Ми – одна сім’я

Продовжуємо розповідь про переселенців, які знайшли притулок у нашому місті. Сьогодні героїня нашої оповіді – Анна Розум, що родом з Мирнограду Донецької області. До війни Анна була активним громадським діячем у своєму місті, головою ОСББ та заступником голови громадської ради.

– 11 років я займалася цією діяльністю, – розповідає Анна, – брала участь у створенні органів самоорганізації населення міста на громадських засадах. Тобто повністю була завантажена роботою, і навіть гадки не мала, що все це доведеться покинути і починати життя з чистого аркуша.
Та ось 24 лютого о четвертій ранку мені зателефонувала донька з Харкова і повідомила, що їх бомблять. Це був шок! Відголоски війни ми чули ще з 2014 року, коли на Донеччині розпочалися бойові дії – фронт пролягав від нас у 70 кілометрах, але щоб розпочалося таке!
Ми з чоловіком, не вагаючись, узялися допомагати нашим землякам. У нас є мікроавтобус, який рік назад придбали у кредит, тож зайнялися перевезенням людей з Донеччини в інші міста. На той час це було найголовнішим – рятувати життя. Проте 8 квітня і у нашому місті оголосили евакуацію. Почали шукати житло по всіх містах, але знайти вільне житло було практично неможливо! А у нас старі батьки, мій 82-річний батько ще й інвалід без ніг. До того ж, йому потрібне спеціальне ліжко.
Нам пощастило саме у вашому місті. Якраз перед цими подіями ми жили п’ять днів в Олександрії. Справа в тому, що напередодні ми везли чергову групу людей і потрапили в халепу – на трасі поблизу Олександрії в радіатор влетів фазан, який його розбив, і рухатися далі ми вже не могли. Тож ми зупинилися на АЗС “ОККО” та стали вирішувати, що робити далі. Тут знайшли волонтерів, які взялися нам допомогти з ремонтом машини. А доки він тривав, жили у вашому місті.
Тут і познайомилися з чудовою дівчиною з добрим серцем – Катериною Болотовою. Вона винаймала житло в Олександрії, а дізнавшись про наші негаразди, дала притулок нам та нашим батькам, знайшовши будинок в селі Марто-Іванівці. Тож ми перевезли батьків у цю хатину, а самі продовжили перевозити людей.
Восени довелося підшукувати інше житло, адже в будинку, де ми проживали, не було опалення. Як тільки знайшли більш комфортне житло і оселилися там, я відправилася у центр допомоги “Олександрія”, де працюю волонтером і зараз. Також активно співпрацюю і з іншими волонтерськими та громадськими організаціями Олександрії, яких знайшла через соціальні мережі. Зараз також займають перевезенням людей та гуманітарної допомоги по місту та Україні.
Вважаю, що тільки разом, тільки займаючись активною суспільною діяльністю, ми можемо тут – у тилу – допомагати фронту та наближати нашу спільну перемогу!
А. Петренко