«Із життя Олександрійщини» – невидана книга Віталія Куроп’ятника

Колишній директор Олександрійського рудоремонтного заводу, автор декількох власних книг з віршами, прозою та крає-знавчими розвідками, Віталій Куроп’ятник до свого 85-річчя, яке відзначив минулого року, написав нову книгу – «Із життя Олександрійщини». Як завжди, набрати і зверстати книгу допомогла вірна помічниця – бібліотекар Зінаїда Гнойова, але надрукувати її немає можливості – місцева друкарня ліквідована, на співпрацю з видавництвом у Віталія Карповича, який попри хвороби тримається і навіть намагається зберігати бодай якусь активність, коштів немає.

Ще декілька років тому невтомний ентузіаст озвучував багато пропозицій з увічнення пам’яті про відомих і не дуже діячів Олександрії минулих років, поліпшення життєдіяльності міста і навіть з присвоєння йому, Віталію Куроп’ятнику, звання Почесного громадянина міста. Звісно, мав задуми і про нові книги. Але війна і хвороби внесли свої корективи у плани не лише Віталія Карповича. Та він не звик пасувати перед труднощами. На шляху досягнення цілей Куроп’ятника ніколи нічого не зупиняло, тож він зберігає оптимізим.
Гострий розум у поєднанні з дотепним словом і сміливістю мати й висловлювати власну думку робили Віталія Карповича незручним для багатьох, особливо чиновників. Та він на це ніколи не зважав, а незламність і прямолінійність проніс із собою крізь роки і випробування, які тільки загартували його і без того сильний характер.
Олександрійці старшого віку знають Віталія Куроп’ятника насамперед як директора Олександрійського рудоремонтного заводу. Понад 40 років він працював на підприємствах вугільної промисловості Олександрії. Уродженець села Алеївки, про історію якого Куроп’ятник написав не одну книгу, він багато писав і про рудоремзавод, якого більше немає, і про фронтовиків Другої світової, які працювали в Олександрії – загалом 17 брошур, які видані самодруком: вірші, роздуми, спогади, краєзнавчі матеріали… У них, як і у гострих критичних статтях Куроп’ятника, які друкувалися у місцевій та обласній пресі, є спірна інформація, що неодноразово ставала приводом для дискусій, адже перевірити її неможливо. І це ще не все, що є в архівах Віталія Карповича, надруковано! Чотири флешки вже заповнені інформацією та фотографіями, а ідей і планів ще багато.
Отже, про що 18-а книга В.Куроп’ятника «Із життя Олександрійщини»?
Відкриває 109-сторінкове видання вірш про Алеївку «Моє село». Далі – відомості про автора, який упродовж 15 років очолював рудоремонтний завод, має винаходи в галузі гірничого машинобудування, за свою віддану працю нагороджений орденом «Знак пошани», медалями і Почесними грамотами, а у 1959 році став чемпіоном міста із шахів. На пенсії з 1997 року, відтоді й почав писати книги. Має дружину Тамару Федорівну (Гетьман), двох дочок, трьох онуків та четверо правнуків.
Книга містить розповідь про походження назви села Алеївки (яке сучасні перекладачі пишуть як Оліївка) і про поміщицю Ларису Федорівну Чеботаєву, яка багато зробила для розвитку села, та про її родину. Приміром, Дмитро Чеботаєв, старший брат пані, мав сина Володимира. Коли Дмитро Федорович помер, його вдова Євгенія сама виховувала 8-річного сина Володю та вела велике господарство. У Володимира Чеботаєва було довге та складне життя. Він описав його під псевдонімом Іван Дорба. За книгу «Білі тіні» письменник став Лауреатом літературної премії. Помер у віці 90 років. Його життєпис є у книзі.
У розділі «Олександрія від давніх часів і до сьогодні» Куроп’ятник пише про історію нашого міста. Найімовірніше, краєзнавці матимуть питання до цієї книги в цілому і до цієї її частини зокрема. Це очевидно. Але відомості цікаві. Наприклад: «У 1803 році розглядався проєкт створення із Інгульця та інших рік України судноплавних артерій. У проєкті через Олександрію повинен був пройти один із таких шляхів. Та проєкт не здійснили. Олександрія повинна була стати місцем виступу Південного товариства декабристів. Однак, зважаючи, швидше всього, на конспіративність, в останній момент місцем виступу обрали Тульчин». Історія Олександрії написана аж до наших днів. Окрема увага, певна річ, у розповіді приділена вугільній галузі, де Віталій Карпович працював, можна сказати, усе життя. Ось лише одна цитата: «На той час у виробничому об’єднанні «Олександріявугілля» працювало близько 15 тисяч робітників. Якщо врахувати членів їхніх сімей, то з вугільною галуззю була пов’язана доля щонайменше 35-40 тисяч жителів міста, в якому проживало на той час 108 тисяч населення».
«У 2020 році утворено нову Олександрійську громаду, в склад якої тепер входить місто Олександрія, селище Олександрійське, села Звенигородка, Марто-Іванівка, Головківка, Іванівка, Олександро-Степанівка, Головківське, Ізмайлівка, Піщаний Брід, Королівка, Видне, Гайок, Пустельникове, – завершує автор екскурс з історії до сучасності. – Місто стало центром нового Олександрійського району, який включає більшу частину північно-східного Задніпров’я. Шлях Олександрійської громади разом з усіма іншими громадами до незалежної та європейської України продовжується».
Наступна частина книги присвячена малій батьківщині В.Куроп’ятника – селу Алеївці (Оліївці): «Наведу деякі факти зі своїх спогадів. Тепер мало хто знає, що в 1936 році на території теперішнього заказника «Велика і Мала скала» функціонував кар’єр по видобутку каменю.
Відходи каменю переробляли на щебінь, який ішов на насипи для залізничних шляхів. Протягом століття видобуток пішов на 40 метрів нижче рівня підземних вод, тому воду відкачували насосами. При відступі Червоної армії в 1941 році було підірвано насосну споруду, вода затопила глибокий кам’яний кар’єр нібито за 10 хвилин. Науковці вважають, що таким «варварським» чином було відкрито реліктове джерело води. Старожили ще згадують, що фашисти вивозили цілющу воду у величезних цистернах ешелонами до Німеччини.
Німці намагалися відкачати воду і відновити роботу з видобутку каміння, яке б використовували для побудови укріплень, але це їм не вдалося. Тому каміння брали вибірково на березі Інгульця. Пізніше директори вугільних розрізів «Бандурівський» та «Морозівський» організували підрив скали з боку Оліївки, завезли пісок і збудували пляж для відпочинку. Особиста заслуга в цьому була директора вугільного кар’єру «Бандурівський» Петра Артюхова».
Будучи директором Олександрійського рудоремонтного заводу, Віталій Карпович мріяв побудувати на цьому місці базу для відпочинку своїх робітників, але не знайшов підтримки від керівництва об’єднання «Олександріявугілля».
Дуже цікаві роздуми про Іллю Діброву: «Непоганий організатор із кримінальним нахилом. З дитинства був крадієм. Засуджений на виселення до Сибіру. Під час революції зробився революціонером, активно відбирав у селян хліб під час продзагонів. Після революції повертається в рідне село». Також Віталій Карпович згадує про свої зустрічі з видатними людьми свого часу: олімпійською чемпіонкою із спортивної гімнастики Ларисою Латиніною та спортсменом-гімнастом, абсолютним чемпіоном Європи та олімпійським чемпіоном Борисом Шахліним, із дев’ятикратним гросмейстером із шахів Тиграном Петросяном, Валерієм Лобановським – тоді молодим гравцем «Динамо», а потім легендарним тренером, льотчиками-космонавтами Павлом Поповичем, Леонідом Поповим та Валерієм Рюміним.
Детально змальовує Куроп’ятник свій трудовий шлях, ретельно пише про знайомі та незнайомі постаті в історії краю: декабриста Івана Сухини (Сухинова), географа Володимира Романова, новопразького маляра та приятеля Тараса Шевченка Григорія Честахівського, священника та краєзнавця Василя Никифорова, історика, етнографа, бібліографа, збирача унікальних книг Олексія Попільницького, народного артиста, лауреата Державної премії Гната Юру, вченого-славіста філософа Дмитра Чижевського, драматурга і письменника Воло-димира Біль-Білоцерківського, краєзнавця, автора книги спогадів про Олександрію, засновника краєзнавчого музею Федора Мержанова, краєзнавця Федіра Плотніра, декількох Героїв Радянського Союзу, визволителів та підпільників Олександрії часів Другої світової, Почесних громадян нашого міста, свого свояка – лауреата Державної премії СРСР Василя Кравця, своїх сучасників, що працювали у різних галузях міста. Є сторінки, присвячені Анатолію Івановичу та Сергію Анатолійовичу Кузьменкам, відомим спортсменам Олександрії, діячам мистецтв тощо.
На завершення книги автор звертається до читачів: « Я хочу, щоб скоріше закінчилася війна. Безсумнівно, Перемога буде за Україною! Хочу відродження міст та промисловості! Є можливість відродитися за рахунок військової промисловості. Електромеханічний завод «Етал» може виробляти електроніку, рудоремонтний завод – деталі для мін, снарядів та інші запчастини елементів військового відомства.
Я бажаю, щоб відродилася буровугільна промисловість, яка б забезпечила жителів міста роботою, дала тепло в приватні будівлі. Є шанс збудувати теплоелектростанцію для безперебійного живлення всіх підприємств і освітлення жилих кварталів. І, звичайно ж, я впевнений в тому, що ФК «Олександрія» стане призером чемпіонату України. А всім олександрійцям бажаю Перемоги, наснаги, добробуту та злагоди! Разом ми сильні!»
У роботі над книгою Віталій Куроп’ятник використовував власні спогади, згадки колег по роботі, товаришів, очевидців, матеріали з Вікіпедії та науково-краєзнавчого віснику Центральної України «Між Бугом і Дніпром».
Олена Карпачова