Коли мистецтво проходить через серце…

26 лютого у бібліотеці-філії №3 Олександрійської міської ЦБС за сприяння Туристично-молодіжного центру «Олександрія» відбулася презентація персональної виставки олександрійської художниці Наталії Ткаченко-Єрник. Лейтмотив і назва виставки – «Моменти, що пройшли через серце».

Перфоменс був організований у два заходи і розрахований для двох аудиторій – підопічним Олександрійського геріатричного пансіонату та членам громадської організації “Міське громадське об’єднання інвалідів з дитинства, загального захворювання, інвалідів праці “Віра”, а також і всім іншим поціновувачам мистецтва.
Експозиція виставки налічувала декілька десятків картин і тематично була спрямована як нагадування про чорну дату, яка назавжди увійшла в наше життя – чергову річницю початку повномасштабної російської агресії. І хоча художниця насправді володіє різними жанрами, техніками і засобами графіки та живопису, від олівця до акварелі, гуаші, олії, від натюрмортів, анімалістики до пейзажів і портретів, але на цій виставці, виходячи з її тематичної направленості, панували лише портрети і жанрові сцени у чорно-білих тонах, виконані тушшю або олівцем.
На портретах – військові жінки і чоловіки, обличчя цивільних людей, які пережили жахи перших днів і місяців війни, біженців. Побутові сцени воєнного лихоліття з усіма його страшними атрибутами і разом з тим – життєстверджуючі образи людей, які не схилилися перед смертельною небезпекою, а продовжують жити, ростити дітей, поратись на землі, доглядати домашніх чотириногих улюбленців у той час, коли поруч рвуться міни і прилітають шахеди…
Презентація цього переліченого та іншого, що було відкрите очам присутніх, була зовсім не сухо-формальною, а дружньою та невимушеною. І це цілком закономірно: бо такою ж позитивною і дружелюбною є і завжди була авторка цього вернісажу (до речі, кількість її виставок, влаштованих у різних локаціях Олександрії за останні кілька років, вже перевалила за десяток. І це тільки персональних, бо в усіх колективних виставках місцевих художників пані Наталія також завжди бере участь).
Художницю присутнім тепло, цікаво і винахідливо представили завідувачка бібліотеки-філії Олена Губа та працівник цього закладу Богдан Тобілевич. І ті з відвідувачів, які ще не були достатньо з нею згнайомі, дізналися чимало нового про її життєвий шлях та творчу багатогранність. Так, мало хто знав, що пані Наталія не лише малює, а й має вокальні дані: на прохання присутніх вона імпровізовано виконала одну з пісень під «мінусовку» (фонограму музичного супроводу), і її мелодійний спів отримав захоплені оплески…
А ще вона – активна волонтерка, постійна учасниця колективу, який плете маскувальні сітки для армії. Ну і звісно, завжди бере участь у благодійних виставках, кошти від яких спрямовуються на потреби Збройних сил України.
(Ще трохи біографічних даних. Народилася в селі Зелений Барвінок Олександрійського району. Захопилася малюванням ще в дитинстві. Після закінчення 8-го класу хотіла вступити до Київської дитячої художньої школи, але там був дуже великий конкурс – 50 чоловік на місце! Тому обрала простіший напрямок: Олександрійське професійно-технічне училище №3. Після закінчення працювала за обраним фахом – слюсарем-складальником магнітних пускачів на тодішньому Олександрійському електромеханічному заводі (нині це НВО «ЕТАЛ»). А крім основної роботи, займалася громадською – брала участь у художній самодіяльності, була членом редколегії цехової стінної газети. І ось одного разу їхній черговий випуск стінівки переміг у новорічному конкурсі стінних газет заводу (а це підприємство, до слова, у тодішні часи налічувало до 8 тисяч працівників, переважну частину складала молодь). Після такого успіху керівництво заводу нарешті розгледіло у дівчині не тільки старанну і вправну складальницю на конвеєрі елементів і пристроїв елекромеханічних систем, а й неабияку творчу особистість. Як наслідок – їй запропонували роботу заводським художником-оформлювачем (були такі посади на кожному радянському підприємстві чи установі, організації, а на великих заводах взагалі працювали цілі художні відділи і цехи з оформлення, як тоді казали, «наочної агітації»). Заводським художником Наталія пропрацювала аж 8 років.

А потім її творчий хист знайшов своє застосування в Олександрійській військовій частині. Працювала черговою радіотелеграфісткою і, звісно ж, при цьому не полишала малювання, що також виявилося дуже затребуваним у військовій службі. Там і пройшла її основна частина трудової діяльності, визначеної нашим трудовим законодавством).
Але малювала художниця не лише «за зарплату», тобто не тільки на роботі і не лише те, що ставив їй як завдання «виробничий план». Адже відомо, що художник – це не стільки професія, як стан душі. Тому й малювалося у вільний час усе, що припадало до душі. І малювалося переважно просто для себе. Спочатку то були портрети знаменитостей, переважно акторів. І це цілком зрозуміло: ну хто з тодішньої молоді не захоплювався кіношними героями і втілювачами їхніх образів – кінозірками? Тільки тут є суттєва різниця: зазвичай діти-школярі і підлітки збирали репродукції фотографій артистів та вирізки з журналів про кіно, а от Наталія малювала їх власноруч.
А вже у дорослому віці художниця значно розширила коло типажів для своєї галереї: до всім відомих зіркових особистостей, зображених на папері, стали все частіше додаватися звичайні, пересічні люди.
– Що надихнуло саме на таку творчість?
– Ця виставка у мене формувалася ще з самого початку повномасштабної війни. Для всіх попередніх персональних і колективних виставок я малювала по декілька нових картин під враженням від побачених десь документальних фотографій. Наприклад, мене дуже вражають роботи митців-фотографів Костянтина і Влади Ліберових – цих молодих людей, які у своїх фото показують все жахіття цієї війни, перебуваючи часто у найактуальніші моменти у найнебезпечніших місцях бойових дій, ризикуючи власними життями. І таким чином вони наочно фіксують та документують історію війни. От і мені хотілося малюнком усе задокументувати.
Мене дуже втішає, що незважаючи на такий важкий час, що в Україні війна, що всупереч тому, що ворог намагається усіма способами знищити нашу культуру, вона все одно розвивається. У нас зараз сплеск розвитку вітчизняного кіно, я дуже рада за наших кіноакторів, співаків, інших талановитих митців. Ми більше не тягнемо в наш простір російське. І тому я завжди любила збирати листівки з фото акторів, а пізніше – малювати їх. Чудово, що вони зараз приїжджають з творчими виступами і концертами до нас у місто, отож тепер їх можна бачити наживо. З багатьма з них я познайомилася особисто, і коли я їм дарую їхній портрет, виконаний власноруч, я обов’язково підписую його «На згадку про Олександрію». Якось один з популярних акторів після такого зазначив, що Олександрія – відтепер його улюблене місто. І навіть в художньому кіносеріалі, у своїй ролі він скористався нагодою, щоб з екрана згадати наше місто!
Я вважаю, що такі моменти і такі зустрічі дуже підтримують ментальне здоров’я людей, адже зараз стільки горя і переживань. От я малюю дуже багато портретів військових, наших захисників, як живих, так і вже, на жаль, загиблих. Потім портрети дарую їхнім родичам і близьким. Для чого? Це потрібно передусім для того, щоб інші люди пам’ятали, якою ціною дається нам незалежність і свобода, оцей наш нинішній, хоча й дуже відносний, але все ж спокій під час війни. Я буду продовжувати їх малювати стільки, стільки зможу.
– Що відчуваєте, коли беретесь за олівець чи пензлик?
– Ніколи не сідаю иалювати, коли не в настрої. В малюнку, я вважаю, присутня якась моя енергетика, і тому вона повинна бути позитивною. Хоча з іншого боку, ось такі важкі сюжети, пов’язані з війною, не можуть не викликати відповідні почуття – тривоги, гнітючості, але тільки не безнадії.
– А як ви обираєте собі реальні типажі для портретів, кого вважаєте гідними бути «увічненими» олівцем на папері?
– Для мене не існує негарних людей. Я, наприклад, люблю малювати людей літнього віку, переважно бабусь. У цих іхніх зморшках обличчя – прожиті літа, життєві правда, досвід і мудрість. Саме тому я зовсім не люблю, коли для зображення людей використовують засоби штучного інтелекту – тоді і портрет виходить повністю штучним, який нічого не має спільного зі справжньою, зображеною ним людиною. Мені також зовсім не до вподоби, коли штучно і без міри «накачують» губи, чи іншими способами прикрашають свої зображення цифровими технологіями, насправді цим лише спотворюючи себе. Ну таке моє особисте сприйняття…
А якщо говорити взагалі – люблю також, крім загальновідомих і знаменитих людей, малювати тих, хто нас оточує. І публічних осіб, і просто пересічних олександрійців, навіть мені не знайомих. Іноді буває, йдеш вулицею і зустрічаєш поглядом людину, яку колись малював і подумки посміхаєшся: ось вона навіть не здогадується, що це я її малювала колись… Я люблю своє місто, мене тішить, що воно, його люди живуть і розвиваються, не втрачають жаги до життя навіть у такі важкі часи. Що ми всі щось робимо для міста і країни кожен на своєму місці, що ми об’єднані перед лицем небезпеки і надалі повинні бути такими.
Гості з цікавістю розглядали картини, ставили запитання, ділилися враженнями. У залі звучали слова вдячності, побажання міцного здоров’я, життєвої наснаги та невичерпного творчого натхнення. Було багато квітів для «іменинниці» дня та теплих обіймів.
Ось що сказала з приводу заходу завідувачка бібліотеки-філії Олена Губа:
– Наталію, цю талановиту олександрійку, я люблю, дуже щиро поважаю, захоплююся і знаю давно – більше 10 років тому відбулася її перша виставка в Районному будинку культури. Кожна її робота виплекана і відчута серцем, мабуть, тому недаремно виставка так називається. Мені хочеться, щоб її роботи побачили якомога більше олександрійців (хоча вони відомі і в нашому місті, і поза його межами). Бажаю всім насолодитися її творчістю, пройнятися цим мистецьким духом. Бо такі зустрічі – це більше, ніж просто презентація. Це простір єднання, підтримки та любові до прекрасного. Виставка стала не лише мистецькою подією, а й простором пам’яті, співпереживання та віри в майбутнє.
Голова громадської організації “Міське громадське об’єднання інвалідів з дитинства, загального захворювання, інвалідів праці “Віра” Зоя Беззубова:
– Я взагалі дуже люблю ось такі зустрічі в бібліотеці – письменників, поетів, художників. Зокрема, цю бібліотеку імені Чижевського, яка постійно організовує різні цікаві зустрічі. Тому ми регулярно тут зустрічаємося – як дорослі члени спільноти, у мене їх 200 осіб, так і 45 дітей. Єдине, про що шкодую, що не всі сьогодні змогли прийти за станом свого здоров’я, бо є колясочники. Розумієте, для таких людей це дуже важливо, бо їхнє життя – це чотири стіни, на жаль. І от сьогодні на вулиці сильна ожеледиця, через це я не всіх змогла запросити і привести.
Щиро дякуємо пані Наталії за її талант, відкритість та світло, яким вона щедро ділиться з людьми. Нехай кожна нова картина народжується з радості й надихає ще багато сердець.
(Від редакції: Виставка діятиме з 9.00 до 16.00 до 26 березня. Відвідати її можуть всі охочі. Вхід та інформаційний супровід працівниками бібліотеки безкоштовні).

О.Наріжний