – Прим. авт. Взагалі про що б не говорила наша співрозмовниця, вона все супроводжує жартом або просто легким гумором).
Але я все-таки планую зробити виставку. Якщо вдасться, десь на літо. Навіть ще не визначилася, що це буде – скоріш за все, акрил на полотні. Справа в тому, що акварельний живопис в Україні залишається ще досить молодим напрямком. Хоча за кордоном вважається навіть поганим тоном, якщо в домашньому інтер’єрі немає акварельних картин. І там дуже багато художників навчаються саме ботанічному живопису. Тому і у нас, відповідно, ботанічний живопис хоча й порівняно новий вид, але він останнім часом уже розвивається, Наталя Купчик регулярно проводить виставки. Я ще не брала участі у них, через здоров’я, треба спершу відновитися фізично, а потім…
А поки що я залишаюся «в тіні». Мабуть, я не прибічниця публічності. Мене знають тільки в спільноті художників, колег по цьому обраному напрямку. Ми обговорюємо роботи, я отримую від них поради, професійну критику, ось таким чином ми спілкуємося – поки що так. Я не люблю працювати на продаж. Коли мистецтво ставиться «на потік», мені стає не цікаво. Ота «родзинка» творчості втрачається, коли робота виконується на замовлення. Коли в мене є вже готові роботи і вони комусь потрібні, бо подобаються – то вже інша справа. А все, що робиться без душі – то «штамповка».
– Тоді зустрічне запитання: а що саме вам подобається, як споживачу?
– Подобаються різні напрямки. Наприклад, портрет. Але в ньому передусім мене приваблює, наскільки передано емоційний, внутрішній стан людини. Взагалі емоційна складова на мене справляє величезне враження і дуже впливає психологічно. Так само, працюючи над чимось, я сама переживаю настільки глибоко, що це іноді просто виснажує і фізично, і морально. Наприклад, та робота, копія, про яку я згадувала на початку. Я довго над нею працювала, переживаючи ті страждання, які зображувала на картині, і в результаті сама на цілих три роки притягнула до себе негатив і страждання. Розумієте, художники дуже цікаві люди: якщо людина по-справжньому талановита, вона дуже нещасна. Вона вимушено переживає всю ту бурю емоцій, які створює пензлем, пропускає їх через свою душу і свідомість… Так само було і зі мною. Якщо я пишу портрет, то я «зчитую» переживання, емоції людини, можливо, її внутрішній біль. І я цим дуже проймаюся та потім живу в ньому тривалий час. А це не минає безслідно. Через це я портретів людей намагаюся уникати. Та навіть і малювати тварин… У мене інша донька – ветеринарний лікар. Коли я бачу очі цих хворих тварин, біль в їхніх очах, то я потім сама ходжу хвора і довго отямлююся від цього. А в людей взагалі цей прихований емоційний біль завжди присутній. І коли тобі людина наживо позує для портрета, то за дві години сеансу ти такий спектр почуттів побачиш на її обличчі, що вона, напевне, і сама про них не здогадується. Спочатку це може бути в очах піднесений настрій, що її малюють. Потім вона замислюється, далі їй, можливо, щось пригадується з життя, потім вона щось в собі подумки аналізує… А ти всю гамму почуттів бачиш по її очах, і тебе «чіпляють» чомусь саме приховані негативні емоції чи переживання. Ось чому я не працюю з людьми, бо це морально дуже важко для мене. Я навіть копії відомих картин не роблю. «Маленькі шарманщики» – то була єдина копія, у якій присутні люди (точніше – діти). І зараз я повністю занурилась у квіти, в природу, бо саме звідти я черпаю для себе оновлення. Як, до речі, і багато хто з художників: варто поглянути, що переважає зазвичай на виставках: пейзажі, етюди, натюрморти…
(Пані Наталія говорить все це доволі легко, з посмішкою, без якогось напускного «театрального» трагізму, але відчувається, що то не прості слова, що насправді в її долі все було далеко не просто за ті три роки страждань, про які вона згадала мимохідь. – Прим. авт.)
Слід сказати, що дуже мені подобається такий жанр, як архітектурна графіка. Це дуже складний напрямок, але якщо він мені подобається, я обов’язково колись і до нього доберуся, – так само, з веселою посмішкою, каже наша співрозмовниця.
– Люди зазвичай «бояться» акварелі, тому що там не можна помилятися. У будь-якому іншому виконанні – графіка, олія – помилку завжди можна виправити: підчистити, змити, нанести новий шар фарби. А в акварелі ні: один хибний рух пензлем – і цей штрих уже безнадійно зіпсував роботу…
– Саме так. Але до всього цього, вирішальне значення має папір. Це особливий вид бавовняного паперу, який вбирає в себе колір та на який можна класти фарби шар за шаром. Іноді – до тридцяти шарів, і кольори при цьому не змішуються, не «піднімаються», зображення завдяки такому матеріалу виходить живим, об’ємним. На звичайному целюлозному папері, навіть найякіснішому, це не вийде: фарби триматимуться на його поверхні, їхні шари і відтінки змішаються і потрібної кольорової гами, як у природі, ми не отримаємо. Целюлоза годиться для експрес-живопису: намалював в один шар, передав ним, що хотів і все. А якщо треба в декілька прийомів вимальовувати всі прожилки пелюстки, її клітинки, відтінки – це тільки бавовняний папір. Та навіть після завершення роботи її кінцеве оформлення потребує затрат і зусиль: виготовлення рами, вирізання особливим способом паспарту (основи для картини), потім все це під скло. В результаті робота виходить дорогою і не кожному по кишені, на жаль…
Ну і якщо вже говорити про особливості, крім дуже специфічної роботи, про яку я вже казала, це дорогі полімерні матеріали з особливими фізичними характеристиками. Дорогий бавовняний папір (іноді – дуже дорогий). І його просто так не купиш ніде: ми, наприклад, замовляли його через свою художницьку спільноту. Так само й фарби. Хоча, до речі, я дуже рада, що в Україні стали вироблятися власні, дуже якісні фарби. Щоправда, акрил вітчизняного виробника я ще не пробувала, але акварельні –просто фантастика, я від них у захваті. І завдяки тому, що це місцевий виробник, їх можна купити без проблем. Ця фабрика також співпрацює з художніми колективами і, враховуючи їхні побажання, розробляє все нові й нові барви і відтінки.
Надзвичайно мені подобається також поєднання графіки з ботанічним живописом, коли половина роботи в кольорі, а її частина в графіці. Можливо, коли я буду старша (посміхається. – Прим. авт.), я зроблю це сенсом свого життя. А зараз мені все ще дуже цікаво вчитися. І також вчити інших інженерним спеціальностям, яких зараз, на жаль, стає дедалі менше. Багато хто з студентів зараз вже й не уявляють, яким промислово розвинутим було колись наше місто, як воно виготовляло безліч виробів важкого машинобудування, в тому числі власний комбайн, до розробки якого я свого часу також була причетна (між іншим, коробка передач олександрійського комбайна «Лан» – це була моя конструкторська розробка).
Не вчитися я не можу. Мені постійно потрібне підживлення новою інформацією. Коли ти не вчишся, ти занепадаєш.
(І це при тому, що третя дитина у пані Наталії особлива – з важким діагнозом дитячого церебрального паралічу. Зараз її сину 17 років, і він навчається в Аграрному коледжі. Можна тільки уявити, скільки зусиль довелося прикласти жінці, доглядаючи, виховуючи і соціалізуючи хлопця. Принаймні було не до сну і відпочинку. – Прим. авт.).
– Та й зараз не надто багато, – посміхається Наталія. – Чотири – п’ять, максимум 6 годин на добу. Я дуже вдячна лікарям, педагогам, з якими ми разом працювали і які мені дуже допомагали. Вважаю, що я своєї мети досягла. Зате нудьгувати не доводиться і жити цікаво. Моє оточення вже звикло, що я, як творча людина, намагаюся усіма можливими способами прикрасити і свій дім, і побут, який ніхто не відміняв мені, як матері і господині. Ну і мистецтву завжди знайдеться місце в моєму житті. Без нього не бачу ніякого сенсу.

О.Наріжний